Отче наш. Вкладаючи у ці слова любов, віру і надію, ми звертаємось у молитві до Бога. А от у родини Тамари Христофорівни Мельник слово «отче» доволі часто звучало навіть у повсякденні. Так до свого батька, Христофора Іоновича, часом звертались діти та ті, хто приходив помолитись до церкви, охрестити дітей, повінчатись чи сповідуватись. Адже отець Христофор був священиком і прослужив у церкві довгих шістдесят літ. Таким сподвижницьким віком мало кому вдасться похвалитись. Причому час його служіння припав чи не на найважчі десятиліття агресивної антицерковної політики.

 

Отця Христофора давно немає серед живих, та й доньці його вже вісімдесят п’ять, але й досі, вимовляючи слова молитви, вона обов’язково згадує його.


Розпочинаючи своє життя, молодий учитель із Рівненщини навряд чи думав, що пройде саме таким шляхом. Адже народився, виріс, здобув освіту і обзавівся власною родиною ще у довоєнній Польщі. Там спочатку і став шкільним викладачем. Але згодом вирішив круто змінити свою долю і одягнув священицьку рясу. Це рішення вплинуло не тільки на нього, але й на життя всієї родини.     


Коли Західну Україну приєднали до Радянського Союзу, отцю Христофору дали парафію у теперішньому Городоцькому районі на Хмельниччині. Але за рік по війні церкву в селі закрили, і сім’я священика переїхала у Климашівку поблизу Хмельницького. А потім звідти у Полонський район, затим у Білогірський... І скрізь ситуація повторювалася: церкву закривали, а настоятелю пропонували місце в іншій парафії. І кожного разу все доводилося розпочинати з нуля. Але дома ніхто ніколи не поскаржився своєму отцю на труднощі. Віра у Бога була міцнішою від випробувань.


Донька Тамара теж пронесла через усе життя батьківську відданість вірі, хоча притримуватись принципів було вкрай тяжко. Пригадує, як у школі її хотіли навіть не допустити до випускних екзаменів, а коли поїхала здавати документи до Львівського медичного інституту, у неї їх не прийняли. І лише якимось дивом потрапила до будівельного технікуму. Хоча непросте життя батька — священика завжди було для неї прикладом віри, мужності, чесності, порядності і стійкості, проте останні події його життя стали для неї просто знаковими.


— Коли батько став зовсім недужий, я запропонувала йому пройти обряд соборування. А він захвилювався, що, мовляв, на роботі у мене через це можуть виникнути неприємності. Та я все-таки наполягла. Адже для священика це надзвичайно важлива подія, — розповіла Тамара Христофорівна. — Тож семеро священнослужителів провели соборування. І в той же день батько сказав, що настав його час, бо побачив на своїй руці... хрест. 


  Хрест побачив не тільки він, а й донька та її сестра, яка в ті дні також не відходила від хворого. А той витлумачив цей знак так: його хресна дорога уже закінчилася. Наступного дня після соборування отець Христофор і справді відійшов в інший світ.


Після батька в родині не залишилось ані цінностей, ані багатства, лише старенька чорно-біла фотографія, а ще — чиста і щира віра в Бога і людей.


— Ми всі так прагнемо доторкнутись до неї у дні найбільших свят. Світлий і радісний Великдень наче заохочує кожного з нас до цього. Та важливо, щоб і потім, у повсякденні, не забували того, чому вчать нас отці наші земні і Отець небесний, — каже Тамара Христофорівна.

Хмельницький.