1933 рік — одна з найтрагічніших сторінок нашої історії, коли в мирний час на своїй землі гинули люди. Великий Голод став національною трагедією українців. Він став результатом спланованої політики сталінського режиму з метою упокорення українського селянства. Ця політика реалізувалась у формі розкуркулення і депортацій заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових непомірних обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми господарювання і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. У 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже в першій половині 1932 року спричинило голод.

 

Проте влітку 1932 року для України були визначені явно неможливі до виконання плани хлібозаготівель. Наприкінці жовтня того ж року до України з Москви відправляють надзвичайну комісію на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим. Обшуки з метою реквізиції будь-яких залишків зерна у селян набувають немислимих масштабів. На повну потужність запущено маховик репресій.


У грудні 1932 року для збільшення обсягу хлібозаготівель ЦК ВКП(б) направив до України Л. Кагановича і П. Постишева. ЦК ВКП(б) зобов’язав їх вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал, що і було зроблено.


Тож наприкінці 1932 року в українських селах жодних запасів хліба не залишилося. Проте режим здійснив кроки, які слід класифікувати як вбивство голодом. 1 січня 1933 року Сталін надсилає в Україну телеграму, в якій відкрито погрожує застосуванням «суворих заходів покарання» до всіх українських селян, які не побажали «добровільно здати прихований хліб». Ця телеграма фактично санкціонувала суцільні обшуки і вилучення останніх запасів їжі.


22 січня 1933 року директивою ОДПУ заборонено виїзд селян з УСРР за хлібом в інші місцевості СРСР. Українським селянам не продавали квитки на залізницю і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ДПУ. Тих, хто встиг виїхати, повертали назад. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них голодуючих.


Таким чином, у 1932—1933 роках сталінський режим умисно пішов на знищення селянства як основи української нації, створюючи умови, не сумісні з фізичним існуванням. Голодомор в Україні призвів до демографічної катастрофи.


Великий Голод зумовив катастрофічне зростання смертності населення, особливо у сільській місцевості. Максимального рівня смертність сягнула у 1933-му. У 1933 р. порівняно з 1931-м загальний коефіцієнт смертності міського населення підвищився у 2,5 разу і становив 41,4 померлого на 1000 жителів. У селах він підвищився у 9,1 разу і сягнув 170,9 особи на 1000 жителів.


Про справжній вимір наслідків голодного лихоліття свідчить той факт, що очікувана тривалість життя при народженні у 1933 р. впала до небачено низького рівня. Якщо у 1928-му, у якому зафіксовані найвищі показники для періоду 1920-х років, середня очікувана тривалість життя чоловіків становила у місті — 46,4 року, у селі — 44,1 року, то в 1933-му вона скоротилася до 18,8 року в місті та надзвичайно малих 4,2 року в селі. У жінок погіршення ситуації було дещо меншим: якщо у 1928 році середня очікувана тривалість життя становила 52,4 року у містах та 47,7 року у селах, то у 1933 році ці показники були 26,2 та 6,6 року відповідно.


Поряд із катастрофічною смертністю у 1932—1933 рр. в Україні відбулося стрімке падіння народжуваності. У 1934-му в Україні народилося лише 597 тис. дітей, що у 1,7 разу менше, ніж у 1931 р. Особливо відчутним це падіння було у сільській місцевості України, де кількість народжених у 1934-му (мінімальне за 1930-ті роки) виявилося меншим половини народжених у 1931 році.


Сумарний показник народжуваності (середня кількість дітей, яких народжує жінка протягом життя) в 1933—1934 рр. опустився до вкрай низької (як для першої половини ХХ ст.) відмітки — 2 дитини проти 3,8 у 1931 р., у сільській місцевості України цей показник знизився у 1933 р. до 2,4 дитини, у міських поселеннях — до 1,4 дитини на одну жінку.


