26 листопада 1992 року в переповненій залі Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської під диригуванням Віктора Кострижа відбувся дебютний концерт симфонічного оркестру Чернівецької міської ради.
Через неповні два роки він остаточно перейшов в обласну філармонію і протягом уже 25 років здобуває заслужену любов свого слухача — чернівецького, буковинського, всеукраїнського, європейського і світового на різних континентах.
Фундатором Чернівецького симфонічного оркестру став Віктор Павлюк, який саме в той період — із 1991 до 1994 рр. — був головою міської ради та її виконкому.
Щоби почути про історію створення оркестру з перших вуст, ми звернулися до відомого громадського діяча, перекладача, байкаря, колекціонера старовинних українських рушників Віктора Павлюка.
Академічний симфонічний оркестр Чернівецької філармонії. Головний диригент та художній керівник — Йосип Созанський.
Фото із сайту filarmoniya.cv.ua
Віктор Костриж.
Фото з відкритих джерел.
Віктор Павлюк.
Фото із сімейного архіву Віктора Павлюка.
— Пане Вікторе, як і чому у вас на початку нелегких 90-х минулого століття виникла ідея створення симфонічного оркестру?
— Попри фах фізика, я завжди цікавився історією та культурою свого краю. І відповідаючи на це питання, маю сказати, що сама атмосфера і стан музичної культури Буковини у період з кінця ХІХ і протягом ХХ століття спонукали до створення такого колективу.
Буковина, як відомо, була однією із провінцій Австро-Угорщини протягом майже ста років і мала певний толерантно-позитивний лейтмотив своєї політичної атмосфери чи, може, навіть ідеології. Саме тут політична еліта Відня демонструвала намагання надати різним національним культурам певної свободи і можливостей з метою більш м’якої інтеграції в суспільство єдиної імперії. Звичайно, це була ініціатива не одностороння, а взаємна.
У Чернівцях на початку ХХ ст. існували німецький, український, польський, єврейський, румунський, австрійський національні доми. У кожному з них проводилися культурно-просвітницькі та розважальні заходи. Численні розповіді очевидців свідчать, що так звані «балі» (бали) в цих народних домах були своєрідним рейтингом успішності та популярності. Туди, де звучала краща музика, приходило більше молоді, красивіші дівчата, й було велелюдніше. Звичайно, що в кожному з цих дійств, окрім популярних на той час відомих мелодій, звучали й національні, народні. То ж така добра змагальна конкуренція народжувала якісну і красиву музику.
Це все обумовлювало загальну атмосферу й основу для створення професійної музичної культури, яка вже понад півтора століття панує на буковинській землі. І по сьогодні на різних фестивалях, у кінофільмах, на подіумах виставкових заходів звучать знамениті буковинські мелодії чи то у виконанні знаменитих глинницьких музик, чи народних румунських ансамблів, чи гуцульських, чи єврейських.
Крім цього, із середини ХІХ ст. по всій Буковині — на Кіцманщині, Заставнівщині, Путильщині, Сторожинеччині, Вижниччині, в Радівцях і Сіреті, в багатьох селах Новоселиччини, Герцаївщини, а подекуди і в бессарабських селах — масово будували народні доми (бібліотеки) та музичні школи на зібрані громадою пожертви простих буковинців. Вони важко працювали, але хотіли, щоб їхні діти були освічені, вміли читати, грати на різних музичних інструментах.
На жаль, важко і соромно порівнювати, скільки зараз збудовано таких закладів на благодійні кошти майже за 30 років, не враховуючи час із початку російської агресії на сході України. Висновок напрошується невеселий — сто років тому наші предки хотіли бачити своїх дітей освіченими й культурними більше, ніж зараз.
