Про те, яким є життя після АТО, ми чи не щодня чуємо безліч абсолютно різних історій. І персонажі в них — різні, і сила їх (моральна у цьому питанні — вкрай важлива), і наслідки. Тому кожна історія про воїнів, котрі не здаються, здатна стати рятівним колом для інших. Не алкоголь, депресія чи втрата всього досі нажитого, а впевненість, що життя триває — з багажем (не тягарем!), отриманим на полі бою. На жаль, як свідчить життя, не усім учасникам АТО це вдається. Багато хто, переживши війну і втрати на ній, не зміг віднайти успішну стратегію мирного життя.
Знайомство всім сподобалося — і дітям, і їхнім мамам, і колишнім військовим.
Фото автора.
Втім, це — не про колишніх військовослужбовців 30-ї окремої механізованої бригади Олександра Виговського та Сергія Васильчука. Хоча лише Бог та їхні рідні знають, чого коштувала захисникам адаптація — бо ж війна ні для кого не минає без змін і труднощів, ні у кого не стирається з пам’яті. Проте Сашко та Сергій не стали нарікати на пережите, кинувши виклик життю і, власне, собі — замість того, аби вкладатися на пенсії на диван.
Рецепт їх реабілітації на «гражданці» — відкриття першої грузинської пекарні «Ваш лаваш». Зауважте, це справді перший такий заклад у цьому краї. А наприкінці літа захисники ще й виступили у ролі «Дідів Морозів». Чому таке порівняння спало на думку? Очевидно, тому, що з цими персонажами пов’язано у дітей найбільше позитивних емоцій. Саме їх подарували чоловіки в один зі звичайних робочих днів діткам побратимів, котрі не повернулися з війни. Було у цьому заході стільки добра і людяності, що хочеться ними поділитися.
Ідея відкрити першу грузинську пекарню і продавати грузинську випічку спала їм на думку майже одночасно. Сталося це тоді, коли бійці лікувалися у шпиталі, і коли думки про майбутнє поставали особливо гостро. Не знали тоді напевне, чим займатимуться після війни, як зустріне їх мирне життя, в якому немає окопів та армійського побуту, де закони — свої, власні.
— Разом служили, воювали, разом вирішили втілювати нову ідею, — розповідає Олександр. — Я запропонував — Сергій погодився, а його дружина Наталія, яка є фізичною особою-підприємцем, підтримала ініціативу.
— А я давно хотів відкрити такий заклад харчування в місті, — додає товариш по бізнесу Сергій. — До того ж ми обоє дуже любимо смачненьке готувати. А тут така ідея. Тим паче, що у Новограді-Волинському чого тільки не готують, а грузинської кухні досі не було. Їжа — екологічно чиста, усе випікається, нічого не смажиться.
До справи хлопці підійшли відповідально — куди лишень не їздили переймати досвід: у Вінницю, Луцьк, Рівне, Костопіль, де працюють заклади грузинського харчування. Кухар, котрий працює з пічкою «тандир», відвідав навчання, де теж опанував премудрості кавказької кулінарії. Будував піч справжній грузин. Тандир — це східна керамічна піч у формі великого глечика, яка виготовлена з екологічно чистої шамотної глини. Він призначений для приготування страв з м’яса, птиці, риби, овочів та навіть хлібобулочних виробів, а також для приготування перших страв та плову. А якісні духові шафи у пекарню привезли з Італії.
У мікрорайоні «Зелені» заклад відкрився зовсім недавно, проте асортимент випічки тут вже не гірший, аніж в авторитетних закладах обласних центрів: гвідзелі з лівером і капустою, хачапурі, кубдарі, лаваш, піде з сиром, шашлик у тісті тощо. За цей час новатори встигли відчути, що ідея є цікавою для багатьох містян.