Депопуляція, що стала яскравим виявом демографічної кризи, охопила і міста, і села, однак у селі її масштаби були неспівставно більшими: перевищення смертей над народженнями серед селян становило 3,2 млн. осіб в 1932—1933 рр. в Україні, тоді як міського — 0,15 млн. осіб. При тім Голодомор і демографічна катастрофа в Україні не пов’язані з екстраординарними чинниками (війною, неврожаєм, масовими епідеміями). Вони цілковито зумовлені політикою та діями тодішньої влади.


Кількість жертв Голодомору — дискусійне питання серед дослідників та політиків. Тому досі немає консенсусу щодо демографічних втрат унаслідок голоду. До демографічних втрат населення у демографічній науці належать: втрати через надсмертність (прямі демографічні втрати), які визначаються як різниця між реальним числом смертей та їх гіпотетичною кількістю, яка могла б бути за умови відсутності голоду; дефіцит народжень (непрямі втрати) — різниця між гіпотетичним (за відсутності голоду) і реальним числом народжених.


Оцінки втрат населення через надсмертність (прямі демографічні втрати) лежать у межах від 2,6 до 5 млн. Цифри у 7—10 мільйонів втрат, які час від часу поширюються, не підтверджені статистичними даними.
Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України з 2009 року постійно проводить наукові дослідження з демографії Голодомору. У рамках цих досліджень була проведена повномасштабна реконструкція демографічної динаміки України за міжпереписний період (1926—1939 рр.).


На підставі реконструйованих суцільних рядів динаміки показників народжуваності та смертності здійснено розрахунок гіпотетичних некризових чисел народжених і померлих (за умови відсутності голоду) і на їх підставі зроблено оцінку прямих і непрямих втрат населення в 1932, 1933, 1934 рр. (Принагідно зауважимо, що за нашими розрахунками, наслідки Голодомору відчувалися ще у 1934 р.)


За результатами проведених нашим інститутом досліджень, сукупні демографічні втрати України внаслідок Голодомору становлять 4,5 млн. осіб, у тому числі 3,9 млн. — через надсмертність і 0,6 млн. — ненароджені. 90% людських жертв припадає на 1933 р. Прямі втрати сільського населення досягають 3,6 млн. осіб, що становить 92,6% від загального обсягу надлишку смертей в УСРР у 1932—1934 рр. Втрати через надсмертність у містах становлять 0,3 млн. осіб, що у 12,4 разу менше, ніж у селах.


Істотні міжпоселенські відмінності спостерігаються не лише для рівня показників прямих втрат, а й для їх річного розподілу впродовж періоду голоду. По-перше, у сільській місцевості 91% із загального обсягу передчасно померлих припадає на 1933 р., тоді як у містах — 66%. По-друге, втрати селян у 1932 р. були вищими, ніж у 1934 р., натомість втрати міських жителів у 1932 р. — дещо нижчі, ніж у 1934 р. (див. табл. 1). Тобто розподіл втрат сільського населення впродовж періоду 1932—1934 рр. вирізняється більш ранніми наслідками голоду та максимальною концентрацією надсмертності в 1933 р., тоді як у містах пік голоду в 1933 р. є менш вираженим і розподіл втрат по роках дещо рівномірніший.

 

Табл. 1. Втрати через надсмертність в Україні внаслідок голоду.


Структура прямих втрат населення характеризується перевагою чоловіків, на яких припадає 2,4 млн. (або 61,1%) із загального надлишку смертей у 1932—1934 рр. Втрати через надсмертність у розрахунку на 1000 осіб у 1933 р. становили 153,3 — для чоловіків і 88,4 — для жінок.


Про злочинний характер влади свідчить висока надмірна смертність і величезні прямі втрати дітей в 1932—1934 рр. Кількість додаткових смертей серед дітей віком 0—14 років становить майже 1,7 млн. осіб, у тому числі на селі — 1,6 млн. Унаслідок Голодомору передчасно померла кожна сьома дитина, а на селі — кожна шоста.


