З ким залишимось? Питання не таке вже й абстрактне. Ми знову переживаємо чергову, а головне — доволі потужну хвилю трудової імміграції. Хоча охочих виїхати за кордон на заробітки завжди було чимало, сьогодні помітні якісні зміни у цих процесах. Молоді українці вже не хочуть бути лише чорноробами на будівельних майданчиках, прибиральниками на вулицях і доглядальниками за хворими у чужих країнах, на що протягом ось уже двох десятиліть погоджувались їхні батьки. Вони цілеспрямовано здобувають освіту в європейських університетах і хочуть там робити свою кар’єру, прагнучи зайняти відповідну соціальну нішу. Робити це у себе вдома вони не мають ані можливості, ані бажання. Багато хто вітає таку ініціативу. Але далеко не всі замислюються над тим, з чим у найближче десятиліття змушені будуть зіткнутись ті, хто залишається тут, на батьківщині.
Переді мною — молоде подружжя лікарів. Олексій вже закінчив інтернатуру і має хоч зовсім невеликий, але досвід практичної роботи. Надійка щойно отримала диплом, але продовжувати навчання в інтернатурі не збирається. Обоє мало не з першого курсу виношують мрію про те, щоб іммігрувати до Америки. Для цього активно вивчали англійську, щоб швидше інтегруватись у тамтешнє середовище. Готові до того, що Олексію доведеться складати відповідні іспити і підтверджувати свій диплом. А Надя вже не хоче втрачати час на завершення освіти вдома. Планує зробити це в США, аби швидше розпочати практику.
Перші спроби отримати візу для обох завершилися відмовою, але подружжя не думає відступати. Говорять, пробуватимуть ще, і ще, і ще, аж поки не досягнуть мети. Свого майбутнього в Україні вони вперто не бачать. І через те, що їх не влаштовує офіційний рівень лікарської зарплати. І через те, що не хочуть їхати за направленням на роботу у чужі і далекі для них райцентри. І через те, що не можуть знайти робоче місце у своєму місті. При цьому обоє не приховують, що прагнуть заробляти багато і жити якщо не розкішно, то достойно. А заводити мову про почуття патріотизму і обов’язку навіть не хочуть.
Невідомо, як складеться їх доля у подальшому, та все-таки припускаю, що від своєї мети вони не відмовляться і рано чи пізно, попри все, перетнуть океан. Не берусь оцінювати таку життєву позицію. Для одних вона може видатись просто цинічною, для інших — відверто прагматичною, а для когось — єдино правильною. Адже не так вже й складно знайти родину, в якій діти не навчаються чи не працюють за кордоном.
«А що тут робити?»
Саме ця фраза звучить завжди, коли запитуєш, чому молоді люди відправляються на чужину. Батьки, в переважній більшості, з готовністю благословляють їх у далеку дорогу. І щиро вірять, що там дітям таки вдасться влаштуватися.
Натомість говорити про ринок праці для молоді навіть в обласному центрі, не кажучи вже про невеличкі селища і села, не доводиться. Підтвердити це можуть мало не в кожній родині, бо там обов’язково знайдеш хоча б когось, хто офіційно не влаштований на роботу. Але не посилатимемось лише на власні спостереження. Ось офіційні дані обласної служби зайнятості. З початку року протягом кожного місяця тут було зареєстровано від 14,3 до 18,7 тисячі безробітних. При цьому заявки роботодавців на заміщення вільних робочих місць становили від 553 до 1481 на місяць. В результаті на одну вакантну посаду претендувало від 11 до 33 чоловік.
Уже ці цифри свідчать про те, яке напруження спостерігається на ринку праці. Але що глибше копнеш, то більше проблем побачиш. Серед вакансій — переважно місця підсобників та прибиральників, продавців, верстатників, офіціантів, двірників та вантажників. Розпочинати свою трудову кар’єру з таких пропозицій навряд чи захоче будь-хто із бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Для значної частини випускників вузів вільних місць або немає, або існує нездоланна перешкода: досвід роботи. Чарівне коло, коли без досвіду немає роботи, а без роботи — досвіду, практично не розірвати. Але навіть тим, кому вдається отримувати робоче місце, особливо немає чому радіти — зарплати вкрай скромні.
За даними статистики, середня номінальна заробітна плата штатного працівника в економіці області становить 3875 гривень. Це небагато. Бо навіть порівнюючи з іншими областями, це на 22 відсотка нижче, ніж у середньому по країні. Крім того, далеко не всі дотягують до середнього рівня.
