Псевдо «Сєвер» належало сумчанину Сергію Табалі — наймолодшому захиснику Донецького аеропорту, котрий загинув у цій твердині 18-річним. Його ім’ям у Сумах назвали вулицю й школу, він — Народний герой України, а нещодавно Президент Петро Порошенко вручив бабусі Сергія Табали, Людмилі Анатоліївні Шепотько, ще одну посмертну нагороду онука — «Золоту Зірку» Героя України. Про Сергія написали в Сумах книгу, він став прообразом «Добровольця», що з’явився під Києвом. Це пам’ятник усім тим, хто першими поїхали на Донбас і зупинили агресора. Скульптура дуже схожа на відому фотографію Сергія Табали, яка вже облетіла світ: на ній — 18-річний хлопець у військових обладунках із гранатометом на плечі.

 

Президент Петро Порошенко вручає Людмилі Шепотько посмертну нагороду онука — «Золоту Зірку» Героя України.

 

У Сергія були патріотичними навіть тату.

Фото авторові надала Людмила Шепотько.

Після загибелі на війні Сергію дісталося стільки слави, що вистачило б на десятьох. Але й до війни багато хто мав за честь потиснути йому руку. Сергій був безкомпромісним правдолюбом, вірним та безстрашним другом і справжнім, щирим патріотом.

Саме таких людей невдовзі назвуть «кіборгами», і цей образ захисників Донецького аеропорту відповідає дійсності. Бо «нормальні», пересічні люди не закривають собою амбразури, не кидаються в палаючі будинки, щоб урятувати з пожежі чужу дитину, не наражають себе та рідних на небезпеку в боротьбі за ідеали. На таке здатні лише «кіборги». А «нормальні» буденно, звично просиджують свої кілька годин на роботі, а після — у ресторані, кафе чи вдома біля телевізора. Вони вже давно кепкують над відомими пісенними рядками: «Спершу дбай про Батьківщину, а потім — про себе», — і співають їх навпаки. На щастя, «кіборги» й досі розбавляють собою «нормальне» тло, і лише завдяки цьому живе надія, що Україна стане врешті-решт такою, якою її бачили герої, котрі віддали за свою мрію власні життя.


Захисник Донецького аеропорту Сергій Табала загинув 6 листопада 2014 року. «Смолоскипний марш пам’яті друга «Сєвера» відбувся в Сумах у третю річницю його смерті.


Улюбленим предметом була історія


Звичайна сіра п’ятиповерхова хрущовка. На стіні висить табличка із чорного каменю, на ній — Сергій Табала. Більше ніщо не вказує на те, що в цьому будинку жив герой. Розбита дорога, калюжа на калюжі, з’єднує всі шість під’їздів. Невеличка квартира на четвертому поверсі. У ній немає нічого особливого, окрім відчуття присутності чогось такого, що неможливо до кінця збагнути. І це також — одна з великих загадок життя: чому багатьох дітей виховують майже однаково, вони ходять до однієї школи, слухають тих самих учителів, але хтось виростає героєм, хтось — пересічною «нормальною» людиною, а ще хтось таким, яким він краще б узагалі не зростав?


Сталося так, що в Сергія загинув батько, коли він був ще зовсім маленьким, мати була змушена податися на заробітки, а виховання хлопця майже повністю лягло на бабусині плечі.


— Він мені допомагав у всьому — разом греблись на шкільному подвір’ї, коли я працювала в 9-й школі двірником, після уроків приміщення удвох прибирали, — ділиться Людмила Шепотько.


— А Сергій у такі хвилини не ніяковів перед однокласниками? — запитую я. — Адже він навчався в тій самій 9-й школі.


— У жодному разі! — відповідає Людмила Анатоліївна. — Його в школі дуже поважали, він був справжнім лідером. Ми з ним і біля магазину прибирали. Бо майже все були змушені брати в кредит, а кредити ж треба було чимось повертати!


— А у школі Сергій як навчався?


— Нормально, хоча міг би краще. Його улюбленим предметом була історія. Сергій перечитав безліч історичних книжок. Захоплювався видатним земляком Петром Калнишевським, багато знав про Олексу Довбуша, Устима Кармелюка, Івана Виговського та Івана Мазепу, про Степана Бандеру і Романа Шухевича.


— Останнім часом він захопився філософією і політологією, — продовжує Людмила Шепотько. — На Майдані хтось подарував Сергієві якусь філософську книжку — я віддала її до музею. Між сторінками ми знайшли багато закладок із його помітками.


Сергій Табала вів щоденник. Після його загибелі деякі записи стали відомими, і їх сьогодні нерідко цитують: «Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Я готовий загинути за мою Україну, і шкодую лише за тим, що можу зробити це тільки один раз».

