Зупинити епідемію серцево-судинних катастроф

18 березня 2016 2338

Таку мету ставить колектив наукового закладу, відомого як Інститут Амосова

Доволі вузька столична вулиця Амосова вже від самого свого початку щодня захлинається від безлічі припаркованих де тільки можна «зачепитися» автомобілів. Розмаїття серій на номерних знаках засвідчує, що вони практично з усіх регіонів нашої країни. Але ще показовішою є та обставина, що адреса їх приїзду одна — Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова НАМН України.

— Чого в цій обставині більше — свідчення складної ситуації в нашому суспільстві із серцево-судинними захворюваннями, популярності інституту чи, зрештою, сподівань і надій виключно на ваших фахівців? — запитую у новообраного директора відомого наукового закладу члена-кореспондента НАМНУ, професора Василя ЛАЗОРИШИНЦЯ.

— Напевно, приводом є всі перелічені вами чинники. Скажімо, проблеми із захворюваннями серця та високим тиском мають в Україні 70 відсотків населення. В європейських розвинутих країнах цей показник не перевищує 30 відсотків. Україна, до всього, має найвищу в Європі смертність через серцево-судинні захворювання. Щоб змінити ситуацію на краще, потрібен комплекс заходів, цільова програма, до виконання якої мають бути залучені різні міністерства, відомства, установи та громадські організації. Приміром, у США на початку 80-х років минулого століття з усіх хворих, що помирали від різної патології, 44 відсотки становили вражені серцево-судинними захворюваннями. Тоді там прийняли загальнонаціональну програму боротьби з ними на 20 років, яку затвердив Конгрес. І за два десятиліття високий показник смертності від цих недуг у загальній структурі патологічної летальності було знижено до 28 відсотків. Менш як 30 відсотків він і в Японії.

— Це пов’язано з високим рівнем їх національної медицини?

— Ця обставина, звичайно, свою роль відіграє. Але лише певною мірою. Бо медицина в складовій здоров’я населення займає лише 10—15 відсотків. Основне — це екологія — 45 відсотків. Чисті вода і повітря суттєво впливають на фізичний стан людини. Далі майже 20 відсотків становить профілактика — здоровий і рухливий спосіб життя, правильне і якісне харчування, відмова від шкідливих звичок. Генетично передається тільки 5—8 відсотків захворювань. А решта — це те, на що може вплинути охорона здоров’я.

— Тобто кожна людина може сама собі допомогти по суті лише правильним способом життя. Але ж у нашому бутті з’явилася така небезпечна епідемія, як комп’ютер, за яким, особливо діти, сидять мало не цілодобово. Про який рух, такий корисний для людського організму і насамперед для серцево-судинної системи, можна говорити?

— Це також проблема. Треба на кожному кроці транслювати гасло «Врятуй себе від інфаркту — пройди щодня три кілометри!». Як на мене, роль школи у пропаганді і забезпеченні здорового способу життя, здорового розвитку дітей, на жаль, втрачена. Чи в багатьох із них діють спортивні секції, до того ж безплатно? І не лише в міських, а й у сільських навчальних закладах? Культивувались насамперед рухливі види спорту. А рух — це розвиток, це здоров’я. А тепер, ви абсолютно праві, діти днями й вечорами сидять за комп’ютерами. Інститут педіатрії, акушерства і гінекології провів дослідження і виявив, що з кожної тисячі дітей повністю здоровими є тільки 16 відсотків. А якщо врахувати, що в нас 11 мільйонів осіб з ішемічною хворобою серця, 9 мільйонів з гіпертонічною, плюс нейроваскулярні захворювання, інсульти, — це наша біда.

— Та повернімося до інституту. З огляду на наведену вами статистику, щорічне зростання захворюваності, кардіохірургія загалом і амосовський інститут зокрема — останній рубіж, де ще можна врятувати хворих?

