«Ні, не хочу тієї слави, їй-Богу, не хочу. Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачинку зробив, то б мені й була слава, я більшої й не хочу», — говорив Панас Мирний.
Панас Рудченко народився 13 травня 1849 року, при хрещенні отримав ім’я Афанасій. А домашні називали Фонеком, бо був надто спокійним, любив самотність, вічно грався сам... Освіту здобував у Миргородському парафіяльному училищі, потім — у повітовому училищі Гадяча. І хоч мріялося про гімназію, університет, та мусив Панас на 14-му році податися в канцеляристи. Осоружна служба топтала гідність, честь і совість, єдиним виходом стала літературна праця.
Леліткою щастя була ще й щира довірлива красуня Галя: «Як лебідонька — на волос, Як та скрипочка — на голос...» Та супроти стали родичі й батьки. Не судилося закоханим бути разом. Про страшну долю Галі розповів Панас Якович у романі «Повія».
Переїхавши до Полтави, довго жив одинаком у двох кімнатках. У його спальні не бував ніхто, а вітальня мала найпростішу обстановку: стіл, канапа, стільці, шафа з книгами, на стіні акварелі та портрети П. Куліша й Д. Гарібальді. Після обіду любив відпочити, маленькою слабкістю його було чаювання.
Працював у губернській скарбниці та казенній палаті. Щоранку у скромному темному одязі, з незмінним капелюхом, парасолем і брезентовим портфелем, набитим паперами, він ішов на службу. О 9-й ранку перед роботою обходив своїх підлеглих. Тихим спокійним голосом вимовляв «Доброго здоров’я!», злегка потискуючи руку того, з ким вітався. Ставився до всіх просто й чемно, любив пожартувати.
А на сороковому році життя на літературних суботах його серце вразила блакитноока 26-літня Олександра Шейдеман — вчителька музики Полтавського інституту шляхетних дівчат, дочка німця, капітана у відставці. Шурочка знала кілька мов, закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат зі срібною медаллю та Харківське музичне училище.
Панас Якович знав про хронічну нервову хворобу Шурочки і про те, що в неї є наречений — молодий багатий лікар із Петербурга, але таки наважився добиватися її руки і серця... Панас Якович відкрив їй свою поетичну душу, надсилав власні вірші. Вони обоє були щасливі!
16 квітня 1889 року Олександра Шейдеман і Панас Рудченко побралися. Влітку він повіз молоду дружину до батьків. Гадав провести два тижні «нестямного весільного щастя», але свекруха й невістка не знайшли спільної мови. Мама була простою жінкою, говорила українською, а Шурочка розмовляла по-панськи — російською, поводилася «по-городському». Тільки поява онучат допомогла жінкам порозумітися.
У народі кажуть: «Один син — ще не син, два сини — півсина, три сини — син». 11 червня 1892 року Панас Якович приймав вітання з одержанням ордена Святого Володимира і з народженням сина Віктора. 6 листопада 1893 року знайшовся син Михайло, 9 травня 1898 року — Леонід.
Шурочка намагалася бути турботливою дружиною, опікувалася дітьми, але хвороба давалася взнаки. Втім, Панас був щасливим — кохав дружину, пишався синами.
У березні 1903-го Рудченки придбали власну садибу на сім кімнат у передмісті Полтави. У 60-річному віці Панас Якович залишив заповіт: сини повинні продовжити його справу — вірно служити народу.
На той час старший Віктор закінчив юридичний факультет Московського університету, талановитий юнак писав вірші, цікавився мистецтвом, але був мобілізований на фронт і 17 вересня 1915 року загинув під Рівним:
«Загинув син —
і гордість, і надія,
Продовження моє
на цій землі.
Не передати
батьківської муки.
І розпач-біль
нічим не розвести».
Михайло навчався у Варшавському політехнічному інституті, але Перша світова змусила перевестися до Катеринослава. Першокурсником він створив сім’ю, а 1919 року Рудченки отримали радісну звістку про народження онука Юрія. Незабаром невістка з немовлям приїхала до Полтави. У будинку свого діда на 3-й Кобищанській Юрась провів дитячі роки, закінчив школу.
Молодший син Леонід 1917 року закінчив гімназію, а потім батьки втратили з ним зв’язок.
Панас Мирний ніколи не дбав про власний імідж, не розкривав свого псевдоніма. У 1890 році до Полтави приїхала трупа Садовського. Захоплений грою Заньковецької, він підніс актрисі рукопис «Лимерівни» з присвятою. Через два роки трупа привезла «Лимерівну» і успішно її зіграла. Публіка аплодувала й скандувала: «Автора!» Здивовані полтавці побачили скромно одягненого радника. Заньковецька одягла на нього вінок.
Після перевороту 1917 р. П. Мирний підтримав Центральну Раду, згодом — Петлюру.
Панас Якович робив усе для щастя родини, ходив на службу вже через силу до останнього дня. 19 січня 1920 року увечері він дістався додому, провів вечір із родиною. На світанні Олександра почула шум у кімнаті чоловіка, кинулася до нього: він лежав непритомний на підлозі. Земський лікар засвідчив інсульт. 28 січня 1920-го помер громадянин УНР, найскромніший письменник Панас Мирний. В особистій справі дійсного статського радника (цивільного генерала), класика української літератури з’явився перший за 57 років служби документ українською мовою про виключення його з числа службовців у зв’язку зі смертю.
Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому військовому кладовищі. «Скромний, добродушний, привітний, глибокий гуморист», — шепотіли у натовпі. Пізніше поряд із ним поховали й дружину. Але 1936 року цвинтар було ліквідовано, а останки Панаса Мирного перепоховано в Зеленому Гаю — на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав.
Ганна ЧЕРКАСЬКА.
Запоріжжя.
