Народився Іван Франко 1856-го в селі Нагуєвичі на Львівщині. Навчався спершу в Дрогобицькій гімназії, де виявив феноменальні здібності, адже міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Згодом продовжив навчання у Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах. У віці 37 років захистив у Відні докторську дисертацію. Своєю творчістю і багатогранною літературною та громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури.


Сучасники розповідали, що Франко любив прогулюватися центром Львова і, вже коли був досить відомим у місті, не зважав на те, що його впізнавали. Іван Якович не соромився купити хлібину і задумано лупати та їсти її дорогою додому. Відрізнявся Франко також і своїм стилем одягу — чоловічу вишивану сорочку, обов’язковий елемент українського національного строю, він носив із європейським костюмом-трійкою. Це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.


У студентські роки брав участь у роботі «Академічного гуртка», який видавав часопис «Друг». Саме тут і були опубліковані перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875). Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Трапилося це 1877 року. Через це батьки Ольги Рошкевич, першого кохання Франка і його нареченої, заборонили молодим спілкуватися.


Разом із Михайлом Павликом Іван Франко видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» та «Молот», а спільно із Іваном Белеєм — журнал «Світ», із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш». Також Франко співпрацював із виданнями українських народовців — газетою «Діло», журналами «Зоря» та «Правда». Публікував матеріали у польських та австрійських часописах. Протягом 1894—1897 рр. редагував літературно-науковий журнал «Житє і слово».


Син Тарас описував батька як дуже старанну людину. «Коли вже щось обіцяв, то виконував сумлінно і вчасно. Працював він багато і плідно, не любив витрачати час на пусті балачки. Якщо брався за якусь роботу, то поринав у неї з головою. У вільний же час був ласкавим порадником, привітним господарем», — згадував Тарас Франко. Також помітною прикметою вдачі тата називав швидкість: «Він швидко вирішував будь-яку справу, швидко писав. Ця швидкість поєднувалась у нього з високою якістю, бо до слова він ставився надзвичайно вимогливо».


До речі, 1890 року Іван Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898-го) радикальної партії на Галичині, яка згодом переросла у національно-демократичну. Впродовж десятиліття працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowskі». Також за участю І. Франка були видані альманахи «Ватра», «Веселка», «Перший вінок». У 1899 році Франко стає членом Української національно-демократичної партії. За підтримки Михайла Грушевського став дійсним, пізніше — почесним членом наукового товариства ім. Т. Шевченка. Тому відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній та науковій праці. Очолював філологічну секцію та етнографічну комісію НТШ, був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник».


Значний вплив на життя і творчість Івана Франка, за його словами, мали стосунки із жінками. Він тричі закохувався. Кожне сильне почуття — Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська — знаходило вияв у художній творчості. Дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886-го в Павлівській церкві при Колегії Павла Галагана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988).


Друкована спадщина Івана Франка сягає 50 томів зібрання творів. Серед них — політична лірика — «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірках «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» — мотиви філософської та інтимної лірики. Також Франковому перу належать поеми «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідання — «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки». У доробку Каменяра є й драматичні твори — «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та інші.


Іван Франко — автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Його власні твори перекладені багатьма мовами світу, окремі поезії покладені на музику, а за прозовими творами поставлено фільми.


Іван Франко був номінований на здобуття Нобелівської премії з літератури, але смерть письменника завадила цій історичній події.

Львів.

 

Іван Франко, 1904 рік.