Пафосні, звичайно, рядки, але в щирості цього пафосу немає жодних сумнівів.


Принципи не визнають компромісів


Сергію разом із бабусею довелось побувати і в міліції (нині — поліція), і навіть у СБУ.


— Він із товаришами розкидав протестні листівки в театрі, коли там перебував голова облдержадміністрації Юрій Чмирь, — розповідає Людмила Анатоліївна. — У листівках йшлося про закриті на Сумщині заводи, про безробіття та низькі зарплати, про все те, що всі знали, але мало хто наважувався говорити. Сергій тоді був неповнолітнім, тож мене також викликали до міліції. Там було десять чи дванадцять осіб, а перед ними стояв Сергій. І він, ще зовсім дитина, запитав у дорослих: «А що неправдиве я написав у листівці? Хіба в нас щось не так? Ви знайдіть хоч одну, будь-яку помилку, яку я зробив у тексті!» Він не видав жодного з тих, хто був разом з ним того дня в театрі, — усе взяв на себе. Молодий лейтенант закінчив протокол, який склав зі слів Сергія, і дав його онукові підписати. Сергій прочитав і сказав, що не підписуватиме, доки не виправлять текст. «Ви зробили в протоколі стільки помилок, що наша вчителька поставила б вам двійку!» — запевнив він лейтенанта. От тоді нас і повезли до СБУ, — продовжує Людмила Анатоліївна. — Тримали там до третьої години ночі. Уже і я його просила: «Серьожо, підпиши!» Але він затявся: не ставитиме свого підпису під протоколом, доки його не перепишуть грамотно. Тоді мене відкликали вбік і питають: «Кого ви виростили?!» «А кого я виростила? — перепитала я. — П’яницю, вбивцю, наркомана? Ви хіба не розумієте: розвивається наше суспільство, і разом із ним зростає молодь. І це набагато краще, ніж якби вона була інфантильною».


— Як Сергій потрапив на Майдан?


— Для мене це був справжній шок, — відповідає Людмила Анатоліївна. — Коли він почав цікавитися політикою, став надовго відлучатися з дому. Пам’ятаю, це було в п’ятницю: він сказав, що піде до товариша і скоро повернеться. Але з’явився аж у суботу і з порогу сказав: «Ба, не кричи на мене — я їздив до Києва...». Тоді в Києві саме починався Майдан, і, побувши на ньому лише один день, Сергій повернувся до Сум зовсім іншою людиною. У нього були інші очі! Коли я запитала, що відбувається в Києві, він відповів: «Ти про це скоро почуєш». Потім додав, що прийшла пора наводити в державі лад. Пізніше я дивилась його нотатки в планшеті, і там великими літерами було набрано слово «Корупція». Сергія дуже обурювала ситуація, що склалася в державі за часів Януковича. Я чула, як він телефонував численним друзям, як вони домовлялися їхати до столиці. Поїхали, звичайно, далеко не всі. Може той, хто не поїхав, зробив правильно?..


— А опісля вам Сергій про Майдан щось розповідав?


— Якось він зателефонував і сказав, що побував у палаці Пшонки — тодішнього Генпрокурора. «Ба, ти не уявляєш, що ми там бачили, — поділився Сергій. — І Лувр, і Ермітаж відпочивають! Навіщо все це одній людині?! Там самих лише дуже дорогих годинників — на сто рук!» Я тоді йому сказала: «А, може, ти собі взяв би хоч один?» А Сергій мені у відповідь закричав: «Ти що, не розумієш, що на тих годинниках — людська кров?!» Він мені таку лекцію прочитав, що я ще довго червоніла.


— А як Сергій загалом ставився до грошей?


— Він розумів, що гроші потрібні, але ставився до них спокійно. Онуку призначили допомогу за загиблого батька, але він віддавав її в наш родинний бюджет. Навіть банківську картку дав, щоб ми без нього нею користувалися. Коли йому були потрібні кишенькові кошти, підробляв у одного з операторів мобільного та Інтернет-зв’язку, ним там були задоволені. Він навіть своїм товаришам іноді давав гроші.


— Сергій вам розповідав, що був поранений?


— Він лікувався після поранення в дніпропетровському шпиталі, але втік звідти до своїх побратимів у аеропорт. Опісля сам витягав нитки зі швів. Один з осколків йому не встигли видалити — він так і залишився в руці.


У щоденнику Сергія Табали є програмний запис, який складається лише з одного речення: «Я мрію про шляхетну й горду Україну, і нас таких, молодих і рішучих, уже достатньо».

Сумська область.