Під вибухи і свист снарядів бійці другої пожежно-рятувальної частини Вінниці «відрізали» полум’я від ангара з боєприпасами на Калинівському арсеналі озброєння.

Олександр Лещенко, Роман Рильський, Василь Асафат та Андрій Мельник врятували від вибуху ангар з боєприпасами.

У тривожну ніч з 26 на 27 вересня, коли на 48-му військовому арсеналі сталася пожежа, що спричинила численні вибухи, обов’язки начальника караулу виконував Василь Асафат. Разом з ним несли службу старші пожежники Роман Рильський та Олександр Лещенко, пожежники Андрій Мельник та Дмитро Панасюк, а також водії Артур Іванов та Віктор Байдалюк. Їхній підрозділ — один із небагатьох, які працювали поблизу епіцентру вибухів.
Повідомлення про загорання на складах боєприпасів надійшло до чергового о 22.10. На завдання виїхали двома автомобілями — «КамАЗом» і «Валдаєм». Біля воріт військової частини, що дислокується на території арсеналу, пожежникам одразу показали маршрут. Автомобілі рушили углиб території. Коли під’їхали до третього поста, пролунав потужний вибух, вогняний «гриб» піднявся в небо. Вогнеборці вистрибнули з машин і впали на землю.
За третім КПП починалася територія складів. Військовий, який супроводжував їх, підганяв водія: «Давай швидше, бо якщо рване!..». Адже там «Гради». Їхали до ангара, до якого підбиралися язики полум’я.
— Нам казали, що вибухи стаються десь за 500—700 метрів, а здавалося, що гримить одразу за складом, — продовжує Олександр Лещенко. — Гуркіт стояв такий, як від реактивних літаків над головою. Щойно прибули на місце, звернули увагу на солдатів. Їх було п’ятеро чи шестеро. Присівши, вони притулилися спинами до стіни ангара, руками закривали голови. Поруч лежали використані вогнегасники та пожежні рукави. Схоже, бійці перед тим намагалися загасити вогонь.
— Найперше треба було відрізати вогонь від складу, — каже Андрій Мельник. — Полум’я підбиралося до воріт. Площа ангара — майже 400 квадратів. Стіни капітальні. Ударною хвилею вирвало не тільки вікна. Навіть металеві решітки лежали на землі. Думаю, це сталося після того сильного вибуху. Горіло все: дерева, трава, ящики, їх ціла купа лежала під стіною ангара.
Через деякий час автомобіль «Валдай» треба було поповнити запасами води. У «КамАЗі» вона ще залишалася, тому екіпаж продовжував рятувальні роботи, а «Валдай» поїхав до пожежного гідранта. Де він розташований, показали військові. Заповнивши «бочку», знову повернулися на місце пожежі. Вибухи лунали ще дужче.
— Ми вже в машину не сідали, а бігли поруч, — каже Олександр Лещенко. — Якби раптом снаряд влучив в автомобіль, самі розумієте, скільки одразу було б жертв...
Над головами безперервно свистіло й гриміло. Після одного із таких свистів поряд із начкаром (начальником караулу) в землю врізався снаряд. Як стверджує чоловік, болванка впала не далі як за п’ять метрів.
— Що ви подумали в той час? — запитую Василя Асафата.
— У той час було не до роздумів, — каже він. — Перед очима стояли ящики, якими до стелі забитий ангар. А язики полум’я вже лизали двері ангара. Якби вогонь дістався до першого ящика, ми б з вами тут не розмовляли. Це потім був мороз по спині, коли уявляв, що могло статися.
Вони приборкали полум’я. З честю виконали завдання. Зробили те, чого ще жодного разу не робили за час служби. Прибіг військовий. Повідомив, що мають евакуюватися. Терміново! Навіть не дав можливості забрати пожежні рукави.
— Хтось із нас дуже щасливий — на голову нікому не впало та й автомобілі не пошкодило, — каже Олександр Лещенко. — Це якесь диво! Інакше не назвеш.
У 36-річного Олександра Лещенка троє синів. І всі неповнолітні. Найстаршому Іллі — 14 років, середульшому Мирославу — 10, а Нікіта тільки готується до першого класу. В Андрія Мельника, на вісім років молодшого від Олександра, підростає єдина дитина — його донечці Анастасії виповнилося тільки дев’ять місяців.
— Ніхто вдома не знав, де ми і що робимо, — кажуть чоловіки. — Навіщо було дружин і дітей хвилювати.
Наймолодший у їхній команді — Дмитро Панасюк. Він зовсім нещодавно прийшов у пожежну частину. Найстарший — 
в.о. начальника караулу Василь Асафат. Він розповів, що вже 23 роки на службі. З династії пожежників. Батько служив, потім два брати, які нині на пенсії, а тепер він виконує таку само роботу.
Наступного дня вони здали зміну не вранці, як завжди. Змінили їх тільки після обіду. Після тривожної ночі двоє товаришів — Андрій і Олександр — трохи відпочивши, вирушили по гриби. Назбирали як ніколи багато. «Головне — нерви заспокоїли», — додають вони.
— Пишаюся хлопцями! — каже небагатослівний керівник караулу Василь Асафат.

Фото автора.