ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133, 140, 144.

 

Переяславська легенда — найбільша в слов’янській історії

Манявський скит на Прикарпатті. Тут свого часу була велика бібліотека стародруків.

Протягом століть легенда про Переяславську раду 1654 року, на якій було укладено федеративний договір між Україною та Московською державою, тобто між рівноправними суб’єктами, що задумувався Богданом Хмельницьким як тимчасовий військовий союз проти Речі Посполитої, слугувала офіційній історіографії Російської імперії та церкви. Як зазначав корифей української політології В’ячеслав Липинський, «вона гласить, що народ малоросійський під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття «одновірної» ще пізніше... було замінене поняттям «однонаціональної». У той спосіб Переяславська легенда лягла в основу теорії «возсоєдіненія Русі». Звідси й виходить — один народ, одна віра, а значить, і одна Церква. У 30-х роках XX століття Велика Радянська Енциклопедія оцінювала акт як «союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною». А вже в тезах ЦК КПРС до 300-річчя ради йшлося про возз’єднання народів «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією». Згідно з новою, радянською, концепцією у 1651-му московський уряд відкрито заявив: якщо поляки продовжуватимуть свою ворожу політику, то Військо Запорозьке і все населення буде прийнято під царську руку. 18 січня 1654 року в Переяславі відбулася козацька рада, яка з чотирьох володарів — турецького султана, кримського хана, польського короля і московського царя — обрала протектора. Звісно, царя, бо «православний, християнський государь, одного благочестя грецького закона, єдиного віросповідання, єдино єсми тіло Церкви». У березні того ж року Богдан Хмельницький підписує Березневі статті, які визначають умови «возз’єднання». Михайло Грушевський розцінював акт Переяславської ради як тимчасовий військовий союз. В’ячеслав Липинський писав: «Щоб «груба й дика», в розумінні тогочасних українців, Москва могла коли-небудь зайняти на Україні місце єзуїтської, європейської, блискучої своєю культурою і привабливою своїм «раєм шляхетськім» Польщі — така смішна на ті часи думка ні одному політикові українському — ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому — не могла прийти навіть у голову». Тієї ж думки дотримувався і політичний та громадський діяч адвокат Микола Міхновський, який у своєму трактаті «Самостійна Україна» (1900) зазначав: «Держава наших предків злучилася з Московською державою як «рівний з рівним» і як «вільний з вільним».
Переяславська рада відбулася 8 (18) січня 1654 року. Перед цим уранці таємно зібралася старшина. Коло обговорюваних нею питань так і залишається не проясненим. На саму раду гетьман запросив місцевих козаків та міщан. Зібралися аж 284 особи — такий був «всенародний вияв» радості з нагоди царської ласки, про що писав очільник московського посольства боярин Бутурлін у своєму «статейному списку». Після звернення Богдана Хмельницького до зібрання і розгляду варіантів військового союзу (турецький султан, кримський хан, польський король і московський цар) козаки обрали царя. Потім мала відбутися присяга, через що виник перший серйозний конфлікт.
Гетьман поставив вимогу, щоб московити у свою чергу теж присягнули йому від імені царя Олексія. Посли відмовилися це робити, запропонувавши гетьманові покластися на «царское милостивое слово». Як зазначає відомий історик, лауреат Шевченківської премії Олена Апанович, «тоді Хмельницький покинув церкву (Свято-Успенський собор. — Авт.) і пішов до двору Тетері, де тривалий час радився із старшиною. Посли ж і духовенство чекали результатів переговорів у церкві. Нарешті прибули полковники переяславський (Тетеря) і миргородський (Григорій Лісницький), які повторили вимогу Хмельницького. Посли стояли на своєму». Хід дискусії, підкреслює Олена Апанович, підтвердив значну різницю в менталітеті українців та московитів, які не визнавали рівноправних стосунків між людьми. Як бачимо сьогодні — і між країнами. «Такий підхід був абсолютно чужий для політичного світогляду українців, сформованого відповідно до західноєвропейських норм», — наголошує Олена Апанович.
У тому само «статейному списку» йдеться і про те, що Хмельницький врешті-решт погодився на вимогу послів. Цю подію не обійшли увагою і російські художники, зобразивши на гравюрі «Боярин Бутурлін приймає присягу від гетьмана Хмельницького на підданство Московії» «дружбу» двох народів. Утім, Олена Апанович ставить під сумнів об’єктивність і правдивість статейного списку і, посилаючись на свідчення літописців і сучасників тих подій, зазначає, що посли теж присягнули від царського імені козакам. Опосередковано про це свідчить грамота Олексія від 22 квітня 1654 року, дана українському посольству Филона Гаркуші, в якій цар гарантує козакам належні їм права й вольності.