А хорова музика? Наприкінці ХІХ ст. при восьми християнських храмах Буковини, у великій синагозі в Чернівцях (у темплі — зараз це кінотеатр «Чернівці»), де співав Йозеф Шмідт, були хори, котрі виконували хоральні твори світових композиторів, і диригували якими професійні музиканти. Із середини ХІХ ст. Чернівці стають знаним і відомим в Європі музичним центром. Тут виконуються твори Гайдна, Моцарта, Бетховена. Слава про Чернівці як про музичне місто линула світом. Сюди на гастролі приїздили такі віртуози, як Ференц Ліст — з двома концертами у 1847-му. 1859 року в Чернівцях заснували музичне товариство «Chernowitzer Gesangverein», 1862-го —– філармонію, яка спершу орендувала приміщення для концертів, а на початку ХХ ст. відкрили музичну школу ім. М. Лисенка.
І результати цієї багаторічної загально-просвітньої роботи, виховання молоді в атмосфері гарної музики не забарилися. Музика Кароля Мікулі, Сидора Воробкевича та його учнів Євсевія Мандичевського, Чіпріана Порумбеску, спів Івана та Ореста Руснаків, Йозефа Шмідта, чиї голоси і висока культура виконання дивували найвишуканіші аудиторії слухачів Відня, Варшави, Парижа, Рима та інших європейських центрів музики, були спричинені саме розвиненою музичною культурою Буковини.
— Та й пізніше, у другій половині ХХ століття, ця традиція продовжилася…
— Так, зазвучав чудовий і могутній голос Дмитра Гнатюка, а далі прийшла добра половина всеукраїнських знаних імен — від Василя Михайлюка, Іллі Міського, Юрія Близнюка, Юрія Гіни, Левка Дутківського, Володимира Івасюка, Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Лілії Сандулесу, Іво Бобула, Павла Дворського до дуету «Писанка» (Оксани Савчук та Івана Кавацюка), Андрія Шкургана, скрипаля Костянтина Лукенюка й багатьох інших, хто творив і творить сучасну українську пісню та музику. Візьму на себе суб’єктивну сміливість і скажу: добра половина того, що звучить в українській музиці, має відношення до Буковини.
Існували сотні народних ансамблів, а у філармонії був і працює Буковинський народний хор, відомий своїм високим рівнем виконання, педантизмом й оригінальністю багатьох музичних інтерпретацій. То чому ж при такій загально розвиненій музичній культурі не прикрасити корону інструментальної музики діамантом — симфонічним оркестром.
Ось багаж, фундамент, з яким ми маємо підійти до питання, чи випадково був створений Чернівецький симфонічний оркестр у дев’яностих роках минулого століття.
— У своїх інтерв’ю ви неодноразово наголошували, що з вашого боку це було, швидше, не створення, а відновлення оркестру. Тобто, в Чернівцях свого часу він таки існував?
— Ця думка виношувалася не одним поколінням, і марно шукати одного автора. Ідея витала у повітрі, й залишилося її втілити. Напевно, одна з багатьох спроб була здійснена ще на початку ХХ ст., коли українська громада зібрала з музикантів тимчасовий симфонічний оркестр, щоб дати гідний концерт, приурочений до приїзду великого Миколи Лисенка у Чернівці. Концерт мав шалений успіх.
І от повернутися до цього питання довелося майже через сто років — у 1990-ті. Україна здобула незалежність. Було багато надій, оптимізму. Хотілось зробити дуже багато гарного, адже на Буковині все росте добре.
Повернути Чернівцям, старій частині міста надзвичайну красу, яку створили до нас і залишили у спадок, відродити добрі традиції, «затерті» дикунами-«визволителями», дати поштовх розвитку національних культур без цензури, відродити діяльність народних домів, відновити забуту історію…
— Розкажіть, як все відбувалося, з чого почали?
— Якось у кінці квітня 1992 р. запросив Віктора Кострижа на зустріч. Слід сказати, що Віктора знав заочно, бо багато чув хорошого про нього з родинного оточення — від мого тестя Михайла Григоровича Івасюка, його доньки Галини, моєї дружини Оксани — як про майстерного диригента, учня незабутнього Миколи Колесси та доброго товариша Володимира Івасюка.