— Саме так. Наш інститут є одним із найбільших у країні, тут щорічно виконують майже 5 тисяч операцій. Щоправда, торік ми здійснили їх лише 4700, бо нам зменшили фінансування на вироби медичного призначення на 80 мільйонів. Плюс істотна девальвація виділених коштів, оскільки втричі впала гривня. Це дуже прикро, бо мова не про прості операції. Ви ж розумієте, що до Києва їдуть із найскладнішими вадами. Якщо поглянути на структуру наших щорічних хірургічних втручань, то 800 операцій виконується з приводу вроджених вад серця — це у переважній більшості діти, 1000 — з приводу ішемічної хвороби серця, понад 1000 становить заміна серцевих клапанів, плюс лікування аневризм аорти, в чому, до речі, у нас найбільший в Україні досвід. У тому числі й гострих, коли вони лопаються, — якщо нічого не робити, людина помре. Таких операцій ми виконуємо 250. Решта центрів — загалом 50—60. Ще складніші — ліквідація бактероінфекційних дефектів. Хірургічні втручання, де гній, абсцеси, виконуються тільки в нашому інституті. Простіші операції здатні сьогодні здійснювати регіональні центри.

— Скільки їх нині в Україні і наскільки вагоме їх місце у вітчизняній кардіохірургії?

— Нині є 24 центри, які загалом виконують щорічно майже 24 тисячі операцій. Та це лише 18 відсотків від потреби. На мій погляд, у цьому плані нам необхідно багато чого зробити організаційно. Тому що, приміром, є центри, які оснащені високотехнологічним обладнанням, однак воно працює тільки 6—8 годин, тоді як, на моє переконання, повинно бути задіяне цілодобово. Це перше. Друге. Ми маємо вчити наших колег з інших міст. Адже в Інституті Амосова зібрано найкваліфікованіші кадри. Прагнемо, щоб кардіологічний центр був у кожному регіоні, всіляко цьому сприяємо. Черговий із них ми відкрили нещодавно в Кіровограді на базі місцевого кардіодиспансеру. За підрахунками кіровоградських спеціалістів, майже 500 пацієнтів на кожен мільйон місцевого населення вони відправляють на операції до Києва. Тепер буде змога надавати допомогу на місці. Звичайно, одразу місцеві кардіохірурги оперувати не зможуть, це робитиметься за участю наших фахівців, які туди виїжджатимуть, допомагатимуть і одночасно вчитимуть персонал. Але через півроку-рік колеги вже зможуть оперувати самі. Така само ситуація була в Черкасах, Чернігові, де також відкрили кардіоцентри, і ми відрядили туди на певний час наших хірургів, які спільно з місцевими здійснюють оперативні втручання.

— Парадокс: кількість хворих зростає, а фінансування Кабмін обмежує, а отже, зменшується і медична допомога. До того ж хворі, які її гостро потребують, перебувають на межі життя і смерті. Ви сказали, що в нашій країні щорічно здійснюється лише 18 відсотків операцій від необхідної кількості. Виходить, що 82 відсотки допомоги не отримують, а отже, багато хто з них може бути приречений, про що свідчить, зокрема, і офіційний рівень летальності.

— Зазначу, що в 2011—2013 роках та певною мірою і в 2014-му, коли фінансове забезпечення було більш-менш, ми виконували 5700—5800 операцій. В їх числі — і освоєні нами малотравматичні, зокрема ендоваскулярні, коли в зону серця хірург проникає через стегнову артерію, і міні-інвазивні, коли хірургічне втручання здійснюється через невеличкі, п’яти- шестисантиметрові розрізи. Навіть із заміни клапана, пластики на клапані тощо.

Успішно ліквідовуємо і порушення ритму серця. Особливо в дітей, у тому числі новонароджених, бо якщо не надати допомогу, немовлята помруть. І на весь цей обсяг у нас тільки 1,2 відсотка летальності. Це європейський рівень. Але ще раз наголошу: в масштабах країни, з огляду на суспільні потреби, цього, звичайно, недостатньо. Наприклад, в Європі в розрахунку на мільйон населення щорічно виконується, скажімо, на відкритому серці 600 операцій. Якщо брати американські стандарти, то це 1200 хірургічних втручань. В Україні ця цифра становить 209.

— Чи готовий інститут уже сьогодні збільшити обсяг кардіохірургічної допомоги, звісно, за умови відповідного забезпечення?

— Цілком. Наша установа за технологічним оснащенням і фаховістю хірургів нічим не поступається європейським чи американським кардіоцентрам. Звичайно, потрібні ремонти будівель і приміщень, яким уже за 40 років.