Не продали душі за «царські коти»

Уже на другий день після ради про себе заявила опозиція — категорично відмовився присягнути московському цареві вінницький полковник Іван Богун, котрий не хотів, щоб його зневажливо називали Івашкою, якщо це буде робити навіть сам цар, а також уманський полковник Йосип Глух, легендарний кошовий отаман Січі Іван Сірко та інші. Олена Апанович зазначала: «Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не продають свої душі «за царські коти», маючи на увазі соболині шкурки (після ради Бутурлін передав царські дарунки — хутра не тільки Богдану Хмельницькому, а й старшині. — Авт.)».
Не з’явився до послів і переяславський війт (мер міста), бо начебто був хворий. Його просто на ліжку принесли до церкви, де проходила церемонія присяги. Тож проти власної волі війт мав сказати те, чого від нього вимагали, а за кілька днів помер.
Ще «радісніше» сприйняли звістку про союз із Московією в Києві. Як зазначає доктор історичних наук Олег Рафальський, «тут за одними списками присягнули 14 осіб, за іншими — аж 60».
За його словами, опір чинив і митрополит Сильвестр Косів, який не бачив нічого спільного між власним народом і північним сусідом. Ось як каже про патріота, що надихав Богдана Хмельницького вести війни не за козацькі привілеї, а за державу, сучасний історик, поет і прозаїк Анатолій Горовий: «Не те щоб Київський митрополит був ненависником московського народу, ні! Характеру митрополита взагалі не були притаманні фобії. Але Московія, в якій не було жодного навчального закладу; Московія, де, як перешіптувалися козаки, що не село, то свої обряди віри, а ознака істинного православ’я — це козляча борода; Московія — в якій царська воля — абсолют, а воєвода посилається в інші міста не як адміністратор, а на «кормлєніє»; Московія, в якій лютував фанатизм протопопа Аввакума (ідеолог старообрядців, що рекомендував щоденно бити по 300 земних і 700 поясних поклонів, спалений за наказом царя в Пустозерську. — Авт.) — і ця Московія буде мати верховенство не лише над київськими єпископами? І над ним, митрополитом Київським і Галицьким Сильвестром Косовим? (Приблизно у 15 років уже вступив до Київської братської школи, викладав у Львівській братській школі. — Авт.)». Тож митрополит Косів та архімандрит Києво-Печерської лаври Йосиф (Тризна) відмовилися присягати цареві, а сама церемонія проходила в Софійському соборі, який був кафедрою київських митрополитів, а не в лаврі, де була їхня резиденція. У день приїзду Бутурліна до Києва митрополит, що правив у Софії молебень, виступив із промовою, від якої, як писав Іван Огієнко, заплакало все духовенство. Уже тоді Бутурлін із докором запитував, чому Сильвестр Косів проти приєднання України. На вимогу посланців привести до присяги «дворових людей» він відповів, що «вільних людей неволити не можна». Не віддав митрополит і штамок монастирської землі біля св. Софії, де московити хотіли звести свою фортецю. Незважаючи на всі вмовляння, рішуче стояв на своєму і казав, «якщо учнете на тому місці ставити город, я учну з вами битися». Ще й, як писали воєводи до Москви, «учал нам угрожать: не ждите начала, ждите конца, увидите сами, что над вами будет вскоре». У свою чергу митрополит апелював до польського короля, заявляючи, що їм «з московськими людьми бути в союзі неможливо і вони цього ніколи не хотіли» і що «Москва хоче їх перехрещувати». Так ось із яких часів ігнорування й невизнання Московським патріархатом київського хрещення!
Слід додати, що від присяги ухилялися не лише духовні особи, козаки, а й міщани. Відмовилися «йти під руку царя» Брацлавський, Гадяцький, Полтавський, Кропив’янський полки (у двох останніх московських урядовців побили киями), а більшість мешканців Чорнобиля взагалі втекла під захист польських військ.
Відомий історик церкви Іван Огієнко писав, що переяславський акт не був популярний серед українців. «І вже на Чигиринській раді 1654 року вище духовенство устами черкаського протопопа Федора Гурського, великого богослова свого часу і славного промовця, виступило проти приєднання України до Москви, — писав дослідник. — Тоді прибули в Україну посли від трьох держав, що хотіли взяти до себе нашу землю — від Москви, Турції та Польщі. Посли прибули в Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські... в рогожку...» І, показуючи раді ці подарунки, о. Гурський пригадав, як від трьох царів, чи волхвів, були піднесені маленькому Христу Спасителю дари: золото, ладан і смирна, що символізували буття, страждання і повернення на небо. Золото предзнаменувало царствування, ладан — погребіння, смирна — Божественність. Так і ці дари, казав о. Гурський, піднесені трьома царями «младенчествующему народу», знаменують його участь. Чим покриті вони, тим покриється і народ, який ними спокуситься. Польські дари загорнуті в килим, то і народ з поляками буде мати килими, з турками буде одягнений в шовки, а народ, що з’єднається з московитами, — ходитиме в рогожках. «Сіє предзнаменування вірніше всіх оракулів на світі...» Після цих слів о. Гурського на раді зчинився галас, а Богдана Хмельницького обізвали зрадником, що продався Москві.
