Так вважає Юрій Антипкін — директор Інституту педіатрії, акушерства і гінекології Національної академії медичних наук України, академік НАМНУ, Президент Асоціації педіатрів України. Ця позиція — одна з основоположних проекту державної програми «Здоров’я дітей: старт на все життя», розробленої в інституті та підтриманої останнім Конгресом педіатрів України в жовтні 2017 року. Про актуальність її прийняття, пріоритетні напрями ми спілкуємося з Юрієм Геннадійовичем та його колегами: заступником директора з наукової роботи, членом-кореспондентом НАМНУ Тетяною Татарчук та керівником Центру дитячої гепатології НАМНУ, завідувачем кафедри педіатрії № 1 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, доктором медичних наук Валентиною Березенко. У робочому кабінеті керівника установи виникає, по суті, експромтний круглий стіл.

 

Головний пріоритет — профілактика

Юрій Антипкін: — Схожі програми наша країна раніше мала. Зокрема, «Діти України», «Діти Чорнобиля». Вони були дуже важливі на той період, коли розвивалася самостійна Українська держава, були певні проблеми зі здоров’-ям як дорослого, так і дитячого населення. Результати від їх реалізації були добрі. Але останні десять років ніхто дітьми не опікується. І проблема зростає.

— І як наслідок 100 відсотків наших випускників загальноосвітніх шкіл хворі?
— Сказати, що 100 відсотків, напевно, занадто. Але дуже багато дітей справді мають ті чи інші порушення стану здоров’я. А головне — останніми роками воно погіршується. Бо є мільйони переселенців, чимало дітей зі східних регіонів пізнали і пережили війну, анексію Криму, значно гірші стали умови їхнього життя, харчування. Усе це негативно позначається на дітях. Тому на останньому з’їзді і двох конгресах педіатри порушували питання про необхідність прийняття програми. І треба віддати належне і уряду, і народним депутатам: до наших проблем вони дослухаються. Приміром, на підкомітеті з охорони здоров’я під головуванням Ірини Сисоєнко було заслухано і схвалено проект програми «Здоров’я дітей: старт на все життя», який я представив. Пізніше, 29 вересня, я презентував його на нараді у віце-прем’єр-міністра Павла Розенка. Зацікавився програмою і прем’єр Володимир Гройсман. Можливо, через дефіцит коштів у державі прийняти її в повному обсязі нереально — швидше може бути затверджена підпрограма, куди ввійдуть найпріоритетніші питання. Найбільшу увагу, зокрема, треба приділити профілактиці захворювань. Лікування — це добре. Але коли ми постійно спрямовуємо на нього кошти, то програмуємо себе на ситуацію, що в нас весь час будуть хвороби, і всі зусилля медиків спрямовуватимуться на боротьбу з ними. А треба ж попереджувати, чим нині мало займаються.
— Наскільки я розумію, тут має бути ціла система.
— Авжеж. І починати треба з моменту народження дітей. Стан їхнього здоров’я різний, є чимало випадків порушення розвитку. Отож слід вчасно його виявити і зробити все, щоб нормалізувати стан, не довести до розвитку серйозних хронічних захворювань, не допустити інвалідизації. А отже, повинна розширюватися ланка спостереження — дитина до трирічного віку не повинна зникати з поля зору. Має здійснюватися моніторинг стану її здоров’я.
— А як щодо шкільного віку?
— До першого класу йдуть 13 відсотків здорових підлітків, закінчують школу — чотири Тобто процес навчання поєднується з погіршенням стану здоров’я. Це не-
припустимо. У нас є розробки, які дають змогу зберігати його школярам. Ми відпрацювали такі моделі разом із педагогами, гігієністами, педіатрами. Візьмемо проблему «шкільне молоко». У 83 країнах її не існує. Чому ж у нас, в аграрній країні, не можна давати школярам склянку молока? Це по-криває і білковий дефіцит, і кальцієвий, і мінеральний. Скажу, що наші програми вартують загалом 300 гривень на дитину на рік. Якщо органи місцевого самоврядування їх забезпечать, то ситуація з дитячим здоров’ям істотно поліпшиться. Не менш актуальною є проблема збереження репродуктивного здоров’я дівчаток і хлопчиків. У нас воно катастрофічно погіршується. І якщо ми не готуватимемо дівчат до безпечного майбутнього материнства, то втрачатимемо націю. Діти у нас народжуватимуться слабкі або не народжуватимуться зовсім, оскільки коефіцієнт неплідності підвищуватиметься.

На кону питання: «Будемо ми чи ні?»

Тетяна Татарчук: — З урахуванням сьогоднішньої демографічної ситуації в державі ми вже маємо дефіцит жіночого населення у його віковій категорії до 45 років і маємо реальне зменшення на 10 відсотків за останніх десять років. Тобто це вже ті, хто не народився після 1986 року — спочатку Чорнобиль, потім непрості 90-ті.