Крім цього, знав, що він має великий досвід роботи з оркестрами (був головним диригентом Луганського симфонічного, диригентом Державного академічного оркестру України, п’ять років працював у Таджицькому державному симфонічному оркестрі), а також знає багатьох чернівецьких музикантів. Тому несподівану, як він сказав, пропозицію очолити створюваний симфонічний оркестр сприйняв із захопленням. Фактично, це була і його мрія також.
Протягом тижня, як правило ввечері, він ще кілька разів приходив із планами підготовки та переліком проблем, які треба вирішити. Це, найперше, згода провідних музикантів, костюми, ноти, папір і навіть мундштуки для духових інструментів (білі — німецькі, жовті — чеські), які тоді були й дефіцитні, й дорогі, та багато іншого.
Я все записував, а потім просив профінансувати директорів чернівецьких підприємств, які погодились і підтримали ідею: машзавод закупив півтора десятка мундштуків, швейна фабрика «Трембіта» (директорка Стелла Станкевич, яка всі ці роки постійно допомагає оркестру) пошила костюми, придбала папір для нот, частину пюпітрів, інші підприємства (на жаль, точно всіх не пригадаю), які допомагали хто чим міг.
Це справді була загальноміська жертовна складчина. Треба було знайти й зал для репетицій, щоб гідно підготуватися до першого дебютного концерту. Домовилися з тодішнім ректором університету Степаном Костишиним про репетиції спочатку в другому корпусі (пам’ятаю, це було у великій фізичній аудиторії, де я колись навчався). А потім в актовому залі (колишньому єврейському театрі) на вул. Лесі Українки.
Уся підготовка до першого концерту, за нашою з Віктором домовленістю, не афішувалася — не хотілося непотрібних дискусій, бо час був нелегкий, величезна інфляція… Віктор кілька разів обговорював зі мною програму концерту, в мене зауважень ніколи не було. Я радів його ініціативності, енергійності й працелюбству. Але майже до червня він неодноразово перепитував мене, чи це дійсно реально створити оркестр, чи не відмовлюся від задуманого і чи підтримуватиму потім. І лише на початку осені, коли придбали все необхідне, остаточно сформували програму концерту, а основний склад оркестру був добре зіграний і гарно звучав, він переконався, що дебют буде. І буде оркестр. Що ми символічно відзначили келихом сухого вина, бо шампанського тоді, на жаль, не знайшли.
Завершувався підготовчий період, і треба було думати про фінансове забезпечення майбутнього оркестру на постійній основі з міського бюджету. Хочу підкреслити, що вся підготовча робота протягом кількох місяців до першого концерту диригентові й музикантам не оплачувалася. Це було красиво й свідчило про велику любов та відданість цих людей музиці. Гарний був час.
А 26 листопада 1992 року в переповненій залі нашого театру дебютний концерт симфонічного зробив свій перший «фурор» — з оваціями, «браво» і «біс»… Публіка була приємно заскочена. Кажуть, що й у найскладніші часи завжди народжується щось на диво гідне та красиве.
— І рушив новостворений колектив у творчу путь…
— Пізніше, десь через рік, до Чернівців приїхав наш славний земляк, тодішній голова Національної всеукраїнської музичної спілки Євген Савчук — народний артист України, професор, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, добрий знайомий Віктора Кострижа. Я попросив не розповідати пану Євгену про мою ініціативу заснування оркестру.
Після чудового концерту в філармонії, по закінченні котрого Євген Герасимович виступив з вітальним словом, в якому захоплено говорив про Чернівці, Буковину, її музичні традиції і неперевершену чернівецьку публіку, я запросив Кострижа і Савчука на вечерю. І він знову говорив про музику, про те, яка вона важлива для людей, про феномен створення чернівецького симфонічного в такий непростий час, про проблеми підтримки музикантів…
Звертаючись до мене як до голови міськради Савчук попросив познайомити його із засновником-ініціатором створення симфонічного. На що я відповів: усі ініціатори-засновники, крім музикантів, перед вами. Було приємно почути слова подяки від такого метра.
