У кожного з нас, журналістів, котрі працювали в ній, власна історія «Зорі». У мене як колишнього власного кореспондента цієї Дніпропетровської обласної газети, котрий пройшов разом з нею одну десяту її шляху, теж своя історія.
— Ну все — твій рік роботи у нас минув даремно, — з порога заявив мені у властивій йому манері серйозного гумору тодішній редактор «Зорі» Вадим Климентьєв, — «кляуза» на тебе прийшла тільки зараз.
У мене всередині все похололо. Та, як з’ясувалось, дарма. Бо та «бомага», котру підписала ціла купа шанованих тоді у моїх П’ятихатках людей, виявилася не чим іншим, як мильною бульбашкою. Насправді ж за те, що я, побувавши на сесії районної ради, посміла написати «Зорі» правду про те, що район у кінці вересня не готовий до роботи в осінньо-зимовий період, мені інкримінували злочин у вигляді неетичної поведінки: бачте, власкор шанованої газети без дозволу(!), не вибачившись(?!) вийшла посеред засідання сесії.
Разом з Вадимом Григоровичем ми посміялися з того листа. Вердиктом керівника було коротке: «Іди і працюй далі». Що я і робила впродовж десяти років.
Переступивши поріг редакції обласної газети «Зоря», я ще довго ходила її коридорами, відчуваючи священний трепет. Та і як могло бути інакше, знаючи, що 17(4) квітня 1917 року «Зоря» вперше побачила світ як орган Катеринославського комітету РСДРП, а її редакторами у різний час були такі люди-легенди, як Серафима Гопнер, Петро Орлик, Інна Барвінок, Георгій Бурейко? Причому Георгій Семенович очолював «Зорю» найдовше з усіх — 24 роки і залишається й нині живим класиком обласної журналістики.
До всього серед колег-власкорів мені випало трудитися поряд з такими аксакалами, як Валентина Кордюкова з Павлограда, котра віддала «Зорі» більше 40 років життя, Анатолій Байдужий з Кривого Рогу (30 років) та Олександр Святина з Синельникового (20 років).
Нині можу з гордістю сказати, що доля зробила мені безцінний дарунок у вигляді співпраці з безмежно талановитим поетом, редактором додатка «Ветеран Придніпров’я», людиною, котра була брендом «Зорі», Олександром Тараненком. Знаю людей, які виписували «Зорю» тільки заради його віршів.
Пригадую, як одного дня років з десять тому у слухавці мого мобільного мене попросили зателефонувати одному посадовцю з обласного центру, господарство якого й досі працює на території нашого району. Набираю продиктований номер, після паузи відрекомендовуюсь і одразу ж чую:
— Давайте, ви допоможете нам, а ми — вам, — каже голос посадовця. І далі йдеться про написання для «Зорі» іміджевого матеріалу про те господарство, причому — безплатно. А мені за це — проси хоч півцарства.
Розумію, що від мене чекають ствердної відповіді. Та лихий смикає мене за язика:
— Мені лестить ваша пропозиція, але за свою роботу я отримую від держави хорошу платню, тому ні про яку допомогу не може бути й мови.
Після цього моє тодішнє керівництво розпікало мене, мов на сковорідці, так, що я вже була готова приїхати до обласного центру по трудову. Адже, як з’ясувалось, той чоловік мав тісні робочі стосунки з нашою «Зорею». Але з невідомих мені причин хмари розвіялись.
Ах, «Зоря»! Наша ти пораднице, заступнице і рідна домівко. Хтось випурхнув з твого гнізда, щоб піти у шлях широкий, а комусь ти стала прихистком аж до заслуженого відпочинку. Світи ж і далі відданим читачам своїм зігріваючим серце світлом — сьогодні, завтра і завжди.
Олена ЧЕРНЯВСЬКА.
Дніпропетровська область.
