Вийшло у світ тринадцятитомне зібрання творів Левка Лук’яненка під загальною назвою «Шлях до відродження» (Київ, ТОВ «Юрка Любченка», ідея та фінансове забезпечення видання належать Сергієві Овчаруку). Утім, «вийшло у світ» — трохи неточно сказано, бо книги датовані 2014—2015 роками, а в продажу вони не були помічені. Добре, якщо потраплять до бібліотек, хоч вистачить і не всім, бо наклад кожного тому — тисяча примірників, а бібліотек в Україні сорок тисяч.
У першому томі вміщено книги «За Україну, за її волю...», «Сповідь у камері смертника», «Вірую в Бога і в Україну», а також вибрані листи автора та листи, адресовані йому. Том другий («Не дам загинуть Україні!») містить спогади та документи, що стосуються біографії та політичної діяльності автора від 1959 року до кінця 1980-х. Том третій — це книга «На землі кленового листка. Спогади й роздуми посла», у якій йдеться про початок 1990-х років, коли Лук’яненко був першим послом незалежної України в Канаді. Том четвертий включає публіцистичну книгу «Незнищенність», що витримала вже п’ять видань, а також відому працю «Маршал Жуков і українці в Другій світовій війні». Томи п’ятий — дев’ятий віддані мемуарному п’ятикнижжю «З часів неволі». Десятий том («Тут мій дух») об’єднує публіцистику 1988—2009 років. В одинадцятому томі — документальні та публіцистичні матеріали, пов’язані з історією Української Гельсінської спілки та Української республіканської партії, яку Лук’яненко свого часу створив і очолював. У дванадцятому томі — просвітницькі та історико-філософські твори «Національна ідея і національна воля» та «Де ти, доле України?». І нарешті, у тринадцятому томі — твори «Злочинна суть КПРС-КПУ, Нюрберг-2», «Придністров’я», «Від хохла до українця», окремі статті та інтерв’ю.
Притім, що більшість цих текстів раніше публікувалися, а деякі витримали по кілька видань, тринадцятитомник не є простим повтором давніших публікацій. Автор доповнює їх текстами, що колись були викреслені редакторами, вміщує додаткові документи, які свого часу не були доступні. До деяких праць додаються сучасні коментарі, останні з них датовані 2014—2015 роками. Одначе, Лук’яненко чесний перед собою й читачем — нічого у своїх давніших працях не виправляє й не переписує заднім числом.
Залишається тільки дивуватися творчій активності 90-літнього автора! Бо підготувати до друку такий обсяг текстів, мабуть, річ не набагато легша, аніж для читача все це прочитати.
Справді, обсяг видання (понад 7 тисяч сторінок) — вражає. Наші засоби масової інформації (передусім телебачення) останнім часом привчили себе (та й публіку) дивитися на Левка Григоровича Лук’яненка як на такого собі весільного генерала, до якого звертаються при нагоді за коментарями з приводу тої чи іншої «знаменної дати». Формат зазвичай куций, щоб обиватель не встиг занудьгувати й перемкнутися на яке-небудь шоу. Отже, все має бути швидко й доступно.
Може, справа не лише в телеформаті, а й у тім, що наш герой належить до покоління вже легендарного, а легенда — це також спрощення. Тут усе вміщається в кілька рядків. Кого не спитай — скаже, що Лук’яненко це той, кого 1961 року засудили до смертної кари «за спробу відриву УРСР від СРСР», але смерть замінили ув’язненням, що розтягнулося на чверть століття, а потім в’язень вийшов на волю й написав Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, і за це його буквально носили на руках (є відомий знімок нашого фотокора Олександра Клименка — десятки рук підкидають Лук’яненка над головами радісного натовпу).
Ось так — небагато, красиво і наочно. Але Левко Григорович як жива особистість не вкладається у швидку доступність. Принаймні оцей його багатотомник нагадує споруду, в якій тринадцять вхідних брам, і ти можеш зайти в будь-яку з них. Утім, це ще не гарантує, що отак відразу почнеш орієнтуватися в лабіринтах тієї споруди. Тут важливо правильно обрати браму. Хтось може увійти досередини крізь двері п’ятого тому, що відкриває епопею «З часів неволі», щоб з’ясувати, за яку ідею герой у тюрмі сидів. А хтось (як-от автор цих рядків) обере інші двері, а саме — том третій, розповідь Лук’яненка про півтора року служби на посту першого посла незалежної України в Канаді. Чому саме цей том? А хоча б тому, що тут Лук’яненко постає перед нами, сказати б, у майже «хімічно чистому» вигляді, сам по собі. Адже ми зазвичай порівнюємо одного політика з іншими, через те повнота образу губиться. Так було, приміром, на виборах президента 1991 року, коли ми теж «порівнювали», й більшість голосів віддали Кравчуку, за ним ішов Чорновіл, і тільки третім — Лук’яненко. І ось, через кілька місяців після того, Левка Григоровича призначають послом до Канади. Може, це була спроба усунути його подалі з України, але нам цікаво інше. Ось чоловік хотів стати президентом, щоб збудувати Україну за своїм розумінням. Його не обрали, але це був ніби такий іронічний виклик долі: ну, чоловіче, бери, будуй свою Україну в Канаді, на порожньому місці, конкурентів у тебе немає, все в твоїх руках, подивимось, що ти там збудуєш!
