Київський міський клінічний онкологічний центр, по суті, — ціле містечко. Займаючи площу в 5,6 гектара, на яких багатоповерхові корпуси сусідять з оригінальними порівняно невисокими будівлями, він являє собою свого роду автономію — зі своїми транспортними артеріями, дослідницькими й лікувальними комплексами, закладами громадського харчування, побутовими будівлями і, зрозуміло, з безліччю мешканців і відвідувачів. Масштаби ніби ще більше підкреслюють серйозність захворювань, яким протистоять тутешні медики.

— Чи не так? — починаємо бесіду з головним лікарем центру Олександром КЛЮСОВИМ (на знімку).
— Поза всяким сумнівом.
— За даними Національного інституту раку, в нашій країні щонайменше один мільйон онкохворих. Принаймні тих, хто перебуває на медичному обліку. Щорічно до них додаються ще 170 тисяч осіб. Щодня виникає 450 випадків захворювань і одночасно фіксується 240 летальних випадків. А яка статистика по Києву?
— Загалом захворюваність по місту середньостатистична. Щорічно в столиці занедужують майже 10 тисяч людей. Нинішнього року ця цифра у зв’язку із природним приростом, а він існує у всіх цивілізованих країнах у межах 1—1,5 відсотка, сягне 11 тисяч. Помирають від онкологічних недуг у середньому щорічно приблизно 4,5 тисячі людей.
— Деякі фахівці зростання онкозахворюваності пов’язують із впливом Чорнобиля, інші — ні.
— Така статистика професійно здійснюється. Мали місце сплеск деяких захворювань, поява певних зовсім не характерних локалізацій для нашого регіону. Насамперед раку щитовидної залози — в перші п’ять років після Чорнобиля, особливо в дітей. Було також зростання онкогематологічних недуг — знову-таки здебільшого в дітей. Що ж стосується віддалених статистичних даних стосовно Чорнобильської катастрофи — через 10 і більше років після неї, — то приросту, відмінного від природного, що реєструється у всіх країнах світу, не відзначається. Водночас спостерігається залежність онкозахворювання від стану економіки: тільки-но промислове виробництво йде вгору — починає зростати й рівень онкопатологій. І взагалі, онкологічну проблему слід розглядати як данину цивілізації. Це те, як ми живемо в умовах хронічного стресу, що п’ємо та їмо.
— Скільки онкохворих «проходить» щорічно через ваш центр? Які можливості він має?
— У нас потужна клінічна база, працює 10 кафедр. Центр — регіональний, муніципального підпорядкування, установа з досить розвинутою структурою. У клініці є шість ліжок, у ній щорічно лікуються майже 30 тисяч пацієнтів із практично всіма локалізаціями онкопатології — вони отримують високоякісне комбіноване лікування. Є повний замкнений цикл усіх видів та етапів допомоги — хірургія, хіміо- та променева терапія, які використовуються залежно від стадій захворювання. Що більш запущений стан, то інтенсивніше й затратніше лікування. Діють хірургічне, хіміотерапевтичне та радіологічне відділення, до того ж останнє із центром ядерної медицини з лінійними прискорювачами, з позитронними технологіями, де обстежуються щорічно понад 5 тисяч пацієнтів на рік. Є також консультативна поліклініка, куди звертаються за цей само час майже 120 тисяч людей. Лікуємо ми не тільки киян:  у середньому 15 відсотків наших пацієнтів — іногородні.
— У лікуванні користуєтеся загальноприйнятою методикою чи в центрі вироблена своя стратегія?
