Редакційна бібліотека поповнилася новою книгою – поет Петро Перебийніс подарував свою збірку віршів «Тінь янгола» (Дрогобич, видавництво «Коло», 2012). Збірка свого часу вже рецензувалася, і наш відгук на неї не є якоюсь «навздогінною рецензією», а лише знаком вдячності за подарунок. А подарунок справді розкішний — шляхетна глянцева суперобкладинка за кілька років не потьмяніла й здається щойно зробленою. А під нею — кілька сотень віршів, що читаються знову-таки як свіжі, хоч деякі з них і публікувалися раніше. Власне, це, мабуть, і є ознака справжньої поезії — оця здатність віршів щоразу відкриватися читачеві заново, як уперше. В цьому є щось інтимне, настільки, що більшість вміщених тут віршів сприймаються як тексти для тихих медитацій, як щось таке, що призначене для усамітненого читання, бо воно стосується тільки тебе. В цій збірці зовсім небагато такої поезії, що її можна читати публічно, наприклад, у великих застільних компаніях. Одначе є дещо й для публічного чи (навіть — публіцистичного) читання, і то саме сьогодні, в час чергового збурення суспільних емоцій, коли політики знову щосили сперечаються за першість у рейтингах. Отут би їм і прочитати оці кілька рядків Петра Перебийноса: «Наша стежка недовга. Порадіймо весні. Всі ми перші у Бога. І єдині. Одні».
Передмова до книги написана самим автором. Нерідко подібні передмови читаються потім, вже після віршів. А тут — інакше: зачепишся за перший рядок і вже не відірвешся. Це добра проза, вже давно ми такого не читали, бо в літературі існує нав’язлива мода на «стьоб», на «приколи», на іронію й гру словами. А у Перебийноса — майже забута ніжність до слова й до світу, до проминулого дитинства, до втрачених батьків. До втрачених ілюзій та любові. До втрачених можливостей (хоча б отакої: змалку поет хотів стати льотчиком, і майже став ним, служив у військовій авіації й почувався янголом небесним — чи не звідси й назва збірки?). Ці кілька сторінок прози перегукуються з поезією, де метафори народжуються (а не придумуються) і вражають гостротою бачення світу, концентрованістю відчаю і самоти: «Над прірвою крутою біснуються хорти… Провісники, братове, озвіться з темноти! Та гріються під муром холопи і раби. А брат стоїть понуро на березі юрби». Оця самотня людина «на березі юрби» — якраз той точний образ, якого завжди чекаєш від поезії, хоч і нечасто вдається діждатися.
…Ця книжка вийшла «до війни». Але в ній є один вірш, ніби написаний сьогодні. Спробуй після цього не повірити, що поезія передчуває те, що ще не сталося й що здається неможливим. Ось цей вірш:

Віче-вітчиме, стогни!
Ще батьки не воювали,
а приречені сини
відійшли за перевали.
Спомин травами пропах.
Помолодшали ці війни.
Генерали з-під папах
поглядають на цивільних.
На лиці чужа печать.
Кожна квіточка бентежить.
І розпачливо кричать
юні дітоньки-протези.

Іван ГУЛЯЙ.