Окупований Донецьк. Стара знайома, ватниця ватяна, розмірковує про нову пенсійну реформу:
— Чула про нову реформу в Україні? Що далі, то гірше. Коротше, нам з тобою пенсії не бачити. Ото, твої діти й будуть тебе годувати... А якщо не зможуть наші діти нас утримувати, то наше місце в будинку для старих.
Я начебто не розумію:
— А що, хіба не путін буде нам пенсії платити за російськими законами?
Вона з такими круглими очима, як завжди намагається мене рятувати, вівцю, що заблудилася:
— Та ти шо? Який путін? Ми ж — Україна!
О-о-от. Я дочекалася від неї цієї фрази!
Ми ж — Україна!!!
* * *
Окупований Донецьк. За роки війни ми стали трішки дивними, напевно. В окупації наша головна тема в житті — це війна. Це скаже вам кожен із моїх земляків.
Сидимо із друзями й розмовляємо. Про те, як учора сильно били на півдні. Гаубиці. Поодиноко й дуже потужно. Це точно летіло на Мар’їнку. А сьогодні було чути тільки автоматні й кулеметні черги. Це, напевно, з полігона. Навчають ополченців. Не для закінчення війни. Повітря вологе після дощу й чутність — навіть занадто. Здається, що десь дуже, дуже близько. Моторошно.
Один із нас запитує:
— А про що взагалі люди нормальні розмовляють? А то ми все про війну та про війну...
Другий:
— Про риболовлю, напевно...
Третій:
— Про виставку картин якогось нового автора...
Перший:
— Про театр.
Другий:
— Про музику.
Третій:
— Ага, про музику... Як учора графиню на роялі.... Такий слизький інструме-е-ент.
Ну хоч так про музику поговорили. Не все ж про війну.
* * *
Окупований Донецьк. Гарні новини. Навіть дуже гарні. Медикам сказали, шо в цьому місяці зарплату їм уріжуть... тисячі на дві окупаційних рублів. А це, між іншим, відсотків двадцять. Аргументують тим, що нібито пообіцяли підвищити пенсії на п’ять відсотків і туди підуть ці недоплачені медикам суми. У вовика пукіна, мабуть, з «бабками» напряг.
Коротше. Ме-ди-ки, грошей немає, але ви тримайтеся, хай вам щастить, будьте здорові!
Скарбниця в дІрці дірява! Чекаємо, коли переможе холодильник. Це той випадок, коли мені добре, коли іншим погано.
* * *
Окупований Донецьк. Розмовляю із хлопцем. До нас підходить чоловік.
Хлопець мені:
— Познайомся, це Сергій.
Чоловік кивнув мені головою.
— А це Марина — теж укроп.
Чоловік розплився в посмішці. Ми втрьох засміялася. Які класні хлопці!
* * *
Окупований Донецьк. Подруга-дончанка. Росіянка, з росії. Прожила в Донецьку понад 25 років. Українську мову не вивчала:
— Мені подобається українська мова. Тут багато таких, як я, приїжджих, які української мови не знають. Але я вже її вивчила за час життя в Україні. Телепроекти всілякі, на кшталт «Міняю жінку», «Хата на тата», «Від пацанки до панянки», дуже затягують. І ти мимовільно вчиш українську. Я, звичайно, вільно розмовляти не можу, але розумію абсолютно все. Українська мова мені дуже-дуже подобається. Я навіть деякий час хотіла, було, на курси української піти, але таких у нас не було. Я читала, що в різних українських містах нині волонтери організували такі курси. І в нас такі будуть. Я після війни обов’язково піду туди вчитися.
Ось так. Чекаємо на курси. Слава Україні!
Марина ГРИГОР’ЄВА, блогер.
