Лунко у скронях відгукується війна

Сьогодні серед нас багато тих, кого ми по праву можемо називати героями. Найчастіше вони зовсім непомітні, іноді — сором’язливі, іноді — з напускною бравадою. Ці люди не з книжок знають про війну. Ту, що забрала їхніх 
побратимів, осиротила тисячі сімей і покалічила найкращий генофонд нації.

Вони знають, що війна — то пекло, але водночас і справжній детектор людяності. Як проходять його наші воїни в зоні АТО на сході країни? Якими вони повертаються додому? Про що мріють? Що заважає їм спати? І чи розуміємо ми їх?

Страшним напруженням для мільйонів українців, які вслухалися в телевізійні новини упродовж липня-серпня минулого року, були події, пов’язані з протистоянням наших військових силам «ЛНР» у так званому секторі Д, до якого входив населений пункт Ізварине. В так званому Ізваринському котлі, що утворився 23 липня 2014 року, опинилося до 4000 українських бійців. Ситуація набула гучного суспільного резонансу після зізнання РНБО про неможливість отримати інформацію про загиблих. Лише згодом деякі телеканали почали називати цифри: близько двох сотень загиблих за один день! В пекельних боях на Луганщині полягли сотні воїнів. Ще більше дістали поранення.

З пораненнями повернувся додому й житель селища Павлиш Онуфріївського району Сергій Олександрович Алєксандров (на знімку). Боєць потребував лікування в госпіталі, тривалої реабілітації...
...На ошатній кухні, куди господарі гостинно запросили журналістів на каву, зібралась вся сім’я Алєксандрових. Щира посмішка Сергія, зацікавленість дружини Ірини, пустощі дітей Владислава й Сашка — найдорожчого родинного скарбу — налаштували на дружню, відверту розмову.
«На строкову службу я призивався в 1997 році, — розповідає Сергій. — У навчальних пунктах Євпаторії та Коломиї отримав добру військову підготовку. Відслуживши, пішов вчитися на прапорщика. А в 2001 році виявив бажання служити в Українській армії за контрактом. Потрапив до 1-ї бригади армійської авіації у місто Бердичів. У квітні 2002-го у складі 24-го вертолітного полку, що діяв під егідою ООН, відбув з миротворчою місією до африканської держави Сьєрра-Леоне...»
Українські військові здійснювали чергування на вертольотах над територією, врегульовували ситуації у небезпечних точках, евакуйовували мирних жителів, які тікали від війни, що спалахнула в країні внаслідок протистояння новообраного президента та 
повстанців.
За участь у миротворчій місії Сергій Алєксандров отримав свою першу нагороду.
Близько прийнявши до душі події на Майдані, а потім — на Донбасі, під час першої хвилі мобілізації Сергій двічі з’являвся до військкомату. Вважав — маючи багатий військовий досвід, повинен послужити своїй державі.
Зрештою 26 березня 2014 року Сергія Алєксандрова мобілізували й направили до однієї із військових частин Миколаєва. Звідти 9 травня в складі 79-ї окремої аеромобільної бригади військовий відбув у Донецьк. А потім, за жорстоким сценарієм долі, миротворець потрапив у Дякове, яке разом із багатьма населеними пунктами Луганщини опинилося у сумнозвісному Ізваринському котлі — щільному вогняному кільці, утвореному бойовиками.
«Обстрілювали нас цілодобово: по шість разів на день упродовж чотирьох-п’яти годин, — згадує пережите Сергій. — За тиждень ворогом було збито два бойові літаки. Перший обстріл був такий потужний, що плавилася техніка, тлів одяг на тілі. Під час першої затишшя між обстрілами вивезли «КАМАЗом» більше ста загиблих!
Після місяця боїв потрапили в облогу. Залишились без їжі та води. Тривалий час до нас не міг ніхто ні під’їхати, ні підійти. Літаки, якими намагалися передавати провізію та боєприпаси, збивали. Їли смажену на вогні молоду кукурудзу, збирали, де могли, воду. Про поранення, які були отримані багатьма, ніхто й не згадував. Медикаментів — нуль! Куди не глянь — трупи, частини тіл!
