Є всі підстави розраховувати на швидкий економічний підйом
Немає необхідності докладно говорити про тонучі соціально-економічні індикатори України у світових рейтингах. Досить зазначити, що тривалість життя українців, що характеризує суспільне благополуччя в країні, — найнижча в Європі й десь трохи краща, ніж у найнеблагополучніших державах Африки. ВВП країни менше валових доходів далеко не найбільших корпорацій. Уся Україна з 43-мільйонним населенням виробляє аж 75 млрд. дол. А в «Нестле», «Майкрософті», «Луїс Дрейфус Груп», «Каргілі» і ще декількох сотнях фірм, де працюють у тисячі разів менше людей, валовий продукт оцінюється не менш як у 100 млрд. дол. Звичайно, і порівняльні показники ефективності, питомі індикатори якості життя, що припадають на одного працюючого, у них і в нас не просто відрізняються, а відрізняються в тисячі разів.
Але ж 25 років тому Україна, маючи потужний науковий, інноваційний, інтелектуальний потенціал, ресурсні й передові виробничо-технологічні активи, претендувала на входження в десятку найперспективніших країн. У результаті ж опустилася на один із останніх рядків у таблиці світового розвитку.
Винні в цьому український політикум та урядові вахти, що формуються з нього. Особисто збагатившись, вони привели країну на всесвітню паперть. Можна впевнено сказати, що всі роки незалежності України були і, на жаль, залишаються роками незалежності політичної еліти від здорового глузду. Сумнівно, щоправда, називати елітою людей, яких не гризе совість, для яких чужа національна гідність і звичайна людська моральність. Який слід ці обранці залишають після себе? На що обмінюють вони даний їм українським народом шанс залишити про себе в історії добру пам’ять? Відомо на що: на особисте збагачення й зубожіння народу, що довірився їм. Але ж була можливість хоча б одному із них стати в один ряд із такими видатними особистостями, як Конрад Аденауер, Людвіг Герхард, Шарль де Голль, Ден Сяопін або Лі Куан Ю.
Головний підсумок немилосердної, нерозумної діяльності можновладців — політична розгубленість, економічна зневіра і, як наслідок, психосоціальна депресія у суспільстві, що зростає. Це — гріхи українських політичних геростратів. Але, у певному сенсі, це провина й усього українського суспільства, яке дало їм мандат на керування собою. У тому, що деякі західні політики почали називати українську державу неспроможною, треба визнати, винні і ми.
Владна система, яка склалася, на всіх рівнях абсорбує в себе чиновників з ненайкращими гідними людськими якостями й професійною підготовкою. Адже для підтримки в неконтрольованому стані довіреного народного господарства й користування ним в особистих інтересах не потрібно знань, культури, тим більше — моральності. Напроти, система, що склалася, заохочує спритність, егоїзм, жадібність, зневажливе ставлення до пересічних членів суспільства. (Але ж серед цих самих пересічних і перебуває незатребуваний інтелектуальний ресурс, який можна й потрібно підняти разом із його власниками на поверхню, забезпечити повноцінну участь «креативного класу» у творчих процесах розвитку країни.) В українському суспільстві домінує мотиваційне середовище, що орієнтує людей на пошук кращого життя для себе й своїх нащадків за рахунок інших.
Не йдеться про критику тієї або іншої правлячої політичної партії чи уряду. Ми говоримо про владну систему, яка склалася, в цілому, про домінуючий стереотип державного управління, нездатний вивести країну з глухого кута. Це не провина тільки нинішньої влади. Це — накопичена «заслуга» всіх політичних сил, що дісталася нам у спадок від радянських часів і зросла до сучасних масштабів за час існування незалежної України. Причому зростання цих «накопичень» відбувається по висхідній, лавинонебезпечно.