— Дефіцит по відношенню до чоловічого населення чи за загальним показником?
— Дефіцит у структурі. Протягом останнього десятиліття кількість жінок вікової категорії за 50 років зросла більш як на 10 відсотків, тоді як чисельність молодших від них зменшилась. Тобто тих, хто є репродуктивним потенціалом, просто немає. Вони не народилися. І тому нам потрібно берегти здоров’я кожної дівчинки, бо це наше майбутнє. Вона повинна бути здорова, щоб мати здатність народжувати, а з другого боку, мають бути соціальні чинники, щоб вона хотіла народжувати двох і більше дітей. Тут є декілька складових. По-перше, це проблеми статевого виховання. На жаль, вони «окремі» для Міносвіти, МОЗ, Мінсім’їмолодьспорту. Як наслідок, узгодженої консолідованої політики в державі щодо статевого виховання підлітків немає. І тому впродовж останніх п’яти років ми маємо щорічно понад 100 пологів віком до 14 років. Не кажучи вже про те, що у 15—18-річних дівчат є невраховані аборти, і їх дуже багато. Це надзвичайно велика соціальна проблема. Тут, звичайно, має працювати насамперед сім’я, але важлива і роль держави. Візьмемо захворювання, що передаються статевим шляхом. Дуже часто вони призводять до неплідності, інвалідизації, надсерйозних недуг, зокрема онкологічних. Приміром, за останніх 20 років кількість захворювань на рак шийки матки у віковій групі 18—29 років збільшилось у нашій країні в 5,5 разу. Це ті, хто не народжував і, на жаль, уже й не народить. Причина — ранній початок статевого життя і в такий спосіб інфікування, несприятливий перебіг цієї інфекції через те, що гормональний стан нестабільний, місцевого імунітету немає. Молодь і підлітки про ці загрози не знають і зовсім не розуміють, що безладні статеві стосунки — це крок до раку шийки матки. Ось чому настільки важливим є статеве виховання. Більше того, актуальним стає питання щодо повернення до життєвих традицій мам і бабусь — формування моди на цнотливість. До речі, в європейських країнах ця мода вже впроваджується, формується вона і в США.
— Таке «ретро» варто підтримати. Але ж, з другого боку, виховання — то тривалий процес, який вимагає часу, тоді як небезпечні хвороби загрожують уже сьогодні. Чи може сучасна медицина якщо не зовсім приборкати їх, то хоча б зменшити загрозу?
— Єдиний засіб поки що — вакцинація. На державному рівні це вже робиться в 100 країнах світу. Та само Білорусь вакцинує своїх дівчаток у віці 12—14 років. І якщо ми порахуємо витрати на лікування онкологічної патології, то її попередження — значно рентабельніше.
— Водночас виховання, напевно, не може бути панацеєю, повністю в протистоянні з хворобами ним не застрахуєшся?
— Звісно. Тим паче що є й інші чинники, які негативно позначаються на стані здоров’я дітей. Зокрема, стресогенні. Вони призводять до розвитку порушень становлення репродуктивної системи. Це кровотечі, анемії, проблеми неплідності в майбутньому. Однак і тут важливі знову-таки виховні аспекти, вміння жити у стресогенному середовищі, забезпечення нормальної кількості вітамінів і мікроелементів. Тим часом ми всі живемо сьогодні в умовах дефіциту вітаміну D — наші діти не бувають на сонці. І це не лише остеопороз, рахіт, не лише проблеми кісткової тканини, як вважалося. Це проблеми і ментальності, проблеми формування неплідності, зрештою, імунітету. В офісах сучасних європейських структур кожен працівник із вересня по травень включно щопонеділка вживає 5 тисяч одиниць вітаміну D. У нас, на жаль, таке не практикується, а це важливо, особливо стосовно дітей. І тому, якщо держава підтримуватиме означені напрями: з одного боку, статеве виховання та психологічний супровід, з другого — сприятиме навчанню дітей і підлітків гігієни життя в стресогенному середовищі, мінімізації його негативного впливу, забезпеченню вітамінами та адекватним харчуванням — значною мірою це буде і розв’язанням проблеми репродуктивного здоров’я. Плюс соціальні чинники, заходи із заохочування народжуваності.
— Ви назвали три міністерства, від роботи яких залежить здоров’я населення загалом і дівчат зокрема, їх репродуктивна здатність.
— Я б іще додала Держкомтелерадіо.
— Нехай. Але яке з них все-таки має взятися за вироблення консолідованої політики?
— Думаю, МОЗ. Поки при ньому діяв інститут головних спеціалістів, я тричі ініціювала міжвідомчу нараду. Але провести її так і не вдалося. Тому, можливо, за це мав би взятися профільний парламентський комітет, а може, варто було б створити міжвідомчу структуру. Скажімо, при Кабінеті Міністрів. Адже на кону питання: «Будемо ми чи ні?».
— Можна вважати це питанням національної безпеки?
— Безперечно.
Ю. Антипкін: — Міністерство не в змозі охопити і контролювати всі нагальні проблеми. Тому потрібна програма з чітким визначенням завдань, відповідальних за їх виконання, і термінів. Такі програми, як правило, мають науково-практичне значення. Крім медиків-практиків у їх здійсненні беруть участь науковці.
— Але ж механізм запустити міністерство зобов’язано?
— Згоден. А далі — справа за виконавцями, фахівцями, робочими групами.
— Ми говоримо про статеве виховання, роль держави. Тим часом Інтернет сьогодні наповнений продукцією для «18 плюс». Адже дітей не відгородиш.
— Ні. Але ми втратили важливий напрям: у школах були валеологія, заняття з хлопцями і дівчатами. Нині ж виховної роботи з питань особистого здоров’я, із сексуальної культури ніхто не проводить.
Т. Татарчук: — Є така сильна мотивація, як страх захворіти, — вона добре спрацьовує. А тому потрібно інформувати, доносити до дітей небезпеку статевих стосунків у ранньому віці.

