Невідкладними завданнями України у процесі розбудови миру є налагодження діалогу та комунікація, вважають волонтери та експерти тематичної дискусії «Деокупація: як це працює?», що відбулася нещодавно у Києві.


Почати з чистого аркуша


«Дуже важливо говорити про реальність, яка є сьогодні, й про ту реальність, яку ми створимо завтра. Бути соняшником у полях Донбасу, як пише Сергій Жадан, — це знати, як жити і за що помирати. І якщо ми хочемо колись прорости соняшником на рідній землі, а не бути пилом на російських чоботах, то деокупація — той процес, який має бути правильним, чітким та усвідомленим, — зауважує Олена Стяжкіна, доктор історичних наук, волонтер руху «Деокупація. Повернення. Освіта». — Ми свідомо говоримо про деокупацію, абсолютно розуміючи, що процес війни, російської агресії на території України має багато інших складових. Практика визволених територій демонструє: де немає російської армії та її «Градів», там немає війни й окупації».


Як зазначають експерти, процес розбудови миру буде тривалим. Однак, на думку Олени Стяжкіної, це не має нас лякати, тому що Європа у минулому столітті вже продемонструвала різні підходи до деокупації:


— У восьмимільйонній Бельгії окупація тривала 4 роки. Населення колаборувало. Після визволення відбулося 400 тисяч відкритих судових процесів, які закінчилися 80 тисячами вироків та 48 тисячами ув’язнень. Хоча населення по-різному ставилося до цього, та на бельгійській землі народилося розуміння: суспільство має не лише очиститися від колаборантів, а й очистити чесне ім’я тих, хто залишився в окупації і був героєм. Також є інші приклади. У Нідерландах понад 900 очільників міст залишилися працювати на окупованих територіях, де на них був сконцентрований і позитив, і негатив тамтешніх людей. За законом, нідерландським мерам дозволялося працювати в окупації доти, доки зберігався своєрідний баланс між добром і злом. Згодом усі вони постали перед судом. І кожна справа розбиралася окремо, бо спосіб життя Нідерландів — це маленька муніципальна спільнота. Тому довіра до влади там критично важлива. Досвід же Франції зовсім інший. Там теж були свої колабораціоністи. Свого часу де Голль сказав, що Париж визволив себе сам, Франція визволила себе сама і країні потрібні всі її діти. Це не означає, що такий — наш варіант. Але ми повинні подумати, що можемо взяти з цього досвіду.


Доктор філософських наук, культуролог, член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України від громадської організації освітян і науковців Олексій Панич називає становище, в якому перебуває наша країна, унікальним. «Тому складно сказати, які практики із деокупації нам знадобляться. Наша держава молода — всього 25 років незалежності, а її кордони остаточно визначилися навіть не після Другої світової війни, а, зважаючи на Крим, іще пізніше. Сучасні межі України — це кордони всього лиш 50-х років ХХ сторіччя. Мені відомі випадки з історії, коли певна країна повністю окупована і там присутні колаборанти, чи громадянський конфлікт або сепаратизм і шляхи залагодження конфлікту на етнічному ґрунті, але щоб це все було зав’язано у один вузол... я практично не стикався з таким. Тому будь-що зі світового досвіду, що вже є, ми не можемо застосовувати буквально. Можемо повивчати і про Іспанію, і про Південну Африку, і про всі ці комісії з примирення, і усвідомити, що свою історію ми пишемо з чистого аркуша», — переконаний експерт.


— Вважаю, що ми не можемо говорити про розробку стратегії з деокупації наперед. По-перше, тому, що змінюється ситуація і настрої на самих окупованих територіях. Також дуже багато залежатиме від стану нашого північно-східного сусіда. Адже те, що відбувається у Росії, безпосередньо впливає на свідомість людей на окупованих територіях. Криза російського політикуму одразу передбачає кризу тамтешніх меседжів. Це ніби така своєрідна фортеця Снігової королеви, що швидко розсипається, а потім її треба збирати наново, і це завжди — шок. Як було наприкінці 80-х у СРСР після смерті Брежнєва, потім — Андропова, коли був певний період, і раптом — вакуум. Системі знадобився час, щоб оговтатися. Якщо Росія ітиме з Донбасу під акомпанемент власних політичних проблем, для нас це може стати вікном можливостей. У іншому випадку буде й інакше протистояння. Нині на окупованих територіях дуже широкий спектр настроїв, різна освіченість людей та досвід дають основи для орієнтації як у бік Росії, так і до України. Тому до всіх потрібно застосовувати різний підхід. Люди не можуть змінюватися миттєво, навіть якщо відчувають у собі наближення якихось змін. Єдине, що ми можемо приготувати зараз, — це новий суспільний договір, який уже усталився. Нова Україна з новою громадянською нацією, збудована на інших засадах, із новим правовим полем — із цим нам треба прийти», — каже Олексій Панич.


