«Степом, степом...», «Виростеш ти, сину», «Хата моя, біла хата», «Мамина вишня» — хто не чув цих пісень у виконанні Черкаського державного заслуженого українського народного хору, лауреата Шевченківської премії? Скоро минає 60 літ, як хор співає. У його репертуарі кількасот народних та авторських пісень, чимало з яких зажили долею народних.
Фото
з архіву Черкаської обласної філармонії.
Хор засновано у 1957 році. Керівники новоутвореної Черкаської області задумали заснувати професійний співочий колектив. Дехто сумнівався: «Чи не занадто високо вони беруть?». Вистачить, мовляв, і простого самодіяльного колективу на базі хімічного гіганта, що зводився на околицях міста. Та переважили максималісти. Відома навіть дата першої репетиції хору: 2 квітня о 10-й годині ранку.
— З нагоди ювілею ми розпочали концертний тур Україною «Земля моя — любов моя», — каже Юрій Федоряка, директор Черкаської облфілармонії. — Перші виступи відбулися у Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Тернополі та Житомирі. У квітні плануємо поїхати на схід, де люди постійно переживають стрес і потребують задушевної української пісні. До кінця року хочемо відвідати південь України.
Сьогодні хор — це 72 учасники. Танцювальну групу очолюють Тамара Зуєва та В’ячеслав Омельяненко, оркестрову — Олексій Колесник, а хором понад два десятиліття керує заслужений діяч мистецтв України Леонід Трофименко.
— Леоніде Миколайовичу, всі хори звучать по-різному. У чому особливість черкаського?
— Є хори більш академічного звучання, у нас же звучання найближче до народного, завдяки жіночим голосам: глибокий альт та сопрано. Наш хор упізнаваний своєрідною манерою виконання. Кажуть, зерно впізнають по колосу, а Черкаський хор по голосу. А ще — за традиційними сценічними костюмами, характерними для Центрального Придніпров’я. Для мене головне — зберегти неповторне звучання хору, яке запровадив ще його засновник Микола Кущ, продовжили Анатолій Авдієвський, Анатолій Пашкевич, Євген Кухарець, з якими я мав щастя працювати. Іноді кажуть, що професійний народний хор — це «неформат»... Популярне, мовляв, поєднання естради з народною піснею: рок, реп. Але ж це вже не народна пісня — це як варіації на голос матері. Професійний хор — це лабораторія, яка шукає пісні в народі, огранює, відшліфовує їх класичним виконанням. Це дає естетичну насолоду, пробуджує генетичну пам’ять. Народна пісенна культура спонукає до усвідомлення своїх коренів, згуртовує націю, виховує гордість і гідність. Якби це розуміли попередні і нинішні керівники держави, якби працювали над духовним спорідненням нації, ми б тепер не мали розшматовану українську землю...
— Що сьогодні визначальне у репертуарі хору?
— Основою залишається народна пісня й танець, традиційні для Середньої Наддніпрянщини, та авторська пісня. На жаль, нині мало композиторів пише у стилі народного мелосу. Та все ж у хору склалася добра творча співпраця з композиторами Миколою Плашкевичем, Олександром Стадником, Миколою Вовком та поетами Олександром Морозом, Зоєю Ружин, Володимиром Зайцем й іншими. Коли мені лягають на душу слова, я також перетворюю їх на пісні. Як-то «На краю городу» на слова Василя Приза, «Козацька слава» на вірш Миколи Негоди. Сьогодні у авторських піснях зазвучали болючі актуальні теми. Наприклад, пісня «Війна своїх дітей не має», її ми написали з поетом Володимиром Зайцем. Там є такі рядки:
Дівчатко, схоже на Вкраїну,
у вишиванці чепурній.
Як розказати тій дитині,
що батька вбито на війні?..
— Щоб у нашого хору виросли нові шанувальники з нинішніх діток, ми вводимо до репертуару те, що легше сприйняти молодому поколінню: обрядові композиції. Зробили вертеп, працюємо над веснянками, обжинковими піснями. У планах відтворити у всій красі народну оперу — весілля, щоб діти мали уявлення, що це за багатство мелодики, палітра найрізноманітніших емоцій. Бо ж піде воно зі старим поколінням, і все — нема нікого й нічого. Робимо репертуар з козацьких пісень. Діти добре сприймають маршеві мотиви. Актуальна нині й пісня «Дзвенить струна» незабутнього творця хору Анатолія Пашкевича — про те, як нагорі все ділять булаву...
