Хліб і Храм

Віктор СКРИПНИК.

19 листопада 2016 735

Фермер з сином рятують дерев’яну церкву, що стояла пусткою сто років

Дві святині в одвічній пошані у нашого народу — хліб на столі й святість у душі. Молимося хлібові святому і молимося за собори наших душ. Про храм, як про хліб, дбає нині керівник фермерського господарства у селі Мала Ростівка Оратівського району на Вінниччині Микола Мотузюк. Очолюване ним господарство невелике, як і саме село — назва населеного пункту говорить сама за себе. З коштами у фермера негусто, якщо порівняти з тим, що заробляють у більших господарствах. Незважаючи на це, він, хлібороб з діда-прадіда, взявся за святу справу — відбудову старого дерев’яного храму. Допомагає йому син, який працює хірургом в одному з лікувальних закладів столиці. Ще тривають реставраційні роботи, а селяни вже приходять на службу. Через сто років тут знову звучать слова молитви. Відновлюється з руїни стара козацька церква, що постала в селі ще 1776 року.

Ще нема куполів, а вже приходять на молитву

Занепалу будівлю ще не відновили. Зробили тільки стіни й підлогу. Споруда поки що без куполів й хрестів. Потрібно виготовити вікна й двері. Провести оздоблювальні роботи. Розписати інтер’єр. Однак місцеві віряни вже збираються на молитву. Священик з сусіднього села правив службу на свято Покрови, церква має назву Покровської. Після того люди ще два рази запрошували батюшку на молитву.

Храм у селі Мала Ростівка закрили майже сто років тому, після революції 1917-го. Старожили розповідають, що чули від попередників — служба в ньому тривала до того часу, поки до влади не прийшли більшовики.

Комуністи почепили замок на дверях святині. Щоправда, під час війни з фашистами окупанти дозволили декілька разів відчинити храм. Для вінчання. Три обряди провів тоді батюшка. У післявоєнний час святиня почала занепадати. До руйнації бездоглядного приміщення доклали руку місцеві безбожники. Насамперед розібрали підлогу. Вона була зроблена з дубових дощок. Далі перейшли до кругляка, з якого поставили стіни. На щастя, не весь матеріал розтягнули.

Місцевий фермер Микола Мотузюк вирішив відновити церкву. Простіше було б спорудити нову. Чому вкладає гроші у «латання» ветхої будівлі?

Навіть стару святиню руйнувати гріх

— Руйнувати храм — гріх, — каже Микола Мотузюк. — Навіть стару церкву я б не взявся стирати з лиця землі. Ми дуже довго думали над дилемою: будувати нову, чи відновлювати стару? Не просто думали. Радилися з фахівцями. Зверталися в наукові й релігійні установи. На основі зібраної інформації прийняли рішення — відбудовувати старий храм.

За словами співрозмовника, у залишках будівлі не вдалося знайти цифри, які б свідчили про час спорудження сільської святині. Всіх цікавив цей факт. Треба було знати, наскільки надійними є старі балки. Допомогла експертиза. Її проводили в Києві в одній з експертних установ.

— Експерти дослідили частину деревини із зрубу, яку ми привезли їм на випробування, — продовжує Микола Мотузюк. — За їхніми висновками, деревині, з якої зроблені стіни церкви, приблизно триста років.
Майстри, які обстежували залишки будівлі, пояснили, що дошки з сосни, з них був зроблений дах, майже повністю перетворилися на порох. Відновлюють церкву деревиною з дуба. З надією, що храм не менше служитиме людям, ніж старий.

Гарна акустика — секрет давніх майстрів

Ще одна причина відновлення старого храму — акустика. Для культових споруд вона має особливе значення. Як пояснили фермеру фахівці, такої акустики, як у дерев’яній церкві, навряд чи вдалося б добитися у новозбудованій споруді. Навіть якби повністю скопіювали план нинішньої будівлі, все одно не досягли б повторення нинішнього результату. «Акустичні особливості дерев’яних церков — це секрет давніх майстрів, не вивчений дотепер, — Микола Мотузюк передає слова, які йому говорили фахівці. — Звук у них не відлунює і водночас не згасає. Незалежно від того, якого розміру споруда — велика чи мала». Спілкуватися йому довелося з багатьма знаючими людьми. Це робив фермер і його надійний помічник син Ігор.

