Нещодавно, перебуваючи в одному з регіональних вишів, випадково став свідком доволі цікавого діалогу. Два декани затято сперечалися щодо спорідненості спеціальностей.

 

Для пересічної людини предмет суперечки здається просто абсурдним. Однак для тих, хто «в темі», пояснювати нічого не потрібно: триває боротьба за абітурієнта. Причому боротьба відбувається майже в буквальному сенсі.


Лише кілька університетів нашої країни сьогодні можуть похвалитися серйозними конкурсами (та й то — на лічені, так звані престижні, факультети). Переважна більшість українських ВНЗ останніми роками відчуває страшенний дефіцит вступників.

Дається взнаки демографічна «яма» (адже саме зараз до вишів вступають діти, народжені в непевні дев’яності), свою роль відіграють також кризові явища в економіці і спричинені ними наслідки — безробіття, невисока платоспроможність населення, трудова міграція тощо.


Великі міста вирівнюють ситуацію за рахунок притоку молоді «со всех городов и весей», тому в регіонах дефіцит відчувається особливо гостро. Так, на моїй рідній Херсонщині ще у 2004—2005 навчальному році налічувалося понад 46 тисяч студентів, а нині кількість спудеїв скоротилася до 27 тисяч. Це найнижчий показник за останні три десятиліття.


Проте річ не лише в тій горезвісній демографічній «ямі». У пошуках кращих можливостей для самореалізації і власної капіталізації молоді українці виїжджають з рідної домівки або до більш розвинених регіонів, або за кордон (в університетах світу нині здобувають освіту щонайменше 68 тисяч українських громадян). Виїжджають і назад уже не повертаються. Наприклад, у Херсонській області у 2016 році лише 24,6% випускників шкіл продовжили навчання у місцевих вишах, хоча ще у 2011 році таких було майже половина.


Причому виїжджають, на жаль, кращі. І цьому значно посприяли запроваджені МОН нові умови прийому до вишів за так званим загальним конкурсом. Так, з 649 херсонських абітурієнтів, котрі набрали 180 і більше балів із ЗНО, лише 9 осіб (1,4%) було зараховано до місцевих ВНЗ. Наводжу херсонську статистику, бо знаю її достеменно. Однак, впевнений, в інших регіонах країни тенденції майже такі само.


Тому сьогодні навіть не дуже далекоглядний директор школи вже не вихваляється, як це було раніше, тим, скільки його випускників навчається у столичних вишах чи виїхало за кордон. Бо з наслідками тривалої освітньої міграції цей самий директор стикається щодня. Навіть у своїй школі: педколектив з кожним роком старішає, молоді фахівці майже не приходять. А тягнуть усе на собі безвідмовні вчителі пенсійного і передпенсійного віку.


Керівник одного з регіональних департаментів освіти та науки якось розповів мені про сільську школу, в якій учитель географії через брак кадрів викладає біологію, хімію, художню культуру, музику і фізкультуру, а вчитель математики — правознавство, українську мову та літературу. Про якість такої освіти в цьому випадку, зрозуміло, казати взагалі не варто. Проте маємо бути вдячні освітянам, які попри вже поважний вік продовжують працювати, особливо коли йдеться про сільську місцевість. Бо замінити їх просто ніким. Напевне, якби усі вчителі-пенсіонери України одночасно пішли на заслужений відпочинок, у системі освіти стався б колапс.


На жаль, схожа ситуація спостерігається сьогодні не лише в освіті. Динаміка старіння кадрів та людського потенціалу в країні у більшості ключових галузей викликає серйозне занепокоєння. Знаю, наприклад, що на Херсонщині кількість працюючих пенсіонерів у сфері освіти становить 1280 осіб (а це 12% від загальної кількості педагогів!). У медичній галузі цей показник становить 1029 осіб серед лікарів та 1109 — серед працівників молодшого медперсоналу.


Навіть якщо припустити, що всі випускники херсонських ВНЗ залишатимуться працювати в регіоні, на те, щоб задовольнити потребу області в кваліфікованих кадрах у згаданих сферах, знадобиться чимало років. А щодо вчителів фізики, які через вкрай низький обсяг держзамовлення стали на Херсонщині просто дефіцитними, то взагалі знадобиться півстоліття. Бо школам регіону сьогодні бракує 38 учителів фізики, а Херсонський держуніверситет минулого року отримав замовлення на підготовку... одного.


Загальна потреба у дипломованих фахівцях у системі освіти області становить 1780 осіб, а забезпечено кадрами минулого року було лише 292 вакансії. В охороні здоров’я потреба становить 1719 осіб, а вдалося закрити лише 120 вакансій. За прогнозами експертів, уже через 5—6 років на область очікує катастрофічний дефіцит кадрів, особливо не вистачатиме фахівців у сільській місцевості.


Потрібно віддати належне обласній владі Херсонщини — тут не стали відсторонено споглядати, як освічена, інтелектуальна молодь залишає свою малу батьківщину. Цілком усвідомлюючи, що визначальним чинником розвитку території є людський капітал і його якість, тут почали шукати шляхи подолання загрозливих тенденцій, що склалися. Результатом стала розроблена для регіону стратегія розвитку людського капіталу на найближчі п’ять років. У лютому на розширеному засіданні Комітету з питань науки і освіти її презентував голова Херсонської ОДА Андрій Гордєєв.


