Укр | Рус
Голова Верховної Ради України Андрій Парубій відкрив виставку <<Перша Грузинська Демократична Республіка>>, розгорнуту у кулуарах третього поверху Парламенту Відбулося вечірнє пленарне засідання Верховної Ради України Рівненська делегація вшановує пам'ять загиблих земляків у Волновасі Безвісти зниклих жителів Здолбунівського району розшукали поліцейські За <<митні>> кошти добудують вісім ділянок доріг Рівненщини І.Геращенко: <<Важливо консолідувати спільні зусилля Уряду, Парламенту, міжнародних організацій та громадського сектору у питанні звільнення українських заручників та політв’язнів та апелювати із цим питанням до президента РФ>> На Рівненській АЕС розпочалась перевірка ДСНС України Теніс. Костюк подолала перший раунд кваліфікації на Roland Garros Ірина Геращенко переконана, що ухвалення законопроекту про Антикорупційний суд стане важливим елементом послідовної політики держави у сфері протидії корупції За чотири місяці аудитори забезпечили відшкодування втрат на 7,6 мільйона гривень Увага, шахраї! Загинув у власному кафе Футбол. Аваков розповів про 40 обшуків Молодь запрошують на навчальну сесію до Верховної Ради Обіцянки міністра два роки чекають?..
Загрузка...
Голосування
Чи підтримуєте ідею запровадження донорства органами людини в Україні?

Голосувати

Чи згодні ви стати донором органів післі своєї смерті?

Голосувати
На головну
06.09.2016

Навіщо грати за сценарієм агресора

 

До другої річниці Мінських угод

 

Два роки тому новообраний Президент Петро Порошенко став на шлях завуальованої капітуляції перед Путіним. Президент Порошенко, дозволивши своєму представнику в Тристоронній контактній групі Леоніду Кучмі підписати перший документ з так званих Мінських угод — протокол від 5.09.2014 за підсумками зустрічі у Мінську, по суті погодився грати за сценарієм агресора — Росії.

 

 

Саме таку оцінку як народний депутат і лідер Радикальної партії я дав цьому ганебному документу одразу по гарячих слідах ще 7 вересня 2014 року.


Я наголошував, що в Мінському протоколі Україні було нав’язано ледь прихований російський алгоритм вирішення створеного Росією конфлікту, що був озвучений міністром закордонних справ Росії Лавровим ще навесні 2014 року. Він грубо суперечив Конституції і законодавству України, у тому числі постанові Верховної Ради України, ухваленій за моєю ініціативою в середині квітня 2014 року, «Про ініціативу міжнародних переговорів щодо деескалації ситуації навколо України», в якій парламент окреслив засадничі цілі та межі таких переговорів з метою недопущення під час їх проведення будь-яких спроб зовнішнього диктату з питань, що належать до внутрішньої компетенції України.


Нагадаю, що в тому документі, який начебто започатковував мінський «мирний процес», ми не побачили ні невідкладного виведення російських військ та спецпідрозділів з території Донецької та Луганської областей України, ні зобов’язання Росії щодо припинення транскордонного постачання зброї, боєприпасів та надсилання російських найманців та «добровольців», ні передачі україно-російського кордону під контроль української сторони на усіх ділянках кордону з метою його закриття для нелегального перетину людей та зброї при забезпеченні відповідного міжнародного контролю.


Не побачили ми й відмови Росії від забороненої Статутом ООН погрози застосування сили у вигляді масованої концентрації російських військ на українському кордоні та відведення цих військ до місць їхньої постійної дислокації.


Натомість, уже в першому «мирному» документі ми побачили неприховане втручання у широкий спектр наших внутрішніх справ, а також реалізацію спроби змінити конституційний лад України під зовнішнім тиском та як результат збройної агресії з боку Росії. На це були спрямовані більшість пунктів протоколу, що фактично передбачали:


— безстрокову відмову України від боротьби проти тероризму, бандитизму та збройного сепаратизму, тобто від наведення конституційного ладу на частині своєї території;


— вимогу федералізації України як через так звану «децентралізацію влади» (не повноважень, а саме влади!), так і через політико-правову легітимізацію явища сепаратизму в Україні прийняттям спеціального закону щодо «особливого статусу» частини території Донеччини та Луганщини;


— повну та всебічну амністію терористам та бандитам, що здійснили особливо тяжкі злочини, зокрема військові злочини та злочини проти людяності, через закон про «недопущення переслідування та покарання осіб у зв’язку з подіями, які мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України» (що суперечило навіть недосконалим Женевським домовленостям від 17 квітня 2014 року);


— легітимізацію сепаратистів і терористів у політичному процесі в Україні як через використання у протоколі поняття «інклюзивного загальнонаціонального діалогу», так і через проведення сепаратних дострокових місцевих виборів у виокремленому з України сепаратистському анклаві, після яких терористи і бандити мали стати легітимними «політиками»;


— відмову України від реалізації політики десепаратизації, спрямованої на протидію і запобігання сепаратизму та подолання наслідків сепаратистської діяльності на території України, закон про яку за моєю ініціативою Верховна Рада ухвалила у першому читанні у липні 2014 року, але так досі й не прийняла в цілому.


