У Дніпрі переосмислили яблуко. Тепер це — символ поваги до наших захисників

2 листопада 2016 523

Віднедавна на Дніпропетровщині слово «яблуко» почало означати не просто дарунок природи, плід зусиль людей, що виростили цей фрукт, а — душевний порив, символ поваги до наших воїнів. А така метаморфоза, здавалося б, із звичайнісіньким, який нехай колись і став мимовільною причиною Троянської війни, фруктом трапилася після того, як у дніпровському Музеї АТО сталася НП.

Хтось без сорому та совісті втрутився в суть скульптурної композиції й вкрав яблуко з рук дівчинки, яка готується простягнути гостинець як дарунок вдячності нашому воїнові. Крадіжка, кваліфікована розгніваною громадськістю як акт вандалізму та наруги над святинею, спричинила широкий резонанс, і до скульптури почали приходити навантажені яблуками городяни, щоб покласти їх у долоньки дівчинки. Більше того, одна з мешканок області, Світлана, запропонувала постійно постачати дитину яблуками зі свого петриківського саду. І навіть привезла кошик червоних фруктів в облдержадміністрацію, звідки вийшла ідея створення Музею АТО з його знаменитою скульптурною композицією та де працює людина, котра стала прототипом солдата-рятівника, що приймає яблуко з рук вдячної дівчинки.

Стрілець Кіровоградської бригади територіальної оборони Іван Погорелий, можливо, ніколи й нікому не розповів би про цю історію, що сталася з ним у Іловайському котлі. Стриманий на емоції та слова, він належить не до тих людей, які люблять «хизуватися». Тим більше після виходу з котла Івану з його вісьмома пораненнями (одна нога являла собою місиво) було не до спогадів і навіть аналізу причин трагедії, хоча слово «чому?» постійно було присутнє у свідомості — «чому полягло стільки хлопців?..»

Повернутися ж думками до врятованої дівчинки змусив пост у соціальних мережах, автор якого — людина «з іншого боку» — розповідав про Діану, яку ополченець виніс з-під вогню українських військових. Іван прочитав цю неправду, перебуваючи на лікуванні у Львівському госпіталі, і не міг стриматися, щоб не відповісти й не повідати світу — нехай і обмеженому соціальною мережею — правду. Але механізм брехні вже був запущений...

Історію порятунку дівчинки — зрозуміло, з точністю до навпаки — розповів один із російських каналів. Але тільки Іван Погорелий знав, де перебуває розстріляний противником автомобіль, у якому їхали бабуся Діани, її батьки та старша сестричка, і де лежать вони, які назавжди залишили цей світ зі страшною війною, що нагрянула на нього. І це знання було підтвердженням його правди, почути яку та сторона все-таки не захотіла. Автомобіль, втім, був знайдений, і недалеко від нього — тіла батьків і старшої сестрички Діани, і бабусі. Друга бабуся, що знайшла завдяки Івану внучку, і поховала їх...

Ну а історія, мимоволі, з метою відновлення справедливості, оприлюднена Іваном Погорелим, стала джерелом натхнення скульптора, «який виліпив» з латуні воїна-рятівника й дівчинку, що нині живе завдяки українському солдатові. Який виліпив і яблуко, немов вирішивши посперечатися з давньогрецькою міфологією, що створила з нього символ розбрату. Втім, як каже Іван, солдат у Музеї АТО — не його зліпок, фізичний і духовний, а теж символ, збірний образ українського воїна. І тому шукати його, Іванові, риси в обличчі латунного воїна зовсім не треба...

Із чого почати цю історію? З Майдану, де два місяці починав будувати нову Україну запорізький юрист Іван Погорелий? Либонь, так... «Я брав участь у першому Майдані, не міг не бути й на другому. Все, що нині вже вважається новітньою історією України, бачив на власні очі. У тому числі розстріли. Після них стало зрозуміло, що назад дороги уже немає. Але дорога вперед, як з’ясувалося, вела через війну... Я повернувся додому наприкінці лютого. Моєму синові було півтора року. «Достатньо із тебе. Побудь із нами, з дитиною», — сказала дружина. Але «сидіти удома» у такий час? Я встиг взяти участь у захопленні Запорізької облдержадміністрації, звільнивши її від тих, хто підтримував «смотрящих» президента, що дав драпака, коли став очевидцем розстрілів і тоді ж зрозумівши, що назад дороги немає. Мобілізація... Перша хвиля... Незнайоме раніше слово АТО. Я хотів потрапити в 79-му аеромобільну бригаду... Але так сталося, що мене та ще кількох чоловіків, які змушені були зчепитися із прихильниками «руського міра» на призовному пункті, примітили у військкоматі й залишили служити там. Так, я розумів, що роблю важливу справу — у перший день мобілізації ми призвали тисячу людей... І все-таки рвався до війська», — згадує Іван.

