Укр | Рус
Повідомлення про виграш автомобіля - одна із злочинних схем аферистів Втеча та переслідування: у Рівному поліцейські затримали чоловіка, через дії якого травмувалося троє Прикарпаття: 3 паліїв викраденого автомобіля затримано Офіцерів бригад та підрозділів територіальної оборони навчають за стандартами НАТО До Дня Святого Миколая діти рівненських Героїв отримають грошову допомогу Розгляд справи Кернеса перенесли - захворів суддя У Резолюції Генасамблеї ООН є вимога до Москви вивести своі збройні сили з окупованого Криму і деокупації територій України, - Ірина Геращенко Україна наполягає на присутності моніторингової місії СММ в акваторії Азовського моря, - Ірина Геращенко Щоденне зведення Міноборони України щодо обстановки в районі проведення операції Об’єднаних сил Віримо, що саме любов до України та єдність допоможуть нам здобути перемогу у війні та мир - пластуни передали Президенту Вифлеємський вогонь миру Львівський кардіоцентр, Дрогобицька лікарня: є нові ангіографи У Знам’янському р-ні - ДТП: п’яний збив 4-річного і втік «Хмельницькелектротранс» потребує... кондукторів Миргород: є вже 3 амбулаторія сімейної медицини Хакера з Кривого Рогу покарають за вірус
Загрузка...
На головну
02.08.2016

Фалеристичне розмаїття України: структуризувати, аби не здевальвувати остаточно

Сукупність нагород різного рівня — державних, відомчих, муніципальних, громадських — у суспільній свідомості нерідко сприймається як одне нерозривне ціле, із усіма зумовленими цим позитивними та негативними моментами. У контексті нагальної необхідності кардинального реформування нагородної системи України надзвичайної актуальності набуло питання чіткої структуризації (а по суті — стратифікації) вітчизняного фалеристичного розмаїття. Фаховий підхід до регламентації нагородної політики — як державно-відомчої, так і самоврядно-громадської — має знайти своє втілення в законі, спрямованому на впорядкування стану речей.

 

Навряд чи хтось заперечуватиме, що найвищим рівнем вітчизняної фалеристичної сукупності (якій ще належить стати збалансованою і врівноваженою системою) є державні нагороди України. Зрозуміло, що їхній перелік підлягає перегляду і оновленню: навряд чи в сучасних умовах доречно зберігати 40 почесних звань — цей рудимент радянської фалеристики має відійти у минуле (як свого часу це сталося із загальновідомими «червоними революційними шароварами»).


Позбавлення іменної вогнепальної зброї статусу державної нагороди також давно назріло — з певних причин. Зокрема, на тлі півдесятка силових структур, які роздають кулемети «Максим» та легендарні «Томмі-гани» у вигляді відомчих заохочувальних відзнак, вінницькі «ФОРТи» у форматі державної нагороди є просто жалюгідними. Не додали престижу цій — поки що державній — нагороді й відверто неоднозначні кавалери: наприклад, у 1998 р. президент Узбекистану І. Карімов в один день отримав і нагородну зброю, і орден князя Ярослава Мудрого; нагородження ж ланкійського президента М. Раджапакси у 2010 р. взагалі було непублічним — гриф таємності з того Указу зняв лише Президент П. Порошенко у 2015 р. Пістолет у статусі державної нагороди у ХХІ столітті є очевидним анахронізмом навіть для пострадянського простору, а в українській суспільній свідомості нагородна вогнепальна зброя дедалі частіше сприймається як ексклюзивний сувенір у клубі можновладців.


Очевидно, що потребує виправлення диспропорційне співвідношення між кількістю медалей та орденів (котрих утричі більше, що нелогічно). Надзвичайно гостро стоїть питання впорядкування процедури позбавлення державних нагород: особи, які досі мають звання «Герой України», у розшукових списках Інтерполу чи колаборантських структурах анексованого Криму, об’єктивно сприяють моральній девальвації системи державних нагород нашої країни. Окремим блоком стоїть питання щодо впровадження персоніфікованого обліку нагороджень: Великобританія два століття дозволяє собі розкіш карбувати на гурті імена нагороджених, а Україна у третьому тисячолітті офіційно визнає відсутність інформації щодо точної кількості виданих орденів «За мужність» і Богдана Хмельницького 3 ступеня та медалей «Захиснику Вітчизни» (не кажучи вже про поіменні списки нагороджених). Не терпить відтермінування і регламентування реальної відповідальності за незаконні дії щодо державних нагород...