Зрештою, не було в ньому згадки ані про анексований Крим, ані про відшкодування Росією збитків, завданих українським громадянам, економіці, соціальній сфері та інфраструктурі внаслідок її збройної агресії та окупації частини української території.


Тож ще на початку вересня 2014 року ми наголосили, що вже перші Мінські домовленості містили абсолютно неприпустимі і незаконні поступки з боку Президента Порошенка. І що Путін зрозуміє лише силу — нашу разом з міжнародною спільнотою, а Мінськ — це шлях у нікуди.


Готовність до принципових поступок з боку Президента Порошенка, на жаль, сприяла слабкості позицій наших міжнародних партнерів та відродженню через 80 років провальної європейської політики умиротворення агресора.


Уже через тиждень після першого Мінська, 12 вересня 2014 року, Україна та ЄС, піддавшись на шантаж з боку Путіна, пішли на поступки Росії щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, погодившись вивчити російські заперечення та відкласти імплементацію Угоди до 2016 року.


Ми попереджали, що ставши на шлях умиротворення агресора та політичних поступок, цей сценарій невідворотно вимагатиме від України, ЄС та Заходу в цілому дедалі більших поступок. Що, на жаль, і відбувається протягом двох років від Мінська-1.


Свідома ескалація воєнних дій з боку агресора призвела до Мінська-2 у лютому 2015 року, де тепер уже за співучасті канцлера Німеччини А. Меркель та Президента Франції Ф. Олланда Президент Порошенко погодився на подальшу деталізацію Мінських домовленостей на значно гірших умовах і з новими фундаментальними поступками, зокрема щодо внесення змін до Конституції України.


Українська влада вже виконала більшу частину Мінських угод і не отримала від Путіна нічого, крім нових жертв. Водночас ми маємо бомбу уповільненої дії, оскільки будь-яке начебто невиконання Мінська з боку України може стати у зручний для Путіна момент формальною підставою для відновлення бойових дій чи наступу російсько-терористичних військ.


Мінськ — це путінська пастка для України.


Очевидно, чого прагне Путін — щоб російська зброя залишалася на українській території, а контроль за своїм кордоном Україна не отримала, аж поки ми власними руками на рівні нашої Конституції, законодавства та організації влади на місці (через так звані вибори) не закріпимо назавжди цю територію за російськими маріонетками. І поки не пустимо бойовиків як обраних на виборах депутатів в українську політику.


Тобто поки не створимо всередині країни «ракову пухлину» у вигляді контрольованої Путіним автономії, що постійно даватиме метастази в інші регіони та впливатиме на нашу політику в цілому. І тим самим навічно зафіксуємо право вето Росії на наш цивілізаційний вибір і наше європейське майбутнє. Адже Путіну через реалізацію Мінських угод потрібен не Донбас і не Крим, а контроль за Україною в цілому.


Поки що українському парламенту вдалося вистояти і не здатися в умовах російського шантажу та міжнародного тиску. І передусім завдяки принциповій позиції фракції Радикальної партії, яка єдина від початку відкидала Мінські угоди як путінську пастку для України. Як здійснені Президентом Порошенком з величезним перевищенням своїх повноважень. Як юридично нікчемні з точки зору міжнародного права, Конституції та законів України. І взагалі, як план капітуляції України перед Росією.


Але небезпека не минула. В цю другу річницю Мінських угод Путін на саміті «великої двадцятки» у Китаї на зустрічах за нашою спиною з Обамою, Меркель, Олландом та іншими лідерами Заходу, залякуючи наших міжнародних партнерів можливою воєнною ескалацією з боку Росії та її маріонеток, докладає відчайдушних спроб, щоб дотиснути їх до здачі України — реалізації Мінська на його умовах — ще до кінця цього року.
У цей час слабкості світових лідерів та нашої влади маємо бути пильними і сильними самі. Ми зробимо все, щоб капітуляція України не відбулася, зокрема й у стінах українського парламенту.


Радикальна партія переконана, що єдиний шлях для України закінчити війну — не виплакати принизливий мир із втраченими територіями і нав’язаними нам ззовні Конституцією та законами, а саме ПЕРЕМАГАТИ. Це означає ставати сильнішими в чотирьох напрямах:


— системно розвивати армію і постійно підвищувати обороноздатність країни;


— досягати успіху на дипломатичному фронті, зокрема зберігати та посилювати широкий міжнародний фронт протистояння російському агресору, задіювати Будапештський формат тощо;


— вигравати інформаційну та пропагандистську війну як всередині країни, так і на міжнародній арені;


— радикально піднімати і розвивати економіку, бо що сильнішою економічно буде Україна, то більші будуть шанси на нашу перемогу.


Тож альтернатива Мінську є, якщо ми не приймаємо майбутнього у статусі вічного російського сателіта, настав час це усвідомити і починати діяти.

 

Олег ЛЯШКО.

Всі статті рубрики На головну