— У хору є проблеми?
— Хотілося б, щоб було більше молоді, закоханої у народне пісенне мистецтво. До нас приходять талановиті хлопці і дівчата переважно з Канівського коледжу культури і мистецтв. Але черги в хор немає. Минули часи, коли у колектив відбирали не лише за голосом, а й за вродою, зростом чи статурою. Сьогодні залучити до хору талановитого співака чи співачку непросто. Так, у країні підвищили мінімальну зарплату. Але робота важка. Та зустрітися з глядачем — уже проблема. У столиці нас бачили востаннє ще літ десять тому. Бо сьогодні готель у Києві — 900 гривень на душу, щоб переночувати, який бюджет це витримає? А хор передано з державного дотування на обласний бюджет. Час тяжкий, а закону про меценатство досі немає, щоб багаті люди були зацікавлені підтримувати культуру. Тому практикуємо обмінні концерти з колективами інших міст, участь у святкових заходах, так звані оренди. Даємо благодійні концерти для військових частин. Квиток на хор у нашій філармонії недорогий, до 30 гривень, але не давати ж концерт за концертом у Черкасах?
— Як часто виїздили торік за межі області?
— Нью-Йорк, Лондон?.. Були ми лише «за кордоном області»: по райцентрах Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини, дали два концерти у Кропивницькому.
Леонід Миколайович цитує листа дирекції філармонії з Івано-Франківська до міністра культури. Це написано 2005-го, та актуальне й досі: «Висока якісна музика є надто дорогою, через це українська культура потрапила в залежність від смаків тих, у чиїх руках гроші. Деградація музичного смаку йде поруч з деградацією суспільства... Верховна Рада прийняла Закон «Про гастрольну діяльність в Україні». Його потреба назріла давно, бо на концертному ринку України панує незбагненний хаос, концерти проводять не професіонали, а люди, які не мають жодного стосунку до мистецтва: турфірми, інформагентства, ковбасні цехи... Очікуваного результату цей закон не дав. Народні мистецькі колективи зазнали потужного нищівного удару через відсутність гастролей».
Були в історії хору різні часи. Особливо нелегкі перші роки, коли вибиралися з сіл вантажівками, які застрягали у багнюці, й артисти ночували серед поля в скирті. Коли пливли катером до Києва по півтори доби. Коли репетиції проходили у залі тютюнової фабрики, де танцюристи вибивали цигарковий пил з дощок... Але була жага творити!
— Натхнення дають виступи. Коли прийшла в хор, я сім’ї не бачила за гастролями. Якщо за рік три місяці була вдома, то й добре. У мене двоє дітей виглядів чоловік, — розповідає Євгенія Крикун, заслужена артистка України, кавалер ордена княгині Ольги. Якщо хору виповнюється 60, то Євгенія Павлівна святкуватиме 50-річчя своєї роботи в ньому.
Людмила Йосипова, учениця незабутньої виконавиці пісні «Степом, степом...» Ольги Павловської, у хорі понад 30 літ, і вияви глядацької симпатії пам’ятає найнеймовірніші. Скажімо, як у Львові сипались із балконів на голови артистів квіти вдячності...
— Мій пріоритет, — ділиться планами директор Юрій Федоряка, — щоб Черкаський народний хор не лише мав сьогоднішній високий рейтинг, а й щоб його визнання невпинно зростало. Своє завдання вбачаю у пошуках фінансування нових проектів, нових постановок, забезпечення гастролей. Нагально потребуємо придбання нових сценічних костюмів, транспорту. Бо є лиш старенький автобус на два колективи. Тому їде на гастролі або хор, або симфонічний оркестр. Ми виходимо з клопотаннями на всі рівні влади, шукаємо меценатів і спонсорів, які б посприяли нам у ювілейний рік зміцнити матеріальну базу.
Ось у таких клопотах і турботах зустрічає свій ювілей Черкаський народний хор. У травні співаків із Шевченкового краю почують кияни. Концерт відбудеться у Колонному залі Національної філармонії України. А в Черкасах ювілейні урочистості заплановано на осінь.
Лариса СОКОЛОВСЬКА, Лідія ЛІСОВА.
Черкаська область.