Замість 79-ї бригади Іван Погорелий отримав призначення в Кіровоградську бригаду територіальної оборони. «Наш комбат дуже серйозно поставився до комплектації особового складу батальйону, не давши перетворитися йому на збіговисько авантюристів. Батальйон складався з людей, котрі служили в спецназі, які пройшли гарячі точки. Якби так серйозно комплектувався командний склад бригади... Геройство солдатів — це наслідок бездарності, а то й боягузтва їхніх командирів. Коли 28 серпня нашу колону, спрямовану на те, щоб «прощупати» сили противника в районі Іловайська, розбомбили, і рота втратила боєздатність, командир взводу втік. Я бачив, як він проповзав повз умираючих бійців, рятуючи свою шкуру...» — розповідає Іван Погорелий.

Іван, який дістав сім поранень, з перетвореною на місиво ногою, він немов став персонажем якогось нереального, трансльованого в уповільненому часі фільму, який він одночасно й спостерігав з боку. Цим страшним фільмом був вихід наших військ з Іловайського котла. Він спостерігав і власний розстріл — по ньому стріляли з машини, що проїжджала неподалік. «Не влучили, слава Богу. Потім на мене перемкнувся кулеметник. Я лежав на видному місці, і солдат, Вадим Заїка, зараз він працює на шахті в Павлограді, перетягнув мене під кулеметним вогнем туди, де я був менш уразливий. Я бачив обличчя й техніку росіян за 15 метрів від себе.

Бачив, як противник добивав наших поранених. Мене не помітили. Або вважали трупом», — згадує Іван.

Два дні він лежав на полі бою, цьому полігоні смерті, куди кинуло вмирати солдатів їх уціліле керівництво... На другий день Іван, який приповз до дороги, побачив машину, що проїжджала повз. Білі стрічечки на бічних дзеркалах автомобіля й аркуш паперу А-4 на задньому склі з написом «ДІТИ»... Слабка спроба закликати до совісті й честі тих, хто підняв зброю й, озвірівши, уже не відав ні совісті, ні честі та не боявся Божого суду...

Машину з родиною, що рятувалася від війни, розстріляли на очах в Івана, коли вона тільки-но минула його. Він підповз до автомобіля... Майже всі загинули — за винятком маленької дівчинки і її мами, що вмирала, та ще встигла попросити Івана врятувати дитину...

Діана була поранена в ключицю. Іван забрал із салону автомобіля свідоцтво про народження дитини (згодом з’ясувалося, що це документ загиблої старшої сестри, але пізніше він все-таки допоміг знайти бабусю Діани).

Забрав гігієнічні прокладки, які наклав на рану дитини, і перев’язав її. Дівчинка не хотіла залишати маму й тата, старшу сестричку й бабусю. «Вони заснули. Дуже міцно. Нам потрібно знайти ліки для того, щоб розбудити їх», — сказав дитині Іван. І дівча послухалося. І знову він повз по полігону смерті — але вже вдвох із дитиною. Куди він пересувався? Іван не знав цього... Він думав про своїх дітей, про дружину, батьків і знав, що повинен уціліти — заради них і довіреної йому дитини.

Коли через добу дівчинці стало гірше, у неї піднялася температура, Іван зрозумів, що потрібно шукати людей — будь-яких... І люди, справді, з’явилися — якісь у цивільному одязі. «Допоможіть, у мене поранена дитина!..» — попросив їх Іван. Вони пішли, а незабаром приїхав БТР — російський. Дівчинку, а слідом і Івана «підняли на борт», і тільки тоді він зрозумів, як тяжко поранений, і на яку рвану ганчірку перетворена його нога... Немов у напівсні він чув звернені до нього запитання, чи він, бува, не з «Правого сектору» — і, вкрай ослабнувши, все-таки знайшов сили посміхнутися: смішні люди...

Дівчинку забрали в госпіталь, і більше він її не бачив. Сам Іван півдня просидів у ямі разом з іншими пораненими, поки за ними не приїхали санітари Червоного Хреста. Потім були військові госпіталі в різних містах країни, питання, на які не знаходилися відповіді, і — десь у куточку пам’яті — ця історія про розстріляну родину з Харцизька та дівчинку, яка, можливо, що все ще шукає ліки, щоб розбудити батьків, старшу сестру та бабусю. Втім, може, і ні. Діти на війні швидко дорослішають...

Нині Іван Погорелий працює юристом у Дніпропетровській облдержадміністрації, куди Світлана з Петриківки привезла кошик величезних червоних яблук, запропонувавши, щоб вони вважалися символом поваги до наших воїнів. І, схоже, так воно й буде.