Навряд чи є сенс зволікати із встановленням нагород, якими відзначається виключно бойовий подвиг, за поранення при виконанні службових обов’язків та за гідну поведінку у ворожій неволі. Прикро, але мусимо визнати: за чверть століття незалежності Україна не спромоглася створити жодної суто бойової державної нагороди, але з початку АТО було запроваджено 10 державних та відомчих нагород для «учасників» та «сприяючих»...


Президентські відзнаки, які також згадані у Законі України «Про державні нагороди України», довели свою ефективність як своєрідний випробувальний полігон для майбутніх державних нагород та оперативний інструментарій для відзначення знаменних дат. Втім, і цей блок нагородної системи потребує пильної уваги: відверто невдалий дизайн аверсу президентської відзнаки «За участь в антитерористичній операції» шокував не лише вузьке коло фалеристів, а різка зміна типу стрічки на «найсвіжішій» відзнаці -»25 років незалежності України» — справляє враження відсутності системного підходу до розвитку президентської складової державного фалеристичного комплексу і толерування марнотратства, зумовленого необхідністю впровадження вельми коштовних технологічних змін.


Відомчий сегмент вітчизняної системи нагород і відзнак, попри «прокрустові» положення (скорочення кількості відзнак та обмеження контингенту потенційних реципієнтів) шестиразово зміненого Указу Президента №365 від 30 травня 2012 р., залишився доволі розгалуженим і, подекуди, вертикально структурованим: яскравим прикладом цього слугує Міністерство оборони, де, окрім класичних «відомчих заохочувальних відзнак», є ще й «почесні та пам’ятні нагрудні знаки Начальника Генерального Штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України» та «почесні нагрудні знаки командувачів видів Збройних Сил України». Попри те, що дві останні групи де-юре є не відзнаками, а значками, наявність у переважної більшості з них стрічки для носіння на планці зумовлює їхнє ототожнення пересічними громадянами з нагородами. Оформлення деяких відомчих нагородоподібних знаків як «цінні подарунки», встановлення відзнак із назвами, які майже тотожні до найменувань раніше встановлених нагород («Захиснику України» — «Захиснику Вітчизни»; «За військову доблесть» — «За воїнську доблесть» тощо), створення різними силовими відомствами власних відзнак за участь у тій чи іншій спільній операції (наприклад, за оборону Маріуполя) сприяє посиленню хаосу у відомчій фалеристиці. Поза сумнівом, у питанні впорядкування відомчих відзнак (за якими б езоповими визначеннями вони не ховалися) чимало роботи знайдеться для всіх небайдужих.


Давно настав час визначити позиціонування відзнак, встановлених органами місцевого самоврядування (інколи — спільно з місцевими органами виконавчої влади відповідного рівня). Ігнорування очевидного факту наявності «паралельної» муніципальної фалеристики надалі недоречне. Тим паче, що навіть у цьому сегменті розпочалася стратифікація: поруч із відзнаками місцевих рад виникають відзнаки міських голів чи голів обласних рад, які подекуди автоматично стають «персональними подарунками» — навіть у вкрай неоднозначних ситуаціях: торік тодішній голова Вінницької обласної ради одноосібним рішенням нагородив орденоподібною «почесною відзнакою — цінним подарунком Вінницької обласної ради» трьох підозрюваних у захопленні у грудні 2014 р. приміщення... знову-таки — Вінницької обласної ради! Щоправда, особисто отримати знак зміг лише один «кавалер» (другий переховувався від слідства на території Росії, а третій — очікував на суд у слідчому ізоляторі). Очевидно, знадобиться чимало зусиль, аби самоврядна фалеристика в Україні не перетворилася остаточно на фалеристичну самодіяльність.