Безумовно, в органах державної й місцевої влади чимало освічених і культурних людей. Але на сьогодні їхня інтелектуальна вага в системі держуправління не добирає до «критичної маси» і, у результаті, не справляє помітного впливу на управління країною. Ці люди змушені «крокувати в ногу». Мало того, інтелектуальний прошарок в управлінській еліті стає дедалі тоншим, держава втрачає керованість, а разом із нею й суверенітет, перетворюючись на постачальника трудових і сировинних ресурсів у розвинені держави та країни, що успішно розвиваються. Перетворюється на країну, що втрачає не тільки зовнішні, а й внутрішні ринки збуту. І припиниться це тільки тоді, коли діюча влада знайде рішення — що робити із цією лавиною проблем? А якщо не знайде, то шукатиме відповідь інша влада. І так буде доти, доки лідер держави і його оточення не знайдуть найбільш продуктивний спосіб мобілізації інтелекту суспільства, поки не дадуть відчути українцям, що життєва філософія «моя хата скраю» — не єдино можлива, поки не активізують загальнонаціональний інтелектуальний ресурс — те найголовніше, що в нас ще залишається.
«Бути чи не бути?»
Як не дати удатися в тугу ні собі, ні країні, дати шанс кращим представникам народу брати участь у вирішенні долі батьківщини? З чого розпочати? Якими мають бути мотиватори творчих процесів? Який вигляд повинні мати й як працювати драйвери розвитку країни?
Усі ці й багато інших питань давно вимагають відповіді. Серед відповідешукачів опинилися й автори цієї статті. Її публіцистичний формат дає змогу запропонувати свої версії лише в дуже конспективному вигляді. Але концентрат за потреби завжди можна розбавити не тільки водою, а й конкретикою.
Головне, з чого хочеться розпочати, так це з банальної заяви: в українського суспільства є всі підстави розраховувати на швидкий економічний підйом і зростання якості життя.
Адже для цього Україна має всі передумови — природні ресурси, культурну спадщину, вигідне географічне положення і головне — потужний інтелектуальний потенціал. Але якщо ми такі розумні, то чому такі бідні? Чому не більш за нас талановиті й освічені азіатські «тигри» і «дракони» або, скажімо, післявоєнна зруйнована Європа, що мала зовсім не більш значимі природні й інтелектуальні ресурси, так злетіли вгору у своєму розвитку?
Чому, наприклад, у Південній Кореї ще 30 років тому ВВП на душу населення не перевищував 150 дол., а нині становить понад 25 тис.?! А як Сінгапур за ще коротший період перейшов із третього світу у перший з доходом більш як 70 тис. дол. на особу? Як вийшло, що після Другої світової війни Німеччина, за словами публіциста Густава Штольпера «біологічно покалічена, інтелектуально знівечена, морально знищена нація без харчових продуктів й сировини, без діючої транспортної системи, нація, соціальна структура якої була масовою втечею й вигнанням, країна, де голод і страх убили надію», стала однією із найуспішніших у світі?
Уже тільки цих прикладів досить, щоб вселити здоровий оптимізм у розумне, але поки що, м’яко скажемо, небагате українське суспільство. Адже стартові показники для «випереджального» розвитку в України вже точно не гірше, ніж у країнах, де відбулися «тектонічні зрушення», які привели до величезного економічного й соціального прогресу.
Але з чого починати? Хто зрушив інші країни з мертвої точки, що дало їхньому розвитку таке різке прискорення? Відповідь проста — це самостійні, освічені, креативні й чесні політики, чия гідність на 100% персоніфікує сподівання свого народу. І це — здійснені ними комплексні й стрімкі реформи в системі державного управління. У цих країнах не виправляли застарілу систему управління, а позбувалися її, заміняючи принципово новою.
Найбільш прибутковими були й залишаються вкладення в «людський капітал» — зростання сімейних доходів і якості освіти, підвищення рівня суспільного здоров’я й тривалості життя. А найціннішими факторами розвитку визнані знання й творчість, реалізовані в гуманітарній сфері й безперервному технологічному відновленні виробництва. Реформи, при всій їхній радикальності, практично не стосувалися незаможних і завжди стимулювали позитивний психосоціальний настрій у суспільстві, інноваційну активність і підприємництво.
Нашій країні вкрай необхідна об’єднуюча національна ідея, що орієнтує українське співтовариство на пошук рішень, які потрібні всім, улаштували б усіх. Прийшов час новим топ-менеджерам країни самостійно, з гідністю, як це робилося в нині успішних країнах, формувати й реалізовувати в Україні принципово нову стратегію розвитку.