Якщо згадати наших молодих медиків, то їм навіть до цієї суми дуже далеко, бо середня зарплатня у галузі охорони здоров’я в області становила протягом січня-травня 2813 гривень. А Олексію вдалося влаштуватись лише на півставки. Не приховує, що живе не на зарплату, а на «подяку» від пацієнтів. Але звикати до того, щоб хворі клали йому гроші у кишеню халата, не хоче. Саме через це прагне працювати в тій країні, де можна офіційно отримувати достойний заробіток.
Спочатку виїжджали батьки, тепер — діти
Жити неповними сім’ями через те, що хтось із членів родини роками перебуває на закордонних заробітках, стало звичним правилом для сотень тисяч українців. Саме так уже встигло вирости ціле покоління дітей без батьків. Тепер настає зворотний процес, коли батьки відправляють у далеку дорогу своїх дітей.
Прослідкувати за цими рухами населення, назвати точні цифри того, скільки хмельничан і взагалі українців працює за кордоном, не зможе ніхто. Адже дуже часто трудові мігранти залишаються громадянами України, і в їхніх паспортах зберігається навіть домашня прописка. Тож формально вони, начебто, і тут. Але насправді не тільки фізично, але й всіма думками і мріями вони за тисячі кілометрів від отчого дому.
Не дивно, що офіційна статистика надає такі дані про міграційні процеси в краї, коли кількість прибулих і вибулих є практично однаковою. Приміром, торік в область приїхало 22 350 чоловік, а вибуло 22 524. Тобто Хмельниччина втратила всього 174 особи. І така динаміка спостерігається практично щороку. Але насправді число тих, хто виїжджає на різні строки на заробітки і навчання за кордон, вимірюється вже не сотнями, а тисячами людей. Той, хто спробував смак іншого життя, вже не хоче повертатися назад. Хіба що складаються якісь непереборні життєві обставини.
Батьки, діти, онуки спочатку важко вчаться, потім звикають жити у розлуці. Багато хто навіть не сподівається на те, що коли-небудь їхні родини житимуть разом. І якщо молоді мігранти дивляться на все це з оптимізмом, бо вірять, що знайдуть краще життя, долі середнього і старшого покоління, котрі не знають, хто ж подасть їм оту склянку води у старості, не позаздриш.
Залишаємо старість?
Сьогодні в області проживає 416 тисяч пенсіонерів, тобто майже третина населення краю. Варто зауважити, що за останні два десятиліття це чи не найменше число. Але зовсім не тому, що Хмельниччина помолодшала. Просто із збільшенням пенсійного віку стало важче стати пенсіонером. Але в цілому ні для кого не таємниця, що суспільство продовжує «старіти», вже багато років поспіль в області кількість померлих переважає над новонародженими, і зламати ці демографічні тенденції не вдається.
Уже тепер бюджету дуже важко утримувати пенсіонерів. Навіть попри те, що середній розмір пенсії в краї становить усього 1510 гривень. Але й ці мізерні гроші для стареньких нема де заробити і немає кому. То що ж буде далі?
Традиційно під поняттям «втрачене покоління» розуміли тих, хто через різні обставини так і не зумів знайти і реалізувати себе у житті. Тепер воно набуває дещо іншого змісту. Країна справді втрачає, але кращих, перспективних, цілеспрямованих, тих, хто знає, чого хоче від житті і досягне успіху. Тільки зробить це далеко від дому.
Нині держава не надто шкодує за своїми втраченими трудовими і розумовими ресурсами. Насамперед через те, що вона просто не здатна сама використати цей потенціал. Але, втрачаючи ціле покоління, вона втрачає значно більше, ніж просто трудові кадри. Прозвучить пафосно, але саме так втрачається успішне майбутнє країни.
І поки ми розмірковуємо над цим, Олексій і Надя готові пакувати валізи. Один із їхніх однокласників уже успішно зайнятий комп’ютерним програмуванням у Канаді. Кілька дівчат і хлопців вже завершили навчання за різними спеціальностями у Польщі і тепер шукають там роботу. Знавці екзотичних мов виїжджають на Близький та Далекий Схід... Вони комунікують зі світом. Вони знаходять місця, де їм раді. Вони все менше і менше шкодують за рідним домом, де вони були нікому не потрібні.
Хмельницький.
Ці молоді люди ще сповнені оптимізму: вони нарешті завершили навчання і отримали дипломи. Та дуже скоро більшість із них опиниться перед проблемою, де застосувати ці дипломи і набуті знання.
Фото автора.