Недосконалість державної, відомчої та муніципальної нагородних нормативних баз та практики правозастосування спричинили бурхливий, а подекуди й неконтрольований розвиток масиву громадських відзнак. Природно обумовлений соціальний запит на фалеристичний інструмент оперативного і не забюрократизованого публічного заохочення зумовив появу тисяч нагородоподібних знаків різних художньо-технологічного гатунку і процедурної доступності. Глорифікувати або анафемствувати апріорі весь масив відзнак недержавних — світських чи релігійних спільнот — недоречно. Очевидно, що громадські нагороди були, є і будуть, а держава різним чином толеруватиме їхнє існування в залежності від конкретних обставин: заснований редакцією польського дитячого часопису орден Посмішки за рішенням Генсека ООН набув міжнародного статусу, а встановлена благодійним фондом медаль Нансена понад десять років тому рішенням короля Норвегії переведена до системи державних нагород. Відповідно, й в Україні суспільство без особливих заперечень сприймає те, що керівники підрозділів силових структур, скуті квотами сумнозвісного «Указу №365», масово нагороджують своїх підлеглих і волонтерів громадськими відзнаками — акцент уваги переноситься з формально-правового статусу знака на реальний обсяг заслуг нагородженого і авторитет особи, яка робила подання і вручала втілений у металі вияв публічного визнання. Сувора заборона носити подібні відзнаки у деяких відомчих актах — зокрема, у «Тимчасовому порядку носіння орденів, медалей та інших відзнак на парадній формі одягу військовослужбовців Збройних Сил України» — сприймається приблизно так само, як закріплена у законодавстві американського штату Флорида заборона приймати душ голяка. Очевидно, що декларувати подібні обмеження зараз — просто смішно: вони порушуються на кожному кроці, починаючи з перших осіб силових відомств.


Втім, очевидно, що без ретельного впорядкування інтеграція громадських відзнак у систему нагород і заохочень неможлива. І над створенням правового механізму верифікації заслуг і відзнак ще доведеться попрацювати фахівцям. Нерідко проголошувана теза: «Нагорода повинна надаватися безоплатно!» — на жаль, не може бути універсальним критерієм, адже важко встановити, чиїм саме коштом (самого нагородженого чи того, хто нагороджує) оплачено виготовлення знака. Та й, зрештою, в історії української фалеристики не бракує випадків, коли кавалерам потрібно було оплачувати з власної кишені навіть нагороди державного статусу — про це знає кожен, хто хоча б побіжно знайомився із нагородною спадщиною УНР в екзилі.


Що ж допоможе відрізнити вдалу покупку в інтернет-магазині, здійснену марнославним неробою, від «Знаку народної пошани», який від недосконалості законодавства став замінником державної нагороди за справжній подвиг? Відповідь напрошується сама по собі: беручи на себе повноваження зробити подання і вручити громадську відзнаку, громадський діяч, державний посадовець чи командир фронтового підрозділу, приймає водночас і відповідальність за нагородження. Тож цілком нормально, якщо в посвідченнях до громадських відзнак буде передбачено зазначення органу владних повноважень чи особи, яка ініціювала нагородження, а реєстри нагороджень знаками народної пошани з’являться у відкритому доступі на мережевих ресурсах відповідних об’єднань громадян. Задля надійності збереження аналогічна інформація на паперових носіях могла б передаватися до органів державної влади — за відомчою ознакою чи територіальною приналежністю. Втім, доскональне опрацювання механізму інтеграції громадських відзнак у нагородну систему України — ще попереду.


Не буде перебільшенням сказати, що кардинальна, реформа нагородної системи, її наближення до нагальних потреб суспільства, припинення хаотичних і недолугих новацій є заледве чи не єдиним способом повернути довіру наших співгромадян до такого надзвичайно важливого атрибуту державності України, якими є нагороди.

 


Олександр СОПОВ, член робочої групи з реформування нагородної системи України, голова ВГО «Країна»;

 

Максим ЦАРЕНКО, кавалер зірки «За мужність» №2, член Геральдичного товариства України.


Далі буде.

Всі статті рубрики На головну