Постійно думали про рідних. Добре, що вціліли генератори — мали змогу заряджати мобільні телефони. Я дзвонив додому. Найменшому Сашку було тоді три рочки. Дванадцятирічний Владик, який уже розумів, що відбувається, плакав у трубку: «На що ти нас проміняв?» Я сам крізь сльози виправдовувався: «Синочку, я на роботі, я скоро приїду!» Але він кричав: «Не бреши, я знаю, що ти на війні!»
Вдома за нас молилися, і це додавало сил. Виснажені та зранені, ми все-одно вірили й чекали. Мали надію, що командування щось таки зробить для нашого звільнення. Хоча ніхто, крім рідних, не вірив у наше повернення».
Дружина Ірина, стримуючи хвилювання, розповіла, як простояла дві доби під вікном, коли почула повідомлення про остаточне виведення бійців з оточення.
«Я вдивлялася у перехожих, у тіні. Я висохла морально й фізично. По телевізору показували поховання бійців 79-ї ОАМБ в Світловодську, Знам’янці. А я чекала... Діти, дивлячись на мене, ходили тихо, принишкло плакали. Чула поза спиною від сусідів: «Поїхав гроші заробляти...» Так і хотілося сказати: «А поїдьте й ви, спробуйте!» Коли з екрана телевізора видно: «гради» луплять з усіх сторін! А Сергій у трубку: «У мене все в порядку, не хвилюйтеся».
Матері та дружини бійців, які були закуті в Ізваринському котлі, їздили до Києва, пікетували Міністерство оборони й адміністрацію Президента, вимагаючи відправити в зону АТО їхнім чоловікам та дітям допомогу, перекривали шляхи, благали: «Дайте підмогу або виведіть їх звідти!» У військових частинах Миколаєва матері стояли на колінах: «Вивезіть наших синів, відпустіть тих, хто живий!» У відповідь чули, що хвилюватися не варто — підмога й харчі вже відправлені. Однак, коли телефонували до рідних, виявлялося, що нічого немає і не було. А тодішнє командування АТО називало вимоги військових істерією.
Та сильні духом не зламалися. Хоч були й такі, хто кинув зброю і перейшов на бік сепаратистів.
По телеканалах повідомили про виведення з облоги 72-ї механізованої бригади. З’явилась надія і в наших рідних. Але дзвінки спростовували інформацію. І рідні продовжували благати: «Тримайтеся, тільки тримайтеся!» А самі, вдивляючись в телеекрани, чули нову звістку від військового кореспондента Романа Бочкали про те, що техніки зовсім не залишилось, патронів теж. Що бійці забули, яке на вигляд сонячне світло. Рятувалися в землянках, накритих колодами й блоками, присипаними землею, жили під землею, задихаючись від смороду роздутих тіл убитих товаришів. Цей хаос, біль і смерть навкруги, що підривали нерви, висотували останню життєву енергію, віру, сенс.
«Вибралися по воду за пагорб під час затишшя, — продовжує розповідь Сергій. — Біжимо, ховаємося, а сльози самі по собі течуть: то там, то там — мертві лежать. Дехто ще живий — стогне без рук, без ніг, з вивернутими нутрощами... Це неможливо переказати. Повернувшись назад, знаходимо півроти винищених після чергового обстрілу. Сліз уже немає. Нарешті розуміємо: допомоги не буде. Треба будь-що виходити із западні, навіть ціною життя, іншого виходу немає. Здаватися ніхто не збирався. Або пан, або пропав!»
Упродовж цілої доби виходили із коридору, який за домовленістю сторін «організували» російські бойовики. А «гради» й артилерія постійно «підганяли» вкрай виснажених та зранених військових, часто вбиваючи просто наповал.
«Увесь коридор був усіяний тілами бійців. Третина військових полягла при виході», — важким металом віддають слова Сергія, який розповідав далі, перемагаючи самого себе. — Під час тиші, оголошеної з протилежної сторони, сепаратистами було вивезено чотири «КАМАЗи» вбитих та 300 поранених українських бійців, серед яких 70 — каліки без кінцівок. Згодом їх передали українській стороні в обмін на полонених бойовиків.