— В усьому світі існує протокольне лікування, і онкологія впровадила його в практику однією з перших. Тому що це одне з найскладніших його видів з не завжди однозначними результатами, бажаним підсумком. З погляду доказової медицини протокольне лікування є найбільш прийнятним і найбільш перспективним стосовно отримання позитивного результату. Свої протоколи, що передбачають наші стандарти обстеження й лікування онкологічних хворих, уперше ми затвердили ще 1993 року в тодішньому відділі охорони здоров’я. Розробка й затвердження протоколів лікування онкохворих, заснованих на рекомендаціях авторитетних міжнародних експертних організацій, — це постійна робота колективу лікарів онкоцентру. Уже впродовж п’яти років у нас діє мультидисциплінарний консиліум, в якому беруть участь усі наші провідні спеціалісти й на якому затверджується індивідуальна карта із внесеним протоколом лікування для конкретного пацієнта. Чи можуть бути відхилення від протоколу? Можуть. Можливість індивідуального підходу саме й обговорюється на консиліумі з урахуванням даних пацієнта. Нині ми намагаємося затвердити цю форму на рівні міста для того, щоб до консиліуму могли звертатися і з інших київських клінік, що займаються онкопатологією. У такий спосіб і формується єдиний столичний медичний простір. Це особливо важливо в умовах Києва, де висока щільність населення й багато медзакладів. До речі, питання, як лікувати хворого і де, далеко не марне і не повсякденне — цим повинні займатися ті, хто пов’язаний із проблематикою щодня, і де є відповідні технічні умови. Наше завдання: з урахуванням накопиченого досвіду цю модель осучаснити й адаптувати до наших економічних умов. Таку складну й небезпечну патологію, якою є онкологія, потрібно лікувати у всіх клініках і центрах однаково правильно, сповідуючи єдині підходи, тактику і стратегію. І це відплачується хорошими результатами.
— Якщо глянути на модель консиліуму ширше й глибше, то на ньому, по суті, вирішується доля людини...
— Це її життя. І відповідальні за нього ми.
— Олександре Миколайовичу, що ви вважаєте головним у протистоянні цьому найнебезпечнішому захворюванню? Чи можна попереджати онкопатологію?
— Сьогодні багато різних рекомендацій. І кожна по-своєму хороша, єдине, що зловживати ними не можна. І ставити певну схему на чільне місце також не варто. Наприклад, дієта. Багато хто ставиться до неї, як до обмеження в їжі. Це неправильно. Тому що, обмежуючи себе, людина входить у стрес. А стрес — це продуцент, по суті, всіх захворювань. Дієту потрібно розглядати як умову правильного і збалансованого харчування, що виключає, зокрема, зловживання якимись продуктами, нехай навіть здоровішою їжею, яка у великих кількостях більше шкідлива, ніж корисна. Тому у всьому має бути помірність, здоровий глузд, у тому числі й у фізичних навантаженнях. Усіх стресів нам, на жаль, не виключити. Адже живемо ми в негативному інформаційному просторі, у відсутності комфорту та ін. Не буду оригінальним, підкреслюючи важливість профілактики онкологічних захворювань. Але це справді так. Мова — про здоровіший спосіб життя. Це, звичайно, легко вимовити, але через різні причини — об’єктивні і суб’єктивні — дуже важко робити. Проте необхідно. І треба розуміти, що профілактика — не лише робота медиків, це має бути турботою всього суспільства, журналістів, засобів комунікацій тощо.
Стресогенна ситуація негативно б’є по імунітету. Що ж стосується попередження онкозахворювань, то сьогодні порушується питання про вакцинацію, зокрема дівчаток. І є країни, де це вже активно практикують. Але ж у нас проблема з вакцинами. До того ж погляди на онкологію змінюються. Сьогодні, приміром, вони інші, ніж навіть не в такому далекому 1993 році, коли я почав працювати в цьому центрі.
— Чи треба очікувати змін у наданні допомоги онкохворим у контексті медичної реформи, насамперед у частині фінансових відносин? Скільки, наприклад, коштує сьогодні лікування одного пацієнта?
— Це залежить від локалізації патології, стадії захворювання. Повторюся, що це дуже витратні проекти. Ми не можемо поки що полічити вартість послуги, оскільки немає єдиної формули — вона в тій або іншій варіації дискутується, але до нас ще не доведена. Прораховували за окремими локалізаціями, вартість лікування реально виходить досить висока. Скажімо, середньостатистичне оперативне лікування коштує за витратами, суто за собівартістю, без урахування зарплати, приблизно десь 20—30 тисяч гривень. Вартість одного сеансу променевої та радіотерапії коливається в межах 600—800 гривень. Зрозуміло, що в комерційних установах ціни якщо не на порядок, то все-таки значно вищі. Розрахунки істотно ускладнюються інфляцією. Особливо це позначається на хіміотерапії, яка стає дедалі затратніша. Не кажучи вже про імунотерапію, яка останнім часом все частіше згадується і спричиняє великий інтерес не лише медиків. Вартість таких препаратів — від трьох до п’яти тисяч доларів. А це лише одна курсова доза на місяць. І потрібно ж мати на увазі, що деякі ліки призначаються хворим довічно. До дорогого виду лікування належить також гормональна й антигормональна терапія. Та, власне, і перша лінія хіміотерапії — так звані золоті стандарти — на сьогоднішній день обчислюється за прийнятою схемою від п’яти до десяти тисяч гривень. А таких курсів потрібно шість, іноді вісім, а часом і більше. Звідси з’явився й термін — фінансова токсичність. Тож без державної фінансової підтримки це ні нам, ні хворим не під силу.