Таким чином, в Україні відбувалося тотальне навмисне вбивство голодом. Розрекламована сталінським агітпропом допомога зерном для України у лютому—березні 1933 року була недостатньою за обсягом та запізнілою за часом. Україну охоплює масова смертність, рівень якої стрімко зростає весною і досягає свого піку на початку літа 1933 р. Так, якщо втрати через надсмертність у лютому становили 87,7 тис., у березні — 122,4 тис, то у червні — 840,7 тис. Після червня рівень надсмертності починає зменшуватися (рис. 1).

 

Рис. 1. Розподіл втрат через надсмертність по місяцях (1933 р.).


Існує певна територіальна диференціація втрат через надсмертність у роки катастрофи. Голодомор найбільше позначився на Харківській і Київській областях (в тодішніх адміністративних межах), а найменше — на Донецькій та Чернігівській. Так, якщо рівень смертності в УСРР у 1933 порівняно з 1931 р. збільшився в 7,1 разу, то в Київській і Харківській областях підвищення рівня смертності становило 9,6 та 9,4 разу відповідно, а в Донецькій та Чернігівській — 3,3 та 4,7 разу відповідно.


Непрямі втрати населення УСРР через голод в 1932—1934 рр. були зумовлені кількома чинниками. По-перше, відбулося зменшення контингенту породіль унаслідок смерті значної кількості жінок дітородного віку. По-друге, як відомо, в умовах голоду знижується ймовірність зачать та підвищується ризик для вагітності (невиношування, мертвонародження), що в підсумку призводить до різкого падіння рівня народжуваності.
Кількість населення України на початок 1932 року становила 31,4 млн. осіб, а на початок 1934-го — лише 27,8 млн. осіб. Відновити кількість населення, яка була на початок 1932 року, вдалося лише через 9,5 року (червень 1941 року).


Проведення повномасштабної реконструкції демографічної динаміки України за міжпереписний період 1939—1959 рр. дало змогу розрахувати демографічні втрати України і за роки Другої світової війни. Порівняльний аналіз свідчить, що втрати сільського населення під час Голодомору 1932/33 рр. істотно вищі, ніж у цивільного населення сільської місцевості у 1941—1945 рр. (рис. 2). Якщо у 1932—1934 рр. українське село втратило через надсмертність 3,6 млн., то під час війни на аналогічній території (без західних областей) прямі втрати за попередніми оцінками становили 1,5 млн. Виходить, що втрати від війни сталінського режиму із своїми громадянами у 1932—1933 рр. були більшими, ніж під час гітлерівської окупації в 1941—1944 рр. та повоєнної розрухи 1945 р.

 

Рис. 2. Розподіл втрат через надсмертність у 1932—1934 рр. та 1941—1945 рр. за типом місцевості.


Ось лише одна ілюстрація до тієї війни більшовицького режиму з власним народом. 23 червня 1933 року лікар Звенигородської райлікарні П. Блонський писав до наркома охорони здоров’я УСРР С. Канторовича: «... Становище не краще, ніж після навали жорстокого ворога, воєнної облоги або стихійного лиха. Дуже поширена серед керівних і рядових працівників політична шкідлива «теорія», що в голоді винні самі голодуючі, не хотіли працювати, кажуть, а раз так — нехай подихають — не шкода. Якийсь комерційний, чисто експлуататорський підхід до голодуючих. Їх розглядають не як людей у біді, а тільки як живу силу, яку потрібно використовувати для роботи. Звідси — не боротьба з голодом як народним лихом, а тільки завдання відновити живу силу, причому кінь в більшій повазі, ніж людина. За втрату коня карають, а за масову загибель людей нікого не карають» (http://іstmat. іnfo/node/31392).


Наш народ шанує День пам’яті жертв голодоморів як дату великої скорботи, як нагадування про трагічні сторінки вітчизняної історії для прийдешніх поколінь.


Олександр ГЛАДУН, Омелян РУДНИЦЬКИЙ (Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України).