Ці поетичні рядки стали девізом XІІ Всеукраїнських літературних читань, присвячених видатному письменникові, акторові, кінорежисеру Миколі Вінграновському, що відбулися у селі Яблунівка Білоцерківського району на Київщині. Цього року видатному майстру слова, котрий черпав натхнення серед тутешніх квітучих садів і на берегах Росі, якій присвятив не один поетичний твір, виповнилося б вісімдесят.
— Згідно з постановою Верховної Ради про відзначення ювілею митця, який припадає на листопад, пройде низка заходів: конкурси, творчі вечори, літературні читання, презентації нових видань, — каже виконавчий директор Фонду імені Миколи Вінграновського Зоя Голота.
Учасники фестивалю — письменники, кінематографісти, художники — відвідали музей-кімнату, відкриту у Білоцерківській бібліотеці №10. Свого часу Микола Вінграновський, який неодноразово презентував тут свої твори, передав до книгозбірні тисячу томів із своєї власної бібліотеки. Деякі з раритетів нині в експозиції музею. Тут зберігаються і автографи, листи поета, його фотографії, а ще черевики, які він колись подарував місцевому літераторові Володимиру Дідківському. Той розповідав, що лиш взуває їх, одразу приходить натхнення.
Теплі зустрічі чекали гостей і у Яблунівці. Село, як зазначив його голова Анатолій Савчук, цілий рік готується до літературно-мистецького свята. Зі сцени клубу він поділився спогадами про поета, з яким дружив багато літ, і нагадав про творчий шлях митця, чиї вірші вперше з’явилися на сторінках літературних видань 1957-го. За кілька років Микола Степанович подарує читачам збірку «Атомні прелюдії», згодом «Сто поезій», «На срібнім березі», повісті «Сіроманець», «У глибині дощів», що відзначалися образністю й особливим ліризмом. У 1996-му виходить друком «Северин Наливайко», визнаний одним із найкращих історичних романів у світі.
Про багаторічну роботу над цим твором митець повідає у повнометражному документальному фільмі «Микола Вінграновський» (1993), який на фестивалі представила директор картини Лариса Єфименко. Вдивляючись з екрана в глядацьку залу, майстер пригадує, як він із Богополя, що на Миколаївщині, де тільки «кози, степ і молочай», приїхав у столицю, вступати до театрального інституту, як вперше побачив Київ, Дніпро і сосновий ліс. І як наприкінці вересня секретарка викликала його до ректора, де його чекав Олександр Довженко. Хто такий Довженко, вчорашній абітурієнт не знав, утім, миттю зрозумів, що цей чоловік «більше, ніж ректор». Незнайомець зупинив погляд на Миколиних балетках, підшитих дротом, бо відстали передки, і почав розпитувати хлопця про те, скільки в селі коней, скільки людей виїхало на цілину і що він читав на вступних екзаменах. На прохання гостя Вінграновський декламував, а коли закінчив, Олександр Петрович, звертаючись до ректора, заявив, що забирає студента в Москву, де викладав, на свій курс.
Знаменитий історичний роман письменника виріс із його вірша «Остання сповідь Северина Наливайка», що багато років ходив у списках і передавався з рук у руки, перш ніж був надрукований. Працюючи над образом козацького ватажка, митець казав: «Відчуваю себе в боргу і перед історією, і перед сучасністю свого народу». Писалося довго, сам автор так визначає часові рамки — з 1986-го по 1992 рік. При цьому, як зазначає Зоя Голота, народився не тільки твір, що став «вибухом», а й новий стиль і нова мова.
Слово Вінграновського, який казав: «Не встанемо, братове, із коня, доки не стане в полі нашім чисто», актуальне нині, коли Україна зі зброєю в руках боронить свою незалежність, як ніколи. У Білій Церкві, розповідає завідувачка бібліотеки Ганна Нагорна, вже не перший рік проходить конкурс читців віршів майстра. Переможці цьогорічних творчих змагань учні Микита Болобан, Софія Гіптенко, Анастасія Петровська порадували високою поезією і учасників фестивалю.
Завершилися літературні читання на березі Росі, де Миколі Вінграновському писалося легко і чисто і де тепер стоїть монумент на честь Патріота і Поета (на знімку).
Фото надане автором.