На обстеження і госпіталізацію — черги

В. Березенко: — Ще одна гостра тема — захворювання печінки в дітей. Найчастіше це хронічні вірусні гепатити. Сьогодні віруси гепатитів часто вражають дітей. Захворювання печінки є складною проблемою і щодо виявлення, і в плані лікування. За ініціативою Юрія Геннадійовича ми створили Центр дитячої гепатології. Він — єдиний в Україні. Надаємо діагностичну, лікувальну і профілактичну допомогу дітям з усіх регіонів країни. Починали з 10 ліжок. Тепер їх у нас 25, і черги на госпіталізацію та обстеження. Актуальність проблеми в тому, що невчасно діагностований і лікований гепатит призводить до цирозу печінки, а це інвалідність. У подальшому — трансплантація або смерть. В Інституті Шалімова оперують чудово. Але можливості тамтешніх хірургів обмежені через те, що закон про трансплантацію органів не прийнято. Тому батькам доводиться звертатися по допомогу до інших країн. Та чи багато з них спроможні матеріально? А мова ж про порятунок дітей. Тож дуже важливо вчасно діагностувати те, що можемо вилікувати.

— Чи є у цьому прогрес?
— На місцях вчасно виявити загрозу доволі складно. Захворювання печінки в дитячому віці часто не мають яскравої клінічної симптоматики. Адже вона не болить. І часто мами насторожуються лише тоді, коли в дітей вже виникають ускладнення: набряки та водянка живота. Тому в разі певної підозри та сумніву лікар має на-
правляти дитину до Єдиного центру дитячої гепатології НАМН України. Тут ставиться точний діагноз, із застосуванням сучасних технологій визначається тип захворювання, призначається ефективне лікування. Ми провели дві конференції з актуальних питань дитячої гепатології з тим, щоб поінформувати педіатрів і гастроентерологів про сучасні можливості і технології в цій галузі.
— Чи є статистика?
— Достовірних даних, на жаль, міністерство сьогодні не має. Але із запровадженням під час реформи єдиного реєстру можна сподіватися і на отримання об’єктивної статистики. А це істотно розширить можливості боротьби з недугами.
— Юрію Геннадійовичу, яка позиція інституту щодо поновлення диспансеризації в школах — не від випадку до випадку, а системних оглядів, обстежень.
— Це питання дуже слушне. Не буде диспансеризації — не буде вчасного виявлення тієї чи іншої патології. У нашому інституті, наприклад, народжувала 25-річна жінка. Вона прийшла на пологи, а в неї вперше діагностується тяжка вада серця, до того ж не сумісна з життям. Отож треба робити кесарів розтин, а потім кардіохірурги мають оперувати на серці. Веземо вагітну в Інститут Амосова, там наші акушери приймають пологи, а кардіохірурги оперують жінку, бо інакше вона помре. Так от, ця ситуація — наслідок відсутності диспансерних оглядів. Звичайно, такої диспансеризації, як була колись, в умовах реформи не буде. Але необхідно все-таки запроваджувати альтернативну модель. У певні періоди розвитку діти повинні обов’язково пройти консультантів і необхідне обстеження. Скажімо, перед школою має бути тотальне обстеження і консультування. Це слід повторити з переходом із п’ятого у шостий клас, потім із переходом у підлітковий вік. Отже, матимемо 3—4 періоди, коли дитина проходитиме серйозні обстеження. І це буде позитивно. Ми повинні обов’язково запровадити програму медичного супроводу дітей. Державі і суспільству потрібен здоровий потенціал.

Спілкувався Віктор КОЛОМАК.

Київ.