«Або погасимо цю пожежу, або ляжемо тут кістьми!..»

26 квітня 2016 427

В’ячеслав Щирий, Олександр Поляков і Григорій Караульний у 1986 році несли службу в першій пожежній частині Житомира. 9 травня вони отримали наказ від керівництва на виїзд у складі спеціального зведеного загону пожежних до Чорнобиля. Кожен із них на все життя отримав якісь хронічні захворювання. Однак, як справжні чоловіки, навіть виду не подають. Гордо кажуть: «Здоров’я в нас ще більше, ніж у деяких молодих». Тепер усі троє — на пенсії. Але на кожну роковину аварії на Чорнобильській ЧАЕС та в День вшанування ліквідаторів вони збираються і згадують минулі часи і тих, кого вже немає...

— Ми тільки повернулися з гасіння пожежі і тут нам кажуть: хлопці, збирайтеся, сьогодні вночі у складі зведеного загону виїжджаєте в Чорнобиль. Це було якраз 9 Травня. Вся родина святкує, а ми збираємо речі... -розповідає Олександр Поляков.
10 травня загін прибув у селище Іванків, і одразу сформоване відділення житомирян заступило на бойове чергування у пожежну частину в Чорнобиль. Графік був розроблений такий — добу працюють, добу відпочивають.
Під час чергування кожного дня потрібно було робити вологе прибирання в частині та обов’язково змивати водою дах. Адже від радіоактивного пилу, що осідав на ньому, показники дозиметра постійно дорівнювали як мінімум трьом рентгенам. Також невід’ємною частиною були і заняття, на яких, наприклад, вивчали розташування пожежних гідрантів на Чорнобильській АЕС. А у вільний від служби час вивчали вулиці Чорнобиля, ловили рибу в Іванкові, грали у футбол...
Так у відносно спокійній обстановці минуло 12 діб. А на чергуванні 22 травня начальник караулу капітан внутрішньої служби В. Чухарев сказав, що мають бути навчання, і житомиряни поїдуть на станцію. І тут вночі «Тривога». — Спрацювала сигналізація третього енергоблоку, — збентежено відповів Чухарев.
— А це мало бути наше останнє чергування перед від’їздом додому, — згадує Григорій Караульний. Пожежні Житомира виїхали першим відділенням. Слідом за ними ще три автомобілі з киянами.
Біля станції на них чекав бронетранспортер — він показував дорогу. Будівля, в яку в’їжджали пожежники, була схожа на тунель протяжністю в кілометр. Там були машинний зал, комунікації. Враження — моторошно, наче після вибуху. Скрізь лежали розкидані шматки бетону.
Командир відділення В’ячеслав Щирий разом із начкаром і дозиметристом пішли на верхні поверхи на розвідку. Поляков, проклавши рукавну лінію, побіг слідом. Осередок пожежі був на висоті, що приблизно дорівнювала дев’ятиповерховому житловому будинку. Горіли кабельні тунелі між третім та четвертим енергоблоками.
— Від величезної температури метал розжарився, — пригадує Олександр. — Металеві короби, в яких були «зашиті» кабелі, почали плавитись. Я стояв із пожежним стволом, а зверху на мене капав розпечений свинець! Щоб хоч трохи знизити температуру, ми баграми роздирали короби і заливали їх водою. Але від високого тиску і пекельної спеки пожежні рукава рвались.
З одежі на хлопцях були лише кирзові чоботи, сорочка зі штанами, схожі на піжаму, та звичайнісінькі картузи, а у деяких хустки. Ніяких захисних костюмів, засобів захисту органів дихання. Адже вони думали, що їдуть просто на навчання...
Дозиметрист постійно вимірював рівень радіації і намагався переміщати хлопців у більш безпечні місця. Але радіація продовжувала зростати... Керівництво прийняло рішення працювати в небезпечній зоні по черзі, тривалістю в кілька хвилин.
Вода швидко закінчувалася. Найближчий гідрант був понівечений. Водії шукали інше вододжерело.
Після декількох годин важкої роботи, пожежні були зовсім виснажені. Хотілось пити, спати, очі страшенно пекли. Але вони не здавалися. Чухарев сказав: «Хлопці, або ми загасимо цю пожежу, або ляжемо тут кістьми!». Час вже йшов на секунди. Бійці не могли допустити ще одного вибуху. Адже його наслідки могли б бути в сотні разів страшніші від того, що стався 26 квітня.
Світало... Раптово задзвонив внутрішній телефон. З іншого кінця слухавки надійшов наказ: «Негайно покинути об’єкт! Ви чуєте?!? Наказую негайно покинути об’єкт!!!». Заборонили навіть забирати свої пожежні автомобілі. Як пізніше стало відомо, на той момент радіаційний фон був страшенний. На зміну їм виїхали бійці з Іванкова, вже у спеціальних захисних костюмах.
— Не можу згадати, хто кричав, але його слова звучали, як сирена, — згадує Григорій. — Я думав зараз як рвоне... тут нас і поховають.
Усі гуртом вони кинулись у першу машину, що рухалась їм назустріч. Коли прибули до бомбосховища, нас одразу відправили до лазні. Адже рівень радіації просто зашкалював. Старшина Щирий побіг у штаб до керівників гасіння пожежі доповідати про обстановку на атомній. До ранку хлопці відпочивали, а потім на автобусі поїхали на Житомир. А ще через день усіх госпіталізували для обстеження і лікування.
За виявлену мужність 23-го травня при ліквідації пожежі на Чорнобильській АЕС, взимку 86-го у Москві їх трьох нагороджують орденами «Знак пошани» та вищою нагородою комсомолу «Воїнська доблесть».

Ірина КОВАЛЬ, працівниця прес-служба УДСНС в Житомирській області.