Інститут такого рівня і вигляд повинен мати привабливий. Окрім того, у нас є проект нового діагностично-лікувально-реабілітаційного корпусу на 100 ліжок. У ньому закладено повний цикл: діагностика—хірургічне втручання—післяопераційна реабілітація». Але, на жаль, на сьогоднішній день є лише проект, відведено землю під будівництво цього корпусу і проведено підготовчі роботи. А грошей за два минулі і нинішній рік — жодної копійки на видатки на розвиток. Руки не опускаємо, шукаємо інвестора. Введення нового корпусу дасть змогу збільшити кількість операцій вдвічі. Це важливо і з огляду на зростаючу роль екстреної кардіохірургії. В екстреному порядку у нас нині виконується приблизно 15 відсотків операцій. А це і умови, і, зрозуміло, ризик операції, і надшвидка підготовка до неї, і постійна мобільність, чергування команди фахівців. Тому нині ми долучилися до програми з лікування гострого коронарного синдрому по Києву. Коли в людини виникає біль за грудиною, виконується коронарографія й одразу здійснюється стентування. Якщо є необхідність, то в нас на підстраховці завжди є готова кардіохірургічна бригада, і пацієнт без затримки оперується.

— Була інформація, що амосовці запустили проект «Зупинимо епідемію серцево-судинних катастроф»...

— Ним безпосередньо опікується мій заступник і одночасно головний кардіохірург МОЗ Костянтин Руденко. За минулий рік здійснено 27 поїздок у всі регіони. До того ж не лише в обласні центри, а й у великі міста — Кременчук, Кривий Ріг, Маріуполь. Особливо це актуально для підконтрольної нам частини Донецької і Луганської областей. Адже все високотехнологічне обладнання сконцентроване в захоплених сепаратистами Донецьку і Луганську, а населення Краматорська, Маріуполя, Сєверодонецька, Лисичанська, інших міст і сіл залишилося без допомоги. Це найкритичніший і найболючіший регіон. Ми об’їздили всі області, склали враження про стан надання в них кардіохірургічної допомоги і подали звіт до МОЗ. Наші бригади готові виїжджати на допомогу, і це вже практикується.

— Але все-таки, наскільки можливо зупинити серцево-судинну епідемію?

— За рік-два — ні. Поки що виявляємо ситуацію і прагнемо лікувати. І те, що сьогодні робиться в інституті та регіональних центрах, спрямовано саме на це. А результат, який з’явиться через 5—8—10 років, — це справа профілактики. Насамперед це популяризація здорового способу життя, боротьба за нормальну екологію, з підвищеним артеріальним тиском. Важливо, щоб люди розуміли: після 40 років треба хоча б раз на рік робити кардіограму, аби себе не запускати і не доводити до інфаркту. Щодо останнього, то їх кількість зростає, і ми оперуємо з цього приводу дедалі більше. А їх як було 50 тисяч щорічно, так і є. Протистояти цьому має команда: сімейний лікар—кардіолог—кардіохірург, які повинні працювати в одній вертикалі. Ось, приміром, сьогодні по допомогу в інститут звернувся чоловік 35 років. У нього вроджена вада серця. Весь цей час він з нею жив, поки, як то кажуть, «не притисло». І, звичайно, був великий ризик для життя. А ми нині з приводу такої вади оперуємо діток віком до трьох місяців, бо виявляється вона ще до пологів. До речі, ще один цікавий напрям, який ми нині активно розвиваємо, — це так звана акушерська кардіологія, покликана надавати допомогу породіллям із вадою серця. Піонером її є професор Юлія Давидова з уже згадуваного мною Інституту педіатрії, з яким ми працюємо тут спільно. Завтра, між іншим, оперуватимемо маму з 21 тижнем вагітності, а в неї аневризма, яку треба ліквідувати. У нас уже є досвід 39 таких операцій. Тож акушери «народжують» дитину, і, якщо є необхідність, ми одразу беремо пацієнтку-маму на серцеву операцію. А новонароджені, як правило, здорові, їх забирають до Інституту педіатрії і виходжують у перинатальному центрі. Так крок за кроком разом з усіма колегами-медиками різних профілів йтимемо до приборкання епідемії серцево-судинних катастроф.

Розмову вів Віктор КОЛОМАК.