Їздили в спеціалізовані проектні інститути, консультувалися у єпархії. Дізналися багато цікавого, про що не відали раніше. Наприклад, як можна «на око» визначити висоту храму. Для цього у давнину використовували декілька методів. Найпростіший з них: людина повертається до церкви спиною і йде від неї, час від часу зупиняється, нахилившись донизу. Дивитися назад треба між ногами. Коли у такий спосіб стане видно хрест на храмі, треба зупинитися. Відстань від місця зупинки до храму буде такою, як його висота.

Дату встановив краєзнавець: 1776 рік

Сільський голова Чагова, до цієї громади належить Мала Ростівка, Дмитро Грицай повідомив автору публікації, що має документальне підтвердження дати заснування Покровського храму у селі Мала Ростівка.

— Такі документи надав краєзнавець з сусіднього села Мервин Володимир Демчик, — каже сільський голова. — Він проживає і працює у Києві, підготував книгу про історію рідного села. Працюючи над нею, знайшов дату заснування церкви у Малій Ростівці.

— Запис про спорудження церкви у Малій Ростівці зафіксував відомий краєзнавець Леонтій Похілевич, — розповів у телефонній розмові Володимир Демчик. — Було це ще у 1864 році. Тоді вийшла його книга «Сказание о населенных местностях Киевской губернии». В ній подано описи храмів Київської, Черкаської, а також частини Вінницької та Житомирської областей. Нині книга перевидана і є в доступі.

Володимир Демчик встановив також прізвище ієрея храму в Малій Ростівці. За його словами, у Вінницькому обласному архіві є документ під назвою «Ревізійна казка», датований 1795 роком. До нього додається відомість про церкву в Малій Ростівці. Причому, запис зроблено священиком. «Я працював з цим документом, — уточнює співрозмовник. — Щоправда, у ньому священик не вказує дату заснування храму, а тільки називає своє прізвище, кількість вірян, які приходять до храму. Знаю, що на кладовищі біля церкви віднайшли камінь, на якому видно слово «ієрей». Думаю, що це могила саме цього настоятеля храму».

Вінницька область.

ДО РЕЧІ

Підтримують навіть духовий оркестр

Підприємці, які орендують у селах землю, по-різному проявляють себе у ставленні до місцевої громади. Більшість обмежується сплатою податків і розрахунками з тими, хто передав їм в оренду свої наділи. Деякі з таких керівників, приїжджаючи на поле, буває, навіть не виходять з автомобіля. Селяни кажуть, можливо, бояться набрати пилюки на черевики, або потиснути руку якомусь сільському дядькові, який виявить бажання підійти ближче, щоб розгледіти крутий джип. Дехто з керівників дає грошей, щоб хоч частково відремонтувати дороги, розбиті потужною технікою господарства. А є такі, хто дбає ще й про духовний розвиток села. Здебільшого так вчиняють керівники з місцевих, які народилися, виросли і проживають поруч із земляками.

Депутат Вінницької облради Павло Каленич з Чечельницького району — один з них. Він керує агрофірмою «Ольгопіль», таку само назву має їхнє старовинне село. Більшість закладів соціально-культурної сфери збудовано за участі агрофірми. У місцевому Палаці культури (у цьому випадку слово «палац» повністю відповідає своєму значенню) діють різноманітні гуртки, на заняттях обдарована молодь розвиває свої здібності. Дорогу до Ольгополя, а вона у чудовому стані, як і в селі, знають митці з Вінниці та Києва. Є в селі філія спортшколи. Обладнали прекрасне місце відпочинку — на острові на сільському озері встановили пам’ятник Олександру Пушкіну, який залишив спогад про Ольгопіль, коли їхав з Тульчина до Одеси. «Не хлібом єдиним» — повторена сотні разів фраза багатьма, але це правда, — каже Павло Каленич. — Бо є ще душа, яку треба наповнювати. Я точно знаю, що села мають розвиватися у поєднанні бізнесу й культури». У селі Сугаки Могилів-Подільського району місцеве господарство підтримує духовий оркестр. Герой України Іван Боримський із села Черепашинці Калинівського району за кошти господарства відремонтував сільський Будинок культури, закупив меблі й стільці. Названі керівники роблять це з власної ініціативи.

ДОВІДКОВО

Нині на Вінниччині, за інформацією керівника відділу охорони пам’яток історії та культури облдержадміністрації, налічується 136 дерев’яних храмів. У травні 2016-го науково-методична рада Мінкультури звернулася до уряду з пропозицією створення державної програми порятунку дерев’яних храмів як визначного історико-мистецького феномену. Поки програма вступить в дію, фахівці радять провести консервацію старих церков. Найважливіше при цьому ліквідувати місця затікання води.