Головні напрями й принципи стратегії випереджального розвитку
1. Нові взаємини держави та людини
Насамперед потрібно дати старт обговоренню в країні — винятково в позитивному ключі — фундаментальних питань життєдіяльності суспільства: національної ідеї, конституційних цінностей, ключових факторів економічного підйому. Дати відчути людям, що їхня думка щодо всіх цих питань затребувана.
Найважливіші, доленосні для суспільства й держави питання мають вирішуватися через пряму участь народу в обговоренні й ухваленні остаточного рішення. Адже, згідно з Конституцією, саме народ є єдиним джерелом влади. Поки що, на жаль, прийняття рішень з доленосних для країни питань, як правило, стає у нас предметом політичних спекуляцій і торгів. Однак ще не пізно закласти істинно демократичні традиції розвитку нашого суспільства за найактивнішої участі його громадян. Нам необхідна конституційна реформа, яка встановить принципово нові відносини між державою та народом. Потрібні нові норми виборчого процесу, адаптовані до умов нашої реальності, нові механізми реалізації народовладдя. Головне в конституційній реформі — забезпечити умови, при яких народ прийматиме рішення, виходячи із власних інтересів і ціннісних орієнтирів, а не стане маріонеткою в руках політиків-ляльковиків. Важливо, щоб реформа сприяла виробленню «імунітету» від маніпулювання, цілеспрямованого впливу на народну свідомість і моральні норми. Наявні конкретні положення такої конституційної реформи чекають свого часу!
2. Як увімкнути загальнонаціональний інтелект
На основі сучасних інформаційних технологій і принципів «електронної демократії» пропонується створити постійно діючу загальнонаціональну експертну систему для найбільш репрезентативного, об’єктивного відображення найперспективніших поглядів в українському суспільстві щодо значимих проблем розвитку України й окремих її територій. Заснована на соціальних ліфтах та інших стимулах, така система мотивуватиме населення до активної творчої участі в життєдіяльності країни.
Інтернет відкрив технологію нової соціалізації людей. З його допомогою можна в найкоротший термін не тільки привести до влади інтелект — підготовлених, компетентних фахівців — в усі сфери законодавчої, виконавчої й судової системи, а й втягнути в інтелектуальний оборот усе українське суспільство. Грамотна організація такого процесу, спрямованого у творче, а не протестне русло, дасть змогу змінити стереотип суспільних відносин у країні з депресивно-пасивного на позитивно-творчий. Саме такий психосоціальний настрій людей — головний рушійний фактор розвитку суспільства, основна передумова народження національної ідеї, повсюдної інноваційної активності у всіх сферах життєдіяльності людей.
Сучасні інтерактивні технології в інформаційному просторі дають можливість довести якість будь-яких підготовлюваних рішень (особливо державного рівня) до найвищої інтелектуальної кондиції. Якщо й говорити про непорушність демократичного укладу сучасного державного устрою, про використання принципів традиційної демократії в житті суспільства, то тільки з попередньою інтелектуальною експертизою, «доочищенням» і збагаченням такого роду рішень з боку інтелектуальної еліти, експертного співтовариства й усього населення країни.
Діючі моделі комунікаційних систем «ІQ колективного розуму», «Всеукраїнський мозковий штурм», а також портал «Національна ідея», які створені командою нашого «Агентства інновацій» і пройшли апробацію, являють собою практичну модель реалізації принципів «електронної демократії». Проекти орієнтовані на інтерактивну взаємодію і з окремими громадянами, і з різного роду громадянськими співтовариствами, науковими установами, діловими колами й політичними силами країни. Задіяні прості й доступні способи концентрації здорових суджень і пропозицій загальнонаціонального характеру. Тут доречна аналогія з ефектом збільшувального скла: якщо з його допомогою сфокусувати (а в нашому випадку мотивувати) в одну точку розсіяні промені сонця, то можна легко добитися передбачуваного ефекту. З’являється можливість зацікавити творчу частину суспільства, крім стрибання по соціальних мережах, спробувати себе на ниві особистої участі в підготовці соціальних, економічних та інших суспільно важливих державних рішень. Перманентним інтелектуальним продуктом мозкового штурму стануть найцінніші ідеї, конкретні пропозиції, проекти й програми дій, спрямовані на прискорений підйом країни. Такого роду інтелектуальні продукти, маючи мегадодану вартість, прискорено формуватимуть постіндустріальне й інформаційне суспільство з найвищим ККД розвитку.
