Часто запитую друзів: «Чи пишаєтеся своєю країною?». «Я пишаюся Україною, тому що українець», «Гордий за Грузію, тому що це земля моїх предків, які не принизили її безчестям й оберігали своєю кров’ю», «Тому що в Америці щасливі мої діти», «Пишаюся Литвою, тому що закон один для всіх», «Фінляндія насолоджується своєю красою й дає насолоджуватися іншим»... Миролюбні країни пишаються не величчю, не силою, не перевагою. У 14 відсотків росіян — не запитую. Вони самі пишуть: «Я не пам’ятаю, не пишаюся, мені соромно за Росію»... «У нас усе навколо дуже схоже на Україну, яку я побачила: майже такі само клімат, природа, майже такий само ландшафт. Але є одна відмінність, дуже велика. Українці не приходять у дім росіян, з якими роками живуть поруч, щоб убивати. А росіяни вбивають», — це рядки з учорашніх «нотаток подорожей» подруги Лізи Шадчневої із Санкт-Петербурга. Поки що тільки сумна, але щира сповідь — як тест на совість — нас поєднує. Як і любов до нашої України. Як і перемога за нашу свободу.
Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.
Фото Димитрія ІЛЬЇНА.
Наталя БАРСОВА (Воронеж, учитель історії):
— Три роки росіяни, принаймні більшість із них (за моїми суб’єктивними відчуттями), живуть цілком упевнені у правильності агресивної політики Кремля стосовно України та українців. Цілком упевнені, що Україна — країна з деградуючими економікою і владою. Країна, що намагається «врятувати» «русский мир»... Урятувати від свободи вибору, врятувати від бажання висловлювати громадянську позицію. Сьогодні моя знайома, з абсолютно серйозним обличчям, сказала мені: «Я дивилася вчора концерт «Океан Ельзи» в Києві, на Дніпро-арена... Слухай, ну не можуть у країні, де організовуються такі грандіозні виступи і де пишеться така музика, їсти снігурів!!!!!».
Це було «під столом»! Дорогі мої українські друзі! З усією серйозністю заявляю, що я ніколи не вірила в закусон снігурами, хлопчика у трусиках і зґвалтованих бабусь... І я не впевнена, що таке ставлення до вас, братнього та близького для мене народу, могло сформуватися лише за ці три роки. Так, російська влада повністю підкорила центральні ЗМІ й телебачення, які ведуть агресивну і брехливу пропаганду. Але серед потоків брехні завжди можна відшукати острівці правди, якщо ця правда потрібна... А правда полягає в тому, що Україна — це дзеркало для Росії. В яке дивитися не хочеться, тому що потрібно діяти, змінюватися, ставати особистостями. Українці — змогли, зробивши Революцію Гідності, росіяни — ні. Причини небажання приймати правду криються в самій «якості» народу. Народу, що не бажає вирішувати, думати, робити. Не знаю, що повинно статися, щоб українці змогли пробачити глибоке неуцтво й великоімперський шовінізм росіян. Напевно, для цього повинна змінитися не тільки російська влада і її зовнішньополітичний курс, але й сама ментальність цілого народу. Чи можливо це?
Не впевнена. Але не перестаю сподіватися.
Дмитро СКУРИХІН (Ленінградська область, с. Руско-Высоцьке, громадсько-політичний діяч, колишній муніципальний депутат):
— Україною почав цікавитися після численних акцій «Україна без Кучми» під девізами «Кучму геть». Потім, коли на виборах переміг Ющенко, а наш Путін привітав із перемогою Януковича, я зрозумів, що в Україні будуть проблеми. Тому що для перемоги Януковича було викинуто чимало наших (російських) грошей. Майдан — просто реакція народу, якому геть набридло правління таких негідників, як ваш (Янукович) або наші упирята. До того ж реакція така, до якої ми, росіяни, поки що просто не доросли. Демократія, бачте, нерівномірно розподілена по територіях колишнього СРСР. Ви — українці, схоже, значно випередили нас — росіян, у розвитку свого громадянського суспільства.
Дуже хочу поїхати й подивитися на події на сході України з вашого боку. Я беру найдіяльнішу участь в усіх без винятку виборах і пітерських мітингах з 2005 року. Брав участь у виборах до ДД РФ торік і у своєму селищі посів друге місце з десяти кандидатів (програв тільки Наришкіну — головному в минулій Думі). Уважаю цей свій результат доказом того, що ліберально-демократичні ідеї (а по-моєму, просто нормальні) доволі затребувані в нашого народу.
На своєму магазині я розвішую різні плакати й тим самим не приховую свою позицію: «Мир Україні», «Путіна у відставку», «Припинимо агресію проти України», на підтримку ув’язнених...
До речі, інформацію я отримую із наших ЗМІ та Інтернету, а також від знайомих і приїжджих з України. Я намагаюся відокремлювати інформацію від її трактування. Пара прикладів того, як це роблю я.
1. — Війна на сході України почалася зі Слов’янська (або десь там);
— Слов’янськ нині під контролем України;
— інформації в російських ЗМІ про масові утиски росіян у Слов’янську немає (немає навіть про одиничні), що, безсумнівно, було б, якби такі факти мали місце, уже забралися б усі.
Висновок: інформація про те, що весь цей конфлікт має на меті захист російськомовного населення і так званого «русского мира», — неправда. (Але ж це в нас саме так подається).
2. — У ЛуганДоні немає заводів із виробництва озброєння, немає можливостей для ремонту гармат, танків тощо;
— боєзапаси на війні закінчуються завжди і скрізь, де немає їхнього постійного поновлення;
— збройні дії ведуться з невгаваючою інтенсивністю.
