7 квітня 1847 року в Києві був ранок щасливого дня. Юний професор Микола Костомаров їхав до Андріївської церкви вінчатися з Аліною Крагельською. Тарас Григорович був дружкою на їхньому весіллі. У фраку з гарденією у петлиці урочистий Шевченко переправлявся на поромі через Дніпро. Але... В дорозі поета й історика заарештували за приналежність до Кирило-Мефодіївського братства. А вінчання Аліни та Костомарова відбулося аж через 28 років!
Біля Андріївської церкви зібралися люди. Одних цікавив молодий — 30-річний професор Микола Костомаров, інші прийшли помилуватися нареченою — 17-літньою красунею Аліною Крагельською (чий талант визнав Ференц Ліст і запросив до Віденської консерваторії для навчання). Окремо стояв гурт тих, хто очікував дружку, Тараса Шевченка.
Наречена нервувала. Аліна згадувала інститут шляхетних панянок мадам Де Мальян, як вона — чарівна, розумна й гонорова 15-річна дочка офіцера-поляка — закохалася у свого викладача історії — вайлуватого, підсліпуватого, розтріпаного... Він мав феноменальну пам’ять і натхненно цитував цілі сторінки. Згадувала, як вона разом з матусею зустріла Миколу Костомарова в Одесі, а потім усі гуртом ходили до моря, до італійської опери! Після двох місяців, проведених у Одесі, професор майже щовечора відвідував їхній дім. Аліна грала на роялі. Музика стала їхнім спілкуванням: нею вони навчилися виявляти кохання. І от він — професор кафедри історії Київського університету св. Володимира — на вершині успіху та при ясних перспективах сватається до Аліни й отримує згоду її матері-вдови...
У день заручин, 13 лютого, наречений подарував їй дві книги — свою дисертацію та збірку поезій із написом: «Коханій, найкращій половині душі моєї Аліні Леонтіївні Крагельській». Костомаров жив на Десятинній, 10 — звідки видно Дніпро. Там молоді й житимуть після медового місяця у Відні. Микола займатиметься науковою роботою, а вона студіюватиме теорію музики в консерваторії, стане ученицею Ліста. Але не так сталося, як гадалося...
Після арешту Костомарова й Шевченка Аліна їде до Петербурга виручати коханого. Вона домагається прийому у генерала Дубельта — заступника шефа Третього відділення Імператорської канцелярії, просить за своє щастя і чує... непристойну пропозицію. Обурена дівчина повертається до Києва, пише листи нареченому. Після заслання Костомарова Аліна більше не отримуватиме звісток від коханого, бо матуся ховала небажані листи. 9 років Аліна розшукувала засланця. А Костомаров просто змирився: нащо вигнанець і злочинець псуватиме Аліні життя? Він звик до самотності і полюбив власну свободу.
Нарешті Аліна віддала свою долю в руки матері: вийшла заміж за полковника Марка Киселя. Чоловік виявився порядною, шляхетною людиною, і вони прожили вік у щасті й злагоді. Бог дав їм двох донечок і сина. Часом пані Аліна чула про Миколу Івановича. Найбільший інтелект Росії, професор історії Петербурзького університету, автор романів, наукових праць, після тріумфальної лекції до екіпажа Костомарова несли на руках...
У 1873 р. Микола Іванович приїхав до Києва на археологічний з’їзд. Павло Чубинський (автор гімну «Ще не вмерла Україна») запитав: «А знаєте, що відома вам особа — вдова, живе зараз у Києві?» Микола одразу поїхав до неї (Аліна мешкала в будинку матері на Фундуклеївській вулиці (тепер Богдана Хмельницького) і сказав: «Давайте одружимося!» Хоч їм на двох тоді було рівно сто років, їхні досі люблячі серця ожили.
Але вони не одружилися, а почали листування. Найбільший інтелект імперії писав листи від імені... свого кота Васьки — до її кота, теж Васьки.
У 1875 році Микола Іванович тяжко захворів і лежав у своїй квартирі в Петербурзі після інсульту. У сусідній кімнаті помирала його мати. Тоді й приїхала до північної столиці Аліна Леонтіївна: вона вважала своїм обов’язком допомогти старому другові, доглянути його. Близький приятель Костомарова Данило Мордовець напише у спогадах, що поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком. Втративши матір, свою «турботливу, хоч і буркотливу няньку», він знайшов дружину — «в высшей степени добрую, благородную и умную женщину, которая быстро вошла в ученые интересы мужа».
Нарешті весна осяяла сади їхніх душ. У день його іменин 9 травня 1875 року вони обвінчались у маленькій церкві Св. Параскеви с. Дідівці.
Вони прожили разом 10 років, за які Костомаров написав понад дві сотні праць. У Дідівцях Микола Іванович продиктував дружині автобіографію, котру присвятив «любій моїй жінці Аліні Леонтіївні Костомаровій». Він щоранку сідав в екіпаж, їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, усупереч заборонам лікарів обливався холодною водою. Був примхливим щодо їжі: вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (ті самі вимоги були й до курки перед бульйоном).
Частенько їхній будинок у Дідівцях відвідував сусід — художник М. Ґе разом із дружиною. Чоловіки приятелювали ще з Петербурга, а пані Аліна та Ганна Забелло (дружина художника) навчались у одному пансіоні. Українізований француз — так друзі називали М. Ґе — написав портрет Миколи Івановича.
Восени вони повернулися до Петербурга. Костомаров плідно працював у архівах над історичними документами. Педант у своїх наукових заняттях, він щодня присвячував роботі рівно чотири години, й Аліна Леонтіївна допомагала йому. Костомаров готував до видання нові історичні дослідження «Руїна» та «Мазепа» — дружина акуратно переписувала їх начисто.
Костомаров помер у 1885-му. Аліна Леонтіївна багато зробила, щоб у світі належно оцінили життєвий подвиг її коханого. Вона написала спогади «Микола Іванович Костомаров» та «Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова». Планувала підготувати до друку повторне видання творів чоловіка, зробити записки-спогади про вченого, але в останні роки свого життя майже осліпла. Померла Аліна Леонтіївна 4 лютого 1908-го. Похована в Києві.
Запоріжжя.