— Уряд, як відомо, запустив проект, спрямований на істотну державну підтримку в лікуванні серцево-судинних захворювань, діабету. Але онкопатологія залишилася ніби за бортом, немов про неї забули. І це за жахливої статистики. Мені це незрозуміло...
— Нас теж, м’яко кажучи, ця ситуація напружує. Але уряд обіцяє, що рамки проекту розширюватимуться. Інша справа, коли? Так, нас не влаштовує національний перелік ліків: у ньому немає й половини необхідних нам препаратів. Проте ми звертаємося, і деякі з них додають. Думаю, що в майбутньому розширеному пакеті онкологія стоїть не на останньому місці.
— У цьому контексті, на вашу думку, чи достатня нині в нашій країні державна підтримка людей, що страждають на онкозахворювання?
— Конкретно можу говорити тільки про ситуацію в Києві. Вона помітно змінюється на краще. Принаймні впродовж останніх трьох років фінансування кардинально збільшилося, влада повернулася до нас обличчям, і ми відчуваємо підтримку реально. Здійснюються, зокрема, закупівлі хіміопрепаратів — їх обсяг, звичайно, ще далекий від стовідсоткової потреби, але в рамках програми він постійно зростає. Нинішнього року фінансування досягне приблизно 58 мільйонів гривень порівняно з торішніми 40 мільйонами. Або візьмемо устаткування: його закупівель не було протягом 10 останніх років. У нинішньому й діагностичний, і лікувальні його арсенали поповнено на 85 мільйонів гривень. Закуплено комп’ютерний томограф із плануючою системою до лінійного прискорювача, модернізуються три наявні лінійні прискорювачі й планується наступного року придбання нового. Купили лапароскопічну стійку — нинішнього року ми відкрили відділення мініінвазивної хірургії, і кияни зможуть на бюджеті отримувати цей вид допомоги. І цим програма відновлення не обмежується. Є також плани капітального ремонту й реконструкції: ми вперше знову-таки за останніх 10 років заговорили про бюджет розвитку.
У цьому зв’язку варто сказати про ефект децентралізації, коли в місцевих бюджетах є кошти на таку підтримку. І якщо раніше, зокрема, на препарати виділялося не більш як 15 відсотків коштів від потреби, то нині за деякими їхніми групами ми піднялися до 80 відсотків. І загалом десь від 40 до 50 відсотків маємо лікарські засоби впродовж року.
— 50 відсотків забезпеченості порівняно з 15 — це, безперечно, добре, але є ще рівно стільки ж у мінусі. І це в умовах високої, як ви зазначили, вартості лікування, за відсутності до того ж страхової медицини. Як бути людям?
— Хтось розв’язує проблему за рахунок своїх резервів, хтось шукає спонсорів, а загалом ситуація катастрофічна. Ми на всіх рівнях про це говоримо, подаємо реальну заявку. Слава Богу, вона нині сприймається з розумінням. Слід зауважити, що західні країни пройшли такий само шлях, який забрав, приміром, у Польщі майже 10 років, і тепер в їх лікувальних установах є будь-який препарат.
— Хотілося б довідатися, як ви обрали онкологію?
— Це життєва ситуація. У 1993 році сталася біда — моя мама, царство їй небесне, занедужала на рак молочної залози. Я привіз її в Київ лікувати й волею випадку потрапив у цей центр. І цей випадок привів до того, що мама за запущеної форми раку в шістдесятирічному віці отримала правильне лікування і прожила до 75 років, померши від інфаркту міокарда. Її в центрі прооперували, а мені запропонували тут залишитися. Що я й зробив. Пройшов багато кадрових щаблів і ось уже сьомий рік установу очолюю. А загалом тут я незабаром як чверть століття.
— Випадок з мамою — живий доказ, що діагноз «рак» — не вирок?
— І не тільки цей випадок, але вся робота моя і моїх колег.

Розмовляв Віктор КОЛОМАК.
Фото надано автором.

Київ.