Висновок: поставки озброєння йдуть ззовні, єдиною стороною, що поставляє боєприпаси заколотним територіям, може бути тільки Росія.
Елементарні висновки, коли доносиш їх до простого виборця, в декого просто немає чого заперечити, крім «та пішов ти, зраднику!» або «а сам ти хто такий?».
Єгор Гайдар колись написав, що правителю, котрий збирається дуже довго рулити, треба або капітально налягти на економіку, або постійно напихати електорат імперськими ідеями величі тощо. Усе описано і все йде за другим сценарієм. Чекісти не можуть творити, тому будуть постійні конфлікти, Росія в «кільці ворогів», роздування патріотизму тощо. Те, що Україна потрапила під таку політику, — просто так підійшло за логікою розвитку сюжету. Якби не було у вас Майдану, вас неможливо було б використовувати як об’єкт атаки, знайшли б інших.
Українцям я б побажав набратися терпіння і працювати. Працювати над створенням ефективної економіки, інвестиційної привабливості — без неї вам не бачити розвитку. Відгородіться від нас з/б стіною. Розвивайте далі свою демократію — це найкращий спосіб взаємодії громадського суспільства і влади. А від «Кримнаш», повірте, аж ніяк не більшість росіян у захваті.
Плакати, які Дмитро Скурихін розміщував на своєму магазині, нині в поліції. Плакати "Путин - это война" визнані російськими експертами як "принижуючими і розпалюючими"
Фото із архіву Дмитра Скурихіна
Дмитро ШИШКІН (Москва, оператор, фотограф):
— 20 років тому я вважав, що ми з українцями один народ. Більше того, був упевнений: росіяни такі великі, що українці самі до нас прийдуть.
Усе змінив Український Майдан. Потім анексія Криму. І війна, в якій агресором стала моя країна. А півроку тому моя бабуся Лілія, українка, порадила: Дмитре, тобі треба їхати з Росії....
Сепаратистській пропаганді в Україні дуже багато років. Прикладів багато: Крим 89-го року, рух «русское единство», що з’явився на початку 90-х, гастролі по Криму Лужкова... Є цікаві фотографії 98—99-х років, на них перевернуті прапори «ДКР (Донецької криворізької республіки)» — це нинішні прапори так званої «ДНР».
У 2004 році в Інтернеті з’явилися жарти про сало і газ. Вони й раніше були, але після першого Майдану стали множитися, як гриби після дощу. У 2008-му вийшов фільм «Убити росіянина в собі». З убивчими псевдоісторичними фактами: українська мова — штучно створена, Україна — окраїна, українці під час Першої світової війни брали участь у катуваннях полонених царських офіцерів... Повний набір відвертої брехні. І таких «фактів» придумували дуже багато, щоб розігріти сепаратистські настрої.
Класичні приклади маніпуляцій. Правда змішана з неправдою у співвідношенні 60 на 40. Ще є технологія «гнилий оселедець» — запускають чутки, вони розкручуються, начебто гнила риба втирається в одяг людини, а запах у вигляді зіпсованої репутації йде за нею... І третій — страшна брехня. Коли обивателю показують факт і він думає: та бути такого не може. А потім доходить того, що це «правда»! Приклад — розіп’ятий хлопчик. Велика страшна неправда!
Моє прозріння почалося в 2013 році. По-перше, я — колишній російський націоналіст, зрозумів, що немає ніякого «русского мира» і «великого російського шляху».
Я розчарувався в Навальному. І особливо його відповіддю на запитання: «Чому не можна воювати з Україною?». Не тому, що загинули 10 тисяч українців, не тому, що це підло, не тому, що російським матерям ідуть похоронки з погрозами... А тому, що... «немає грошей». Росіяни хворі на фюрерство, патерналізм, ми не можемо без царя-батька. Демократичні завоювання, за які ми стояли в 91-му році біля Білого Дому (і я, дев’ятирічний, був там із мамою) — ми віддали карлику луб’янському.
Раніше я вірив у поняття «офіцерська честь росіянина». Іловайський котел — це подія, що підтверджує, що ніякої честі немає в росіян. А є підлість і жорстокість. Або ось іще — документальний фільм «Уроки російської». 92-й рік, розпал грузино-абхазької війни. Аеропорт. Люди вантажать на два літаки дітей, батьки самі не летять. Плачуть. Назустріч летять два наші штурмовики, які один літак із дітьми (!) спалили в повітрі, другий — разбомбили на злітно-посадочній смузі. Російська офіцерська військова «честь»!
А взагалі, щоб закінчилася війна, потрібно міжнародне розслідування. Мають бути оголошені факти вторгнення і війни. Таких фактів на тимчасово окупованих територіях багато.
Питання Криму легко вирішується. Дехто впевнений, що цей «гордіїв вузол» не розрубати, тому що Крим внесено в Російську Конституцію. А насправді після 2012 року цією Конституцією можна висякатися. Ніякого Президента Росії після 2012 року немає. Є гебістський узурпатор.
Я — громадянин країни-агресора й зарікся щось радити українцям. У мені тече українська кров, але паспорт громадянина Росії — мій сором. Тому що я побоявся поїхати в Ростов і сказати: «СТОП, ваші танки в Україну не поїдуть». Але я почав займатися контрролінгом і антипропагандою.
Хочу відговорити моїх співгромадян радити щось українцям! Доти, поки наші війська не покинуть Україну, поки росіяни не вибачатися на колінах, не виплатять у повному обсязі репарації. Ми, росіяни, — громадяни країни-агресора. Слава Україні і смерть окупантам!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