Утім, за словами Івана Огієнка знайшовся й другий протопоп — ніжинський — Максим Филимонович, голова московської партії, що 23 січня 1654 року привітав царського посланця Бутурліна відповідною промовою. У цій промові він порівняв визволення українського народу з-під польської влади з визволенням жидів з єгипетської неволі.
Достеменно не відомо, чи думав Хмельницький приєднати українську церкву до московської, чи ні. «В договорних статтях Богданових від 12 березня 1654 року, виданих в ІІІ т. «Собр. Госуд. Грам, и Дог.», 168, немає статті про піддання Київської митрополії Московській, — зазначає Іван Огієнко. — Але по 1659 рік московський уряд заявляв, що стаття про піддання Київської митрополії Московському патріархові була в договірних статтях Богдана Хмельницького».
Історія Переяславський статей, підписаних у Москві в березні того-таки 1654 року, — тема окремого дослідження. Чимало істориків узагалі ставлять під сумнів їх існування. За російсько-радянською історіографією, Березневі статті було складено у вигляді «пожалування» царською владою прав та привілеїв Війську Запорозькому, козацькій старшині, українській шляхті і багатьом містам, які цих прав начебто ніколи не мали, коли перебували у складі польсько-литовської держави. Український історик Віктор Горобець каже про те, що вперше оригінал договору між козацькою державою та Московією намагалися знайти по скорій смерті гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 році, та безрезультатно. Анатолій Яковлів у своїх дослідженнях, що побачили світ у Празі, стверджував, що вже у 1659 році договірні статті було перероблено і сфальсифіковано в Москві на її ж користь. Тоді князь Трубецький, який із царською армією зайняв усе Лівобережжя (така ось «братня» військова допомога), зажадав прибуття в Переяслав Юрія Хмельницького, що отримав булаву, випущену з рук Іваном Виговським. Він хоча 1659-му і розбив стотисячну московську армію під Конотопом, не зміг скористатися перемогою і не підтриманий частиною старшини подав у відставку. Тут Трубецький і організував чергову козацьку раду, оточивши її своїм 40-тисячним військом. (Ось за яким зразком провели «референдум» у Криму та на Донбасі!) У Переяслав прибули переважно прихильники Москви, з правобережних полків майже нікого не було. Незважаючи на це, царський урядовець подав на затвердження старшиною чотирнадцять статей як «Статті Богдана Хмельницького з додатками». Це і був сфальсифікований варіант договору, що значно обмежував права України, зокрема виборність гетьмана. Тепер московські залоги розміщувалися не лише в Києві, а й в інших містах, рада не мала права без дозволу царя усувати гетьмана, він не міг без того-таки дозволу розпочинати жодного походу і мусив із козацьким військом іти туди, куда накаже цар. Податки з українських земель тепер збиратиме Москва та зі своєї казни виплачуватиме жалування козакам. Не проминули фальсифікатори й пункту, що стосувався церкви. За новою редакцією статей знищувалася автономія української церкви. Київський митрополит мав визнати зверхність московського патріарха.
У 1708 році, після об’єднання гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XІІ, який вів затяжну війну з Московією, цар Петро І наказав Посольському приказу знайти Переяславський договір. Утім, пошуки нічого не дали: документ, що мав засвідчити подію, яка своїми наслідками викликала, за словами Олега Рафальського, цивілізаційні соціо- та етнокультурні зміни, безслідно зник. Тож цілком можливо, що його просто не існувало в природі.

Світлана ЧОРНА.
Фото автора.

Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

 

ДОВІДКОВО

21 червня 1992 року в Переяславі-Хмельницькому відбулась Велика рада українського козацтва, на якій гетьманом України було обрано керівника Народного руху України В’ячеслава Чорновола. Тоді ж було скасовано присягу московському цареві, дану Богданом Хмельницьким і частиною старшини у 1654 році. На честь цієї події встановлено пам’ятний знак.

 

ДАЛІ БУДЕ.