Чи міг би хтось ще нещодавно подумати, що бодай частина наших олігархів отримають мандати довіри від народу й самого Майдану? До нової книжки Станіслава Бондаренка (на знімку) «Майдани і магнати» («Український пріоритет», Київ, 2014) увійшли три поеми-кліпи. Дві з них відомі не лише вітчизняним читачам. Це перекладена п’ятьма мовами «Нічна розмова з Європою» (2011), яку видали і в Парижі й назвали «передчуттям Євромайдану», та «Пікнік із мільярдером» (2012) — перша спроба проникнення в лабіринти життя й психології олігархів. А в третій, історично-детективній поемі-кліпі «Майдани і магнати, або Магія магми», яка завершує триптих, герої діють в інших обставинах, де навіть рідні брати стають ворогами, а вчорашні вороги — соратниками.
У цій книжці впадає в око її формальна оригінальність, ні-на-що-не-схожіть. Пригадуються найсміливіші штукарства раннього Павла Тичини й пізнього Івана Драча. Це та шалена й доволі майстерна унікальність, гра словом і звуком, від яких український читач за останні роки дещо відвик.
Станіслав Бондаренко майстерно «мертвопетлює» римами й химерними звукосполуками. Словесні сатиричні новотвори, які щедро використовує автор, ніби й незвичні, а проте цілком зрозумілі будь-кому: «брехіонали», «Ліліпутін», «жлобалізація», «білбординці» та ін. Пише він вигадливо, винахідливо й атракційно — так, як зазвичай вдається хіба що у юності, від надлишку сил, — хоча С. Бондаренко є активним учасником літпроцесу протягом останніх, мабуть, 25 років. Вправно поєднує протилежні, здавалося б, речі: лірику та сатиру, сарказм і молитву. Й словесні кунштюки не виглядають у нього штучними чи сконструйованими, навпаки: дивують природністю, навіть коли вони вкрай гострі та парадоксальні.
Нині у нас бум патріотичної поезії — запальної, розкуйовдженої, — та, на жаль, не завжди художньо майстерної. Найчастіше це верлібри, вільні вірші — поетам ніколи римувати, бо треба подолати ворога (хоча б «мечем слова»). «Майдани і магнати» — теж демонстрація патріотизму. Хоча б тому, що ця книжка глорифікує обидва українські Майдани, активних громадян, бійців і творців майданного ентузіазму. У книжці три поеми, одна з яких присвячена нашому євроцентризму, а дві інші — Майдану і його учасникам.
Станіслав Бондаренко — автор гострого громадянського темпераменту, на межі з публіцистикою — недаремно ж книжку висунуто на Шевченківську премію Національною спілкою письменників. Автор рішуче руйнує усталені поетичні умовності і розмірковує про те, про що поети зазвичай не говорять: про бізнес-плани, бюрократію, олігархів та ін. Причому пише з позицій переконаного україноцентриста.
Той жанр, що ми звикли називати традиційною поемою, мабуть, сьогодні вже не спрацював би. Станіслав Бондаренко пропонує дещо удосконалений його варіант: поему-кліп. Тобто використовує, сказати б, принципи шоу-бізнесу. У підсумку виходить своєрідний «парад атракціонів» — твір, що не дає розслабитися, змушує стежити за героями і їхнім соціальним оточенням. Цим автор здивував навіть досвідченого у словесних хащах академіка-літературознавця Миколу Жулинського, який у передмові до книжки пише: «Автор відкрив новий тип рефлекторно-філософської лірики, базованої на експресивній суб’єктно-образній стратегії».
Безумовно, за формою Станіслав Бондаренко — неабиякий новатор. Його розмірковування про «денну злобу», втілені у вигадливих поетично-есеїстичних конструкціях, дещо нагадують барикаду на Майдані, збудовану за допомогою дуже різних інгредієнтів. Схожа книжка й на ту імпровізовану «ялинку», яка стояла на Євромайдані: яскраво, гостро, незвично, публіцистично. Вірші переходять у SMS, далі — у есеїстичну прозу.
Експеримент у літературі — річ цікава, та не завжди результативна. Нові жанри, які сміливий автор, бува, вигадує на догоду своїй фантазії, іноді нагадують витвори генної інженерії. Однак Станіслав Бондаренко — доволі вправний «інженер». Зміст його поем цілком традиційний. І навіть консервативний, бо його герої базуються на споконвічних цінностях любові, вірності, людської взаємодопомоги. І це таки справді герої — не просто персонажі, а люди, спроможні на сильний вчинок, на подвиг.
При тому автор уникає надмірного пафосу, а найскладнішу ситуацію описує через особистісні відчуття. Так, на Майдані-2013, коло палаючих автомобільних шин, ліричний герой раптом згадує, як його батько зі старих шин вирізав... поїлку для курчат. І на тлі яскравих портретів студентів і представників середнього класу, «майданівців», Героїв Небесної Сотні автор піднімається навіть до проповідництва, до націонал-демократичного месіанства: він поетично переконує, що Київ як «Новий Ієрусалим» спроможеться дати Європі нові сенси й смисли.
Ігор КРУЧИК, член НСПУ.
