Гімн України, військовий оркестр, панахида за загиблими в зоні АТО — так розпочалися у центрі Києва, на Михайлівській площі, заходи, приурочені до третіх роковин Іловайської трагедії. У серпні 2014-го українські військові, котрі визволяли Донбас, увійшли в Іловайськ і змогли взяти під свій контроль частину міста. Однак після заходу в їхній тил добре озброєних частин регулярної російської армії опинилися в оточенні.
На знімку: 29 серпня 2017 року. День пам’яті за загиблими Героями в Іловайській трагедії біля Михайлівського собору.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Українські військовослужбовці евакуюють пораненого з Іловайська 26 серпня 2014 року.
Фото Маркіяна ЛИСЕЙКА (Укрінформ).
Уночі 29 серпня Володимир Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити для оточених «зелений коридор». О шостій ранку російський офіцер прибув до Многопілля, звідки починався «коридор», і дав гарантії проходу батальйонів, котрі мали рухатися без зброї. На степовій дорозі, від Многопілля, під Червоносільським, Зеленим, Осиновим, Новокатеринівкою колону військових на марші розстріляли із добре і заздалегідь облаштованих засідок із танків і гармат.
— У складі групи, що штурмувала, захищала Іловайськ та потрапила в котел, були такі підрозділи: «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон», «Світязь», ДУК «Правий сектор», «Кривбас», «Шахтарськ», «Азов», «Прикарпаття», — каже військовий капелан Димитрій (Присяжнюк).
Тоді за офіційними даними військової прокуратури загинуло 459 бійців, ще 478 дістали поранення, понад 200 потрапили в полон.
Портрети багатьох загиблих нині на «Стіні пам’яті» біля Михайлівського монастиря. Олег Перепічка, Юрій Коновалов, Денис Томілович, Сергій Петров, Андрій Шевчук, В’ячеслав Макаренко, Юрій Матущак... Двоє останніх бійців — з «Дніпра-1», молоді хлопці, родом з Донбасу, один із Сніжного, другий — з Донецька. У перші дні війни пішли на фронт добровольцями, вони дружили до війни, загинули, виходячи з оточення на одному БМП, фото на цій «стіні плачу» теж поряд.
Сивочолий чоловік, схилившись перед портретами бойових побратимів, уголос називає їхні імена своєму онукові — третьокласнику Артему. Віктор Головчиць, позивний «Батя», з Черкас, воював у батальйоні «Донбас». У тому «гуманітарному коридорі» він був у хвості колони, тому й залишився живим, але потрапив у полон до російських військових. У донецьких підвалах провів 118 днів.
— Нас розстрілювали з російської бронетехніки, — каже «Батя». — Перед цим в одному з боїв «Усач» (Євген Тельнов, посмертно удостоєний звання Героя України. — Авт.) підбив три ворожі танки. Ми взяли в полон усі три екіпажі, усі три були з Орловщини й інших регіонів РФ.
Віктор Головчиць починає розповідати про бойових друзів, та зупиняється: «Пробачте, не можу говорити, клубок у горлі».
Клубок у горлі стояв і в тих, хто заходив у двір Михайлівського, де виставили знаки населених пунктів, через які проходив «коридор», а під ними, поряд із майже дозрілими соняхами, через поля яких пробивалися наші бійці, портрети воїнів. Тут же виставка речей з поля бою, фотографії. На одній із них — калюжа розправленого алюмінію із БПМ, в яку вплавилася сталева каска і прах механіка-водія машини. Цей шмат металу вивіз із-під Савур-Могили один із членів «Експедиції-200». Він пригадує, як бойовики, які на окупованій території супроводжували членів групи, не давали завантажити в машину цю страшну знахідку. А потім сказали, якщо берете, то беріть і снаряд, що не вибухнув. Так із ним хлопці й їхали до українського блокпоста майже 200 км, але прах бійця-героя привезли на свою землю...
— Ми добре усвідомлюємо, яка ціна заплачена за незалежність України, — каже «Батя». — Ворог, що довго готувався до війни, все прорахував, та не врахував одного — сили нашого духу. Під Іловайськом я вдруге народився і віддам своє життя за те, щоб перемогти і змінити країну.