Пізніше, 2009 року, ми зустрілися в Батурині, де Євген Герасимович отримував звання Героя України від Президента Віктора Ющенка. Весело і приємно згадували ми нашу зустріч у Чернівцях і з сумом говорили про припинення існування близько двох десятків симфонічних оркестрів в Україні, а створено за цей час лише два — у Чернівцях та Хмельницькому в 2001 році.
— Вікторе Ігоровичу, але ж ви підтримували свій оркестр і після завершення терміну головування у міськраді Чернівців?
— Пам’ятаю слова свого дідуся Василя: поки дерево виросте, його треба поливати і довго доглядати, як рідну дитину. Саме тому протягом цих років ніколи не полишав справи симфонічного без уваги чи підтримки. Коли закінчив працювати у міській раді, залагоджував справи щодо переходу оркестру в філармонію на утримання обласного бюджету. Дякую за підтримку в цьому тодішньому керівництву і філармонії, і фінуправління облдержадміністрації. Коли треба було віднайти кошти для придбання необхідних інструментів чи підтримати подання щодо гідного пошанування професійного рівня оркестрантів і диригента чи всього колективу, завжди надавав максимальну допомогу. І гордий тим, що ці зусилля сторицею віддавали всі, хто працював і працює в симфонічному — своїми блискучими концертами, на яких завжди повні зали й овації після виконання творів. Були й нелегкі часи, коли Віктор Костриж спочатку захворів, потім пішов із оркестру, а після загострення недуги відійшов у вічність.
— Нині оркестром керує та диригує Йосип Созанський.
— Так, Йосип Созанський очолив колектив у 2000 році. Він фанатично відданий музиці професіонал. З його приходом пишуться нові світлі сторінки історії симфонічного оркестру, а також відкриваються невідомі сторінки історії української музики, зокрема у творчості великого українського музикознавця і композитора, учня і близького товариша Йоганнеса Брамса Євсевія Мандичевського — професора Віденської консерваторії. А редагування і видання разом з Оксаною Івасюк віднайдених та досі невідомих творів — а це десять (!) симфоній — геніального Михайла Вербицького, автора українського гімну! Друк цих творів справедливо засвідчує місце Вербицького на пантеоні української і світової музики. Окремі з них уже включено до репертуару оркестру.
Також були віднайдені твори несправедливо забутих українських композиторів і здійснені прем’єрні виконання. Серед них — «Симфонічні ескізи» Стефанії Туркевич-Лукіянович, вокально-симфонічна поема «Данило Галицький» Богдана Крижанівського, кантата «Шляхи повернення» Мар’яна Кузана, симфонія №1 «Українське звільнення» Романа Придаткевича, «Заповіт» Василя Барвінського. За участі камерної групи оркестру в 2008 році вперше було випущено аудіоальбом симфонічних творів Володимира Івасюка, серед яких, зокрема, «Мелодія для двох скрипок», «Суха верба» у чудовому виконанні Павла Чеботова та Людмила Шапко.
Чернівецький оркестр популяризує твори сучасних композиторів — Леоніда Затуловського, Євгена Воєвідки. Так, із творів Л. Затуловського вийшов аудіодиск «Вибране», а вокально-симфонічна поема Є. Воєвідки «Битва під Берестечком» прозвучала в Чернівцях, Тернополі, Івано-Франківську, Вінниці, Житомирі. Виконувалися також мюзикл «То лише казка» Є. Воєвідки, «Сюїта-варіації» В. Івасюка, рапсодія №4, «Фантазія-варіації» І. Міського.
— Якими будуть ваші побажання Академічному симфонічному оркестру Чернівецької філармонії, до створення якого ви безпосередньо причетні, напередодні чвертьстолітнього ювілею?
— У час відзначення
25-річчя оркестру хочеться подякувати всім музикантам, меценатам і нашій неперевершеній, найвишуканішій, напрочуд надійній чернівецькій публіці за їхню постійну підтримку, любов до музики і свого оркестру.
Славні й багаті на успіхи та визнання 25 років прожив оркестр. Нехай ще безліч років наш симфонічний дарує людям красу і велич музики. Браво!