До своєї частини бійці 79-ї аеромобільної бригади, обороняючись, добиралися два дні. Потужне зіткнення з ворогом відбулося у Донецьку. Не маючи змоги перепочити, прямували в напрямку Миколаєва. Тільки на підході до Мелітополя отримали можливість перевести подих. Зупинились при дорозі, вслухаючись у тишу. Стояли на трасі добу, ремонтували БТРи. Волонтери нарешті змогли підвезти провізію, надати допомогу. В Мелітополі змучених, опалених страшним вогняним пеклом військових зустрічали кореспонденти телеканалів, родичі, близькі...
Своїй дружині Сергій заборонив виїжджати назустріч. Додому його забрав машиною племінник.
Аж тепер почало нагадувати про себе поранення. У кіровоградському госпіталі з грудей Сергія витягли один осколок. Інші залишились в тілі військового назавжди. Протягом довгих місяців проходив реабілітацію, але й досі не дає спати Сергієві «подарований» війною адреналін. Чує крізь сон навіть порух комахи — так лунко у скронях відгукується війна.
«Дуже образливо для військових, яким довелось стільки пережити, ще й добиватися передбачених законом пільг, — каже Ірина. — Півроку ми ходили по інстанціях, збираючи документи на виділення земельної ділянки. Уже рік Сергій не може отримати виплату за поранення».
З цього приводу Сергій вкотре набрав номер Світловодського РВК, звідки призивався, увімкнувши гучний зв’язок на мобільному. У трубці почулося банальне: «Я вам передзвоню».
«Отак уже обіцяють мені рік», — відказав Сергій.
Але є і ті, кому вдячні  Алєксандрови за допомогу: в збиранні до АТО — командиру Онуфріївської волонтерської групи Володимиру Гогі, Миколі Шалейку та Олександру Сахаренку з Павлиша, за безплатні школу й дитячий садочок, за надану можливість відпочити сім’єю на морі...
Дружина бійця додає: «Омельницький сільський голова Л. Єгоян по кілька разів на день дзвонив до Серьожі, коли той був під кулями, переживав за нього. Зате колишній селищний голова жодного разу не поцікавився, як там живе поранений герой-односелець...»
«Нічого. Переживемо. Зате друзів багато в нас, — сміється Сергій. — Приїздять побратими з Миколаєва, Світловодська. Ми підтримуємо один одного, чим можемо. Маю велике задоволення від спілкування з членами Онуфріївської спілки воїнів-інтернаціоналістів «Саланг», яка взяла під свою опіку ще й нас — «атомників». У кожного тепер є значок і посвідчення члена спілки. Отримуємо запрошення на зібрання, на відпочинок із сім’ями, на концерти.
Воєнні подвиги Сергія Алєксандрова відзначені медаллю «За єдність України» Всеукраїнської спілки учасників АТО та відзнакою Кіровоградської області «За мужність і відвагу». Він отримав статус учасника бойових дій, та чомусь залишається відкритим питання виплати за поранення. Чомусь сьогодні сім’я колишнього бійця 79-ї ОАРМБ відчуває потребу в твердому паливі...
Уже виходячи з будинку Алєксандрових, чуємо, як Ірина тихо промовляє: «Я тебе більше нікуди не відпущу!»
«Ізваринський котел», у якому опинилися бійці 51-ї, 72-ї, 79-ї аеромобільних та 24-ї механізованої бригад, очевидці називають справжнім пеклом. Кілька днів без підкріплення, без харчів, без боєприпасів, під постійним обстрілом із «градів», а головне — без розуміння, що відбувається і скільки це триватиме. 
Українські бійці виявили справжню мужність — прорвали блокаду і вийшли з воєнної пастки. Але вже в мирному житті потрапили в інші пастки — бюрократичні. Здолати їх маємо допомогти ми всі. Хоча б на знак подяки за пролиту кров.

Кіровоградська область.

Фото Валентини Запорожець.