— Найголовніше для нас, що люди хвалять і кажуть, що готуємо смачно, — радіють хлопці. — Приїздять до нас з усіх мікрорайонів. Приправи купуємо в Грузії, сири — у Рівному, де їх готують грузини. Особливість цієї кухні — вона досить гостра. Але ми підлаштовуємося під смаки наших людей — є в асортименті й менш гострі страви, і солодка випічка.
Як справжні патріоти, у роботу вони повсякчас додають своє, українське. Девіз їхньої роботи: «Грузинські страви — в українському серці». Ось чому поряд із грузинською випічкою на полицях пекарні красуються українські пироги — з вишнями, яблуками. Тільки тісто як для грузинської випічки — бездріжджове. До смаколиків в українському стилі пропонують квас і узвар. І, що одразу впадає в очі, тут дуже комфортна атмосфера.
Проведення майстер-класу — свідчення небайдужої громадянської позиції. Щойно переступивши поріг, діти відчули себе, наче вдома — з цікавістю куштували незвичні для них, українців, страви і заінтриговано чекали: що ж тут відбуватиметься?
А пекарі постаралися: організували майстер-клас із випічки кубдарі — щось на кшталт чебурека, посередині не заліпленого, лише по краях. А начинка трьох видів: телятина, курка і свинина. Усе це щедро оздоблене грузинським сиром сулугуні, приправами та овочами. Відчуваєте, як смачно?!
Цікаво було спостерігати, як у кулінарній творчості колишні військові дали дітям можливість імпровізувати на повну. Маленькі кухарі самотужки важили на вагах необхідну кількість тіста, розкатували, накладали начинку, посипали приправами і формували виріб. А потім ставили у піч і з нетерпінням чекали, щоб спробувати власну випічку. Кубдарі справді вийшли смачні, бо ж готувалися однодумцями.
Максим Колесніченко, Вадим Марценюк, Ангеліна Фещук та Іван Лісовський від того отримали щиру радість — про це говорили їх захоплені очі та емоційні враження: «Це мій перший день, коли мені дозволять взяти у руки ніж!», «А раптом ми зараз станемо кухарями і нас візьмуть на роботу? Ура!».
Приємно було спостерігати і за реакцією мам, котрі бачили, що діти їх зацікавлені й від того щасливі. Як не крути, а відчуття ліктя в армії завжди цінувалося, а цей захід на підтримку сімей побратимів — вдалий приклад того, що добрі справи можна робити тихо, коректно. Даючи тим, хто цього потребує, віру в те, що поряд — друзі.
І що пам’ять про воїнів, чиї душі полетіли журавлями у синє небо, — не лише житиме довго, а й матиме чудове продовження у дітях захисників, у новому поколінні, для якого ось такий приклад — свідомих, людяних, мужніх чоловіків, які й після війни залишаються опорою, захисниками, — важливий і потрібний.
* * *
Запитую хлопців: війна допомогла їм чи, навпаки, зашкодила?
— Вона нас згуртувала, — відповідають однозначно. — Ми і раніше були знайомі, разом служили, а коли прийшла війна, то разом і в окопах спали, і з оточення виходили... Коли настав час звільнятися зі Збройних Сил, то подумали: чому б не продовжити працювати разом, якщо ми довіряємо одне одному? Нам багато хто казав, що відкривати бізнес на двох означає «колись щось не поділити». Люди добрі, ми разом помирали, невже, думаєте, що гроші нас посварять?!
Для бюрократії в Україні немає пільг — учасник АТО чи не учасник. Відкривати свою справу у нас означає отримати багато клопотів на голову. Тож і хлопцям доводиться стикатися з багатьма проблемами, але вони з армійським завзяттям намагаються діяти відповідно до вимог.
Отримавши подяку від дітей і мам, працівники пекарні пригостили їх випічкою. А ще пообіцяли, що це не остання дружня зустріч. До речі, цікава ідея — майстер-класи на місцевих виробництвах. Хто бажає підтримати ініціативу, розповівши школярам секрети виготовлення?
Житомирська область.