3. Будувати економіку на нових принципах
Країні необхідна також нова парадигма економічного розвитку, драйвери зростання з українським ноу-хау, що враховує і вітчизняну специфіку, і успішний світовий досвід. Саме враховує, а не сліпо копіює його. Нав’язана успішність чужого досвіду в наших умовах може перетворити країну лише на придаток тих держав, досвідом яких ми будемо «інфіковані». Щоб не опинитися у хвості світового прогресу, потрібна власна, самостійна доктрина перетворень у суспільстві та державі. Належить створити механізм сталого розвитку країни, у якому економічний підйом неодмінно б супроводжувався зростанням соціального й екологічного благополуччя.
А) основні інституціональні перетворення в управління економікою. Треба раз і назавжди розпрощатися з архаїчною системою управління радянської епохи — з галузевим принципом управління економікою. І розпочати створення державних (державно-приватних) національних корпорацій розвитку. Їх необхідно створити на найбільш конкурентоспроможних напрямах розвитку економіки, у її точках зростання. Управління такими корпораціями має базуватися на системі стратегічного прогнозування й індикативного планування, державно-приватному партнерстві й принципово новій фінансовій політиці.
«Корпоративний» підхід до управління народногосподарськими комплексами країни дасть змогу замкнути відомчо відокремлені виробничі сфери одну на одну, на внутрішній ринок, пожвавить обіг ресурсів у вітчизняній економіці. Виникне ефект масштабу виробництва: знизяться питомі витрати, з’явиться «люфт» для зниження цін на продукцію, помітно оживиться банківський сектор і ринкова інфраструктура, подешевшають кредити. У результаті з’явиться синергія, що залучає в економічний обіг нові активи й значні кошти потенційних інвесторів.
Стрижнем корпоративної системи управління повинні стати проектні принципи управління, орієнтовані на інновації й технологічне оновлення. Саме спирання на них дає змогу найбільшим корпораціям світу успішно розвиватися. Корпоративна ідеологія в комбінації із проектними принципами, а також цільовим «грошовим зрошенням» економічного зростання особливо затребувана для швидкої реалізації національних стратегічних переваг. Це позначиться не тільки на нарощуванні матеріальних і грошових корпоративних активів, а й на збільшенні людського капіталу — матеріального достатку, соціального забезпечення, освітнього й культурного рівня людей.
Працівники корпорацій мотивовані на підвищення рівня знань і досвіду, творчу ініціативу. Такі корпорації — потужні податкові донори. Серед головних завдань національних корпорацій мають бути: технологічна модернізація виробництв і суміжної інфраструктури, створення нових виробництв і продуктів, розвиток вітчизняного ринку. Корпорації розвитку, крім нарощування імпортозаміщувальної й імпортнопопереджувальної продукції усередині країни, здійснюватимуть експансивну зовнішньоекономічну політику.
Практика роботи великих корпорацій засвідчує, що вони мають високу ділову культуру й стійку антикорупційну «протиотруту». Національні корпорації розвитку в нашій країні також посприяють зниженню корупції й зростанню ділової культури. У корпораціях розвитку, успіхи яких вимірятимуться індикативними показниками зростання, топ-менеджмент слід рекрутувати на відкритих конкурсах. Головними кваліфікаційними критеріями конкурсу будуть репутація, професійний досвід та історія успіхів претендента. Оскільки матеріальне заохочення безпосередньо залежить від різниці стартових показників і фактично досягнутих показників зростання, то керуючий персонал об’єктивно буде мотивований на зростання корпорації. Бонус, який належить їм у незначних відсотках від досягнутого результату, забезпечить істотні матеріальні доходи, несумірні з ризиком втрати ділової репутації, позбавлення роботи, а можливо, у випадку корупційних дій, і свободи. Такі стимули цілком достатні для залучення в корпорації невеликого числа висококваліфікованих фахівців, у яких не буде потреби зловживати службовим становищем.