«Події на Донбасі — лише симптом того, що відбувалося в Україні за останні два десятки років»


Під час дискусії кандидат психологічних наук, соціальний психолог-конфліктолог Ірина Брунова-Калісецька розмірковувала про налаштування українців у контексті часу та пам’яті: «Через 20 років діти, які нині, на жаль, із великим болем стали свідками війни, можуть пам’ятати все не так, як це відбувається сьогодні. Психологи знають, що меморативна політика може впливати і на пам’ять безпосередніх свідків. Важливо, якого погляду ми дотримуємося тепер щодо часового простору. Бо для мене «деокупація» звучить як «вивели війська сусідньої держави, і що далі?». Ми повинні визначитися, на який період — на рік, два, п’ять-десять чи п’ятдесят — ми дивимося у майбутнє, від цього залежатимуть і запитання, і відповіді. Також, як на мене, тема деокупації — питання географічне. Якщо ми вважаємо проблемою лише Донбас, то ми не розуміємо нічого у цих процесах. Адже події на Донбасі — це лише симптом того, що відбувалося в Україні за останні два десятки років. Спрямовувати всі зусилля на Донеччину та Луганщину і ставити питання: що робити з людьми там — це означає відчути опір», — застерігає психолог.


«На мою думку, потрібно говорити про те, що ми робимо усі разом і між тими, хто залишиться на деокупованих територіях, і тими, хто мешкає у інших регіонах країни. Наприклад, ми створюємо і приймаємо прекрасний закон про колаборацію. Прописуємо там усі можливі дії щодо тих, кого дуже чесний, мало не ідеальний, суд визнає винними чи не винними. Наскільки українське суспільство буде такому процесу довіряти? Наскільки ми самі готові налагоджувати довіру з людьми, які залишилися на окупованих територіях? Як психолог, я думаю про те, що ми робитимемо зі страхами, болем, горем, гнівом, які є нині з обох сторін. І без розуміння того, що ми маємо робити, жодна політика не вирішить соціально-психологічні проблеми — наслідки цієї війни», — додає Ірина Брунова-Калісецька.


Очистити мінне поле кремлівського сепаратизму


«Для нашого громадського руху було дуже важливо зрозуміти, що українська освіта, її присутність на визволених територіях та переосвоєння — ключовий момент у поверненні. Коли ми почали думати про перші кроки, які би хотіли зробити, аби повернутися, то стало зрозуміло — потрібно говорити не лише з тими, хто поїхав, а й з тими, хто залишився. Ми всі знаємо, що люди, які залишилися там, не є зрадниками. І про це потрібно пам’ятати. Саме з окупованих територій прийшла ідея про право на відповідальність. Йдеться про те, що ми прагнемо відповісти і не хочемо все життя бути заплямованими. Право на відповідальність — це право на чисте та чесне ім’я. І це ідея тих, хто нині перебуває в окупації. Звідси ми думаємо про те, що амністія — це дуже добре (також — одна з вимог Мінських угод). Однак виникають запитання: амністія від чого? За що? Тож у пакеті з амністією, можливо, нам потрібен закон про колаборацію, який би зняв провину із тих, хто не є винним, але й чітко прописав би не кримінальні, а адміністративні, громадські покарання для тих, кого треба карати. Це дуже складний люстраційний механізм. Проте, якщо ми приймемо такий пакет, то знімемо тавро, а головне — очистимо мінне поле кремлівського сепаратизму, нав’язане Україні. Ми говоритимемо про війну та втрати, про дітей війни, про репарації і реституції, про відновлення закону і про винного», — наголосила Олена Стяжкіна.


Консультант Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Олена Малєнкова також підтримала думку про те, що після завершення конфлікту потрібно підняти питання про поновлення порушених майнових прав та відшкодування збитків, заподіяних Україні внаслідок російської агресії, оскільки уже відомі численні випадки привласнення майна і бізнесу приватних осіб та вивезення цілих заводів на територію Російської Федерації.


Радник міністра з питань тимчасово окупованих територій та ВПО України Олеся Цибулько зазначила: у цьому контексті дуже важливим є визнання з боку ПАРЄ того, що Росія здійснює ефективний контроль над цими територіями, відтак відповідає за все, що там відбувається. «У міністерстві ми не використовуємо термін «деокупація», адже це поняття належить до військової сфери. Натомість ми користуємося терміном ООН — «розбудова миру» (peacebuіldіng). Цей термін є нейтральним і не викликає агресії тих, хто перебуває на непідконтрольній території. Нині під окупацією різні люди: і ті, хто щиро чекає на Україну, і ті, хто відверто не чекає.

Є такі, що просто бажають спокою і завершення війни. Тому «розбудова миру» — більш комфортне визначення. Важливо розуміти — це довгий процес, який триватиме від п’яти і до десяти років. Тому ми маємо попереду ще багато спільної праці заради перемоги над таким великим ворогом, як Росія», — підсумувала Олеся Цибулько.

Київ.