Він сприйняв цей виклик з усією серйозністю — і поїхав.
Місце, куди він прибув, справді було порожнім, а іноді й незатишним. Хоч Канада першою у світі визнала незалежну Україну, але до української самостійності (як і до квебекської) англомовні канадці ставилися здебільшого негативно. Наше МЗС не мало грошей на купівлю оселі для амбасади, а колишні посольські будівлі СРСР забрала собі Росія й ділитися ними не хотіла. Лук’яненко був ладен піти на авантюру й захопити одну з тих будівель — так би мовити, у рахунок майбутнього поділу спільного радянського майна. Інший вихід — розмістити посольство за сто кілометрів від Оттави, на фермі одного канадського українця, який обіцяв передати ферму Україні. Утім, це скінчилось курйозом: той добродій хотів відкрити в Україні парфумерну фабрику, «щоб зробити всіх українок найгарнішими у світі», але свою ферму так і не віддав.
Тож перший час довелося жити в приймах. Зарплата посла — 1420 канадських доларів на місяць (для порівняння: прибиральниця в готелі, де жив посол, могла заробити 1728 доларів).
Наша держава була тоді ще не впевнена в собі, дипломати, за інерцією, жили у відповідності з «Правилами об условиях труда советских работников за границей», що були затверджені в Москві ще за часів Брежнєва.
Зрештою, московські дипломати почувалися в Канаді господарями становища, що казати, коли навіть пошта до посольства України йшла через посольство Росії! Це реальність, з якою доводилося миритися. Та Лук’яненко не був би собою, якби мирився.
Буквально в перші дні заявив своїм співробітникам: «Ми ставитимемось до Росії коректно, але не забудемо й на мить хижої природи російського імперіалізму, його постійної антиукраїнської спрямованості». Щось подібне він говорив не лише серед своїх.
Його застерігали: мовляв, це недипломатично, росіяни надішлють ноту протесту! Утім, «ноти» він частіше отримував від своїх — з київського МЗС, де поведінка посла здавалась надто незалежною. Він це коментує так: «Коли б я йшов шляхом узгоджування кожної друкарки з нашим міністерством, то посольство не вдалося б організувати не те що за один, а й за три роки, не кажучи вже про налагодження широкої праці» (том ІІІ, с. 492—493). А в питаннях моралі був і зовсім категоричним.
Схоже, він таки справді намагався будувати в окремо взятому посольстві ідеальну Україну і не терпів поруч із собою банальних чиновників-заробітчан.
У МЗС України ремствували: мовляв, «за півтора року жоден з тодішніх двадцяти трьох послів не вигнав зі свого посольства жодного дипломата, а Лук’яненко вигнав трьох. Що, йому випали якісь гірші дипломати? Мабуть, ні. У чому ж справа? Відповідь зрозуміла: Лук’яненко гірший за інших 23-х послів України!» (том ІІІ, с. 389).
До речі, одного зі своїх дипломатів він вигнав за пияцтво (притім, що Левко Григорович у цьому делікатному ділі — не ортодокс, ось його слова: «Я побоююсь людей, які в рот не беруть спиртного, бо підозрюю за цим... або неймовірний догматизм, або невпевненість у своїй твердості й боязнь після першої чарки піддатися зеленому змієві» (том ІІІ, с. 270)). А інших двох звільнив за те, що писали до МЗС доноси на посла. У практиці таких доносів, мабуть, теж не було нічого особливого — але не для Лук’яненка!
Зрештою, він робив те, що вважав корисним для своєї батьківщини й за посаду не тримався. Через півтора року, «обміркувавши ситуацію в Криму — згоду Кравчука ділити Чорноморський флот навпіл, капітуляцію перед Заходом і згоду на знищення ядерної зброї, активізацію комуністичних антиукраїнських елементів та дедалі більшу загрозу незалежності, я вирішив повертатися в Україну — і з черговою дипломатичною поштою відправив заяву Президентові про відставку» (том ІІІ, с. 510).
До нашого завдання не входить аналіз того, чого він досяг на посаді посла. Просто крізь призму цієї історії легко вловлюється його особистість. Лук’яненко — той тип політика, що може обманюватися, але нікого не намагається обманути. Це нині рідкість, майже архаїка. Інколи думається, що Левко Григорович у цьому сенсі — людина, можливо, ще з позаминулого століття. А канадський сюжет його біографії чимось дуже нагадує той розділ із Сервантесового «Дон Кіхота», де Санчо Панса став губернатором острова й узявся правити по справедливості. Притім Лук’яненко поєднував у собі прямоту й простодушність Санчо Панси зі шляхетністю Дон Кіхота. Ось що відкрилося нам крізь одну з тих тринадцяти брам.