Б) фінансова політика прискореного зростання. Державі слід вибірково впливати на грошові потоки, забезпечуючи сприятливі умови для зростання ділової активності, залучення якісних інвестицій і дешевих кредитів у пріоритетні напрями розвитку. Замість катастрофічно помилкової емісії під приріст золотовалютних резервів, злочинного вливання грошей у підконтрольні владі й олігархічній верхівці комерційні банки — банки, які спекулюють проти власної валюти й вимивають грошові ресурси із країни, НБУ необхідно перейти до цільового рефінансування комерційних банків під ліквідні застави, надавані цим банкам економічно перспективними виробництвами. Тільки в цьому разі виконуватиметься головне завдання грошової емісії — кредитування економічного зростання. Розширення грошової маси, що спрямовується на модернізацію економіки, можливе також і наданням держгарантій, випуском казначейських зобов’язань, цільових держоблігацій, спільною участю фінансової влади й комерційних банків у фінансуванні держпрограм. При грамотній організації цього процесу 1 гривня, вкладена державою в пріоритетний проект, може залучити 5—7 гривень приватних інвесторів. Особливої віддачі слід очікувати від кредитування експорту товарів з високою доданою вартістю.
В) система державних (державно-приватних) банків розвитку. Ця система стане важливим механізмом підйому інвестиційної активності у кожному з напрямів розвитку країни, а також її територій. Так, враховуючи значний недовикористаний потенціал аграрної сфери й зростаючий попит на продовольство у світі, актуальне створення Аграрного банку розвитку. А з метою зниження енергоємності національної економіки — Банку енергоефективних проектів. Якщо, наприклад, говорити про Аграрний банк розвитку, то його завдання полягатиме в кредитуванні не тільки сільського господарства, а й суміжних з ним сфер економіки з орієнтацією на виробництво готової вітчизняної продукції з високою доданою вартістю. Цей банк видаватиме іпотечні позики й кредити сільгоспвиробникам, а також позичатиме гроші найбільш перспективним промисловим підприємствам, що виробляють для села засоби захисту рослин, добрива, сільгосптехніку, братиме участь у створенні оптових ринків сільгосппродукції, переробних потужностей, спеціалізованих торговельно-роздрібних мереж. Чимала частина коштів повинна бути передбачена й на фінансування перспективних науково-прикладних робіт: біотехнологій, селекційних розробок, створення нових харчових продуктів.
Схожим комплексним чином мають діяти й інші банки розвитку — в енергетиці, легкій промисловості, транспортній системі тощо. Особливо ефективні вони будуть в умовах модернізації цих сфер, коли необхідна концентрація ресурсів для вирішення конкретних ключових завдань.
Цілеспрямоване стимулювання інноваційної й інвестиційної активності на перспективних напрямах технологічного відновлення дасть змогу створити високопродуктивні науково-виробничі комплекси з темпом зростання виробництва не менше 30% на рік, які через кілька літ стануть потужними локомотивами національної економіки.
А з метою стимулювання економічної активності на місцях слід створювати в обласних центрах регіональні банки розвитку. Тут НБУ, крім звичного бюджетного фінансування, міг би рефінансувати ці банки для кредитування ними найбільш ефективних місцевих програм і проектів розвитку. Також цим банкам слід доручити адмініструвати бюджетні витрати на місцях, організовувати тендери. Такі функції дали би змогу ефективніше використовувати державні кошти, знизити рівень корупції.
Реалізація відповідної сподіванням народу національної ідеї й конституційних цінностей, використання сучасних комунікаційних технологій і принципів «електронної демократії», а також втілення в життя нової економічної доктрини виведе Україну на траєкторію випереджального розвитку та зростання благополуччя українського народу.
Країна має гостру потребу в заміні української парадигми й правлячої еліти, що переконливо показала українцям свою сутність — патологічну пристрасть до наживи за рахунок народу й профнепридатність у владі.
Валентин Продаєвич, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.
Михайло ФрейдлІн, кандидат економічних наук.
Валентин Продаєвич.
Михайло Фрейдлін.
