Правду кажуть: почуваєшся дитиною доти, доки є батьки. Наші Ніна Станіславівна та Микола Йосипович Лобозінські (на знімку) живуть у селищі Теофіполь на Хмельниччині. Хоча ми із сестрою Тетяною мешкаємо у Рівному, намагаємося викроїти час, щоб навідатись до батьків. А вони нам завжди раді: мама зазвичай готує наші улюблені страви, тато щось жваво обговорює із зятем Вадимом, а ще клопочеться біля онуків — десятирічного Богдана і п’ятирічного Максимка.
Днями у нас знову видався привід побувати у батьків, і дуже вагомий. Адже вони, проживши разом у злагоді, любові та взаєморозумінні сорок років, запросили відсвяткувати у родинному колі їхнє рубінове весілля. Помпезності не було, і все-таки мама, попри те, що ще не повністю оговталася від інсульту, приготувала чимало смаколиків.
Не минулося, звичайно, без спогадів про те, як познайомилися, навчаючись у Хмельницькому, як тяжко працювали, щоб дати донькам вищу освіту, як економили на всьому, аби придбати для нас у Рівному малосімейку. Мене особисто проймала гордість за моїх батьків, які прожили своє життя чесно і в праці. До виходу на пенсію мама була комендантом у гуртожитку, тато — висококласним токарем на місцевому цукровому заводі (його й зараз кличуть на підприємство, якщо потрібно виточити якусь складну деталь).
Помітила, що у тата додалося зморшок: на нього після маминої хвороби лягли всі клопоти по господарству, бо тримають кролів, кіз, курей, мають клаптик городу. Інакше на одну пенсію не вижити.
Коли бачу, з якою повагою ставляться один до одного наші рубінові молодята, — радію за них, хочу, щоб вони ось так, у парі, зустріли ще й золоте весілля. Тим часом тато заводить пісню (він у нас співає у хорі), а ми її тихенько підхоплюємо, милуючись щасливими батьками.
Рівне.
Фото автора.
