«Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Саме такими словами починається текст Декларації про державний суверенітет України — документа, що став першим кроком на шляху розбудови суверенної, незалежної Української держави, предтечею Акта проголошення незалежності України і основою для майбутньої Конституції нашої держави.

Декларація про державний суверенітет України була майже одноголосно прийнята Верховною Радою Української РСР ХІІ скликання 16 липня 1990 р. голосами 355 депутатів, проти виступили всього чотири, і один депутат утримався. Ухвалення відбувалося на тлі глибокої політичної та соціально-економічної кризи, поєднаної з нагальною потребою пошуку нового шляху розвитку республіки. Напружений соціально-політичний стан в УРСР кінця 80 рр. — на початку 90-х набув вибухового характеру, про що яскраво доводять документи, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Зокрема, в довідці-прогнозі, підготовленій ідеологічним відділом ЦК КПУ 26 травня 1990 р., про становище в Україні йдеться: «Експрес-опитування громадської думки 24-26 травня свідчить про те, що ситуація в республіці в останні дні різко загострилася і набуває вибуховонебезпечного характеру. Головними причинами цього є:

— доповідь М. І. Рижкова на третій сесії Верховної Ради СРСР «Про економічне становище країни і концепцію переходу до регульованої ринкової економіки»;

— незадоволення різних верств населення ходом роботи сесії Верховної Ради Української РСР;

— дефіцит багатьох товарів першої необхідності, інфляційні процеси, «тіньова економіка», зростання злочинності, втрата віри в досягнення бажаних життєвих цілей за рахунок наполегливої і продуктивної праці;

— різка активізація діяльності антисоціальних і антирадянських угруповань УРП, СНУМу, ряду осередків Руху, пов’язана з послабленням протидії партійних комітетів, які зайняті підготовкою і проведенням обласних партійних конференцій.

Більшість зазначених факторів мали місце раніше, але вони не набували такої критичної маси і на швидку зміну соціально-політичної ситуації помітно не впливали, залишаючись протягом тривалого часу на одному рівні. Доповідь М. І. Рижкова дала різкий поштовх до злиття цих причин в єдиний швидко і активно діючий деструктивний потік, спрямований проти КПРС та державної влади.

Політична ситуація набуває все більш драматичного, небезпечного характеру. Джерелом накопичення негативної енергії, свого роду несанкціонованими мітингами стають масові черги за товарами першої необхідності».

Занепокоєння влади викликала, в першу чергу, ситуація в великих промислових містах та регіонах — Києві, Донбасі, західних областях, де антиурядові настрої були надпотужними, а загроза переходу від стихійного до організованого політичного руху, спрямованого проти Компартії та її лідерів, ставала все більш реальною. Правляча Комуністична партія України шаленими темпами втрачала підтримку населення, особливо серед активної її частини та молоді. За результатами соціологічного опитування, проведеного в червні 1990 р. ідеологічним відділом ЦК КПУ та спеціалістами Київської вищої партійної школи «...13% членів КПУ найближчим часом планують вийти з її лав, а 9% взагалі виступають за розпуск Компартії...». Правляча партія була вже нездатна контролювати ситуацію ані всередині республіки, ба навіть в своєму осередку та стати на заваді поступу до втілення мрії багатьох поколінь українців про незалежну Українську державу.

Декларація про державний суверенітет визначала Українську РСР як суверенну національну державу, що розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Вона не проголошувала вихід УРСР зі складу СРСР, проте проголосила верховенство Конституції та законів республіки над всесоюзними, закріпляла за народом право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнавала власністю народу весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України. Декларацією запроваджувалося громадянство Української РСР, проте кожному громадянину гарантувалося право на збереження громадянства СРСР.

Ухвалення Декларації про суверенітет України викликало миттєву реакцію всього свідомого світового українства. Далі подається витяг із документа, що зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України та висвітлює позицію Державного центру Української Народної Республіки в екзилі (авторська стилістика, орфографія та пунктуація збережені).

Витяг із Становища Державного Центру УНР в справі Деклярації Верховної Ради УССР про державний суверенітет України. Серпень 1990 р.

16-го липня 1990 року в столиці України Києві проголошено Деклярацію Верховної Ради УССР про державний суверенітет України.

Цю деклярацію депутати Верховної Ради УССР прийняли майже одноголосно. Це свідчить про політичну зрілість українського народу у найбільш кардинальній справі суверенності й незалежності України.

[...] Програму суверенізації України оцінюють в міжнародних колах як найбільш далекойдучу після балтицьких країн. На подібний шлях вступила недавно Білорусь, отже зросла кількість республік, що проголосили свій суверенітет.

В Україні і українською громадою за кордоном деклярацію прийнято з великим ентузіазмом в надії, що коли б вона була проведена в життя, то вже небагато лишилося б до здійснення повної суверенности і незалежности України.

Державний центр Української Народної Республіки в екзилі з належною увагою проаналізував ситуацію в Україні у зв’язку із проголошеною декларацією і стверджує, що зміст цієї деклярації і майже повна згідність у проголошенні її — є незаперечним доказом живучості українського народу і його безперервних стремлінь до своєї державної суверенности і незалежности України.

[...] Ми закликаємо

всіх громадян України об’єднаним фронтом скріпити боротьбу за повну державну суверенність і незалежність України, що дасть свободу і добробут всім її громадянам.

Ми віримо, що вже в недалекому майбутньому український нарід матиме змогу у вільній і незалежній Україні вибирати свою державну владу демократичним способом. А тоді, згідно з постановами Х сесії Української Національної Ради, Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі вважатиме свою роль закінченою і передасть свій мандат урядові в столиці незалежної демократичної держави — Києві.

Тим актом буде привернено той стан який ІV Універсал Української Центральної Ради і Акт Соборності Української Народної Республіки забезпечили українському народові і всім громадянам України.

Ірина ЖУРЖА, провідний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук.

 

 

Народні депутати від Народної Ради Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян після голосування за ухвалення Декларації про cуверенітет.

Фото надано Центральним державним архівом громадських об’єднань України.