Сльози ллються по моїх
щоках,
біль від втрати й досі
не вщухає.
А твоя душа, мов білий птах
у світах незримих десь витає.
Більше ти уже не повернешся,
хіба, тільки дощиком
рясним,
до мого віконця доторкнешся,
глянеш, як зростає рідний
син.
Проводжаю я його до школи,
поглядом печальним і сумним.
Шкода, що не знатиме ніколи
батьківської ласки й теплоти.
Там де ти, туди доріг немає,
там років зозуля не кує.
Глянь з небес, як син твій
підростає,
і на тебе схожим так стає.
(Присвячую подрузі, яка втратила коханого).
Галина ГЛАДІЙ.
Тернопільська область.