Програма передбачає створення необхідних умов для розвитку в регіоні вищої освіти, накопичення якісного людського капіталу та забезпечення потреб регіонального ринку праці. А ключовою складовою програми є формування регіонального замовлення. Для підготовки у місцевих вишах необхідних громадам фахівців пропонується створити у складі обласного бюджету цільовий фонд, який формуватиметься на умовах співфінансування: 25% у вартість навчання вкладатиме обласний бюджет, а 75% — районний та сільський бюджети. І це здається абсолютно правильним. Адже в умовах децентралізації органи самоврядування отримали не тільки фінансові ресурси і значні повноваження, а й відповідальність за майбутнє своєї території і людей, які на ній проживають.


Громади визначатимуть свої потреби в кадрах і братимуть участь у фінансуванні їх підготовки з розбивкою на 5 років наперед. Уже підраховано, що загалом протягом терміну дії програми потреба у фінансуванні становитиме майже 47,5 млн. гривень. На перший погляд сума чимала, проте, коли це відбуватиметься за рахунок коштів співфінансування з різних рівнів бюджетів, то здається цілком підйомною навіть для невеликих громад.


На цьому етапі розробники програми вирішили обмежити регіональне замовлення лише на підготовку педагогів, медиків, працівників сфери культури і спорту. І в цьому, на мою думку, є сенс. Саме ці фахівці є найбільшим дефіцитом, особливо в сільській місцевості. І готувати їх потрібно тут, на місці, бо працювати у ФАПі чи викладати фізику до Іванівки чи Солонців з Києва ніхто не приїде, і це очевидно. Тому регіональне замовлення є чи не єдиним можливим шляхом розв’язання проблеми. До того ж учителі, медики, працівники культури і спорту є безпосередніми учасниками процесу капіталізації людини.


Щодо інженерів та агрономів, то їх час просто ще не настав. Через кризу в економіці місцевий бізнес поки що не готовий системно замовляти для себе фахівців, бо не може спрогнозувати, яких саме спеціалістів і в якій кількості потребуватиме через 5—6 років.


Привертає увагу і те, що, окрім основної мети, задля якої, власне, і було розроблено цю стратегію, — збереження і розвиток людського капіталу в регіоні, — програма херсонців сприятиме вирішенню в регіоні ще кількох важливих завдань.


По-перше, ця модель дає змогу зрозуміти, хто, як і за якими алгоритмами інвестуватиме в систему освіти. Регіональні виші матимуть реальні замовлення, і це дасть їм змогу гідно пройти цю горезвісну демографічну «яму».


По-друге, модель замовлення, коли влада, ВНЗ, роботодавець і студент укладають угоду, робить кожну із сторін відповідальною за її дотримання. Університет гарантує надання якісної підготовки, при цьому замовник отримує право контролювати і якість, і зміст навчальних планів. Студент зобов’язується після закінчення вишу відпрацювати вкладені в нього кошти на конкретному місці протягом трьох років. А орган самоврядування, який замовляє підготовку фахівця, має забезпечити йому це робоче місце і певні соціальні гарантії. Без взаємних зобов’язань усе це було б неможливим.


Представлену модель було позитивно оцінено учасниками розширеного засідання Комітету з питань науки і освіти. Понад те, профільне міністерство підтримало пропозицію вважати її пілотним проектом і запропонувало створити аналогічні моделі і в інших областях України.


...Майбутнє території є таким, яким його хочуть бачити люди. Скажу чесно: пишаюся тим, що мої земляки не захотіли миритися із тривалим «донорством» Херсонщини по відношенню до інших регіонів, яке вимивало звідси інтелект і позбавляло область права на гідне майбутнє. Обласна влада змогла консолідуватися перед цими серйозними викликами і розробити покрокову стратегію збереження людського капіталу в регіоні на перспективу.


Адже, на мій погляд, нам для розв’язання цих проблем на рівні держави бракує стратегічного бачення й узгодження дій. Замість того щоб за старою радянською звичкою вибудовувати перепони на шляху людини до власної капіталізації, держава нині, навпаки, повинна всіляко спрощувати цей доступ.


Польща, Чехія, інші європейські країни виявилися більш гнучкими перед обличчям демографічної кризи — в результаті вони сьогодні розв’язують ці проблеми за рахунок, зокрема, української молоді, яка їде туди навчатися і працювати. Ми ж вихолощуємо шкільні програми, ставимо незрозумілі експерименти з держзамовленням. Так, ніби в нас немає демографічної кризи і нам байдуже, яким буде інтелектуальний розвиток наших дітей, чи перетворимося ми, зрештою, на сервісну націю...


На щастя, попри все, наша країна має ще значні резерви для розвитку людського капіталу. Але для того щоб не втратити цей капітал, щоб підвищити його конкурентоспроможність, на рівні держави потрібна чітка і зрозуміла стратегія. Насамперед, в освіті.


Інакше і надалі безсило споглядатимемо, як наша молодь кудись виїжджає, а з нею тихо спливають і наші надії на краще майбутнє.

 


Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.