Ми знаємо Миколу Тимошика передусім як дослідника життя і творчості Івана Огієнка. Саме йому належить перший в Україні й за кордоном науково вивірений життєпис суворо забороненого впродовж усіх радянських часів митрополита Іларіона —

«Голгофа Івана Огієнка» (1997 р.). Потім були інші глибокі дослідження про цю видатну постать, зокрема книга «Лишусь навіки з чужиною...». Окрім того українська громада Канади доручила професору Тимошику донести до українського читача рукописну спадщину митрополита і його першодруки, що свого часу побачили світ у Варшаві, Парижі, Лозанні та Вінніпезі. Відтоді минуло сімнадцять років — завдяки зусиллям київського професора та його закордонним однодумцям вийшли вже 20 томів творчої спадщини Івана Огієнка з грунтовними передмовами і вичерпними коментарями українського дослідника.

Серед наукових інтересів Миколи Тимошика — також вивчення періодики і книгодрукування української діаспори. Так з’явилось його дослідження «Українська книга і преса в Італії» (2015 р.), тепер він завершує роботу над книгою з історії преси нашої діаспори у Великій Британії.

І ось нове зацікавлення київського вченого — науково-популярне двотомне видання «Село» (Київ, «Ярославів Вал», 2017). Автор одразу орієнтує читача, що це не документальна історія одного села (в основу дослідження покладено фактаж з минулого його рідного села Данина, що неподалік Ніжина, та довколишніх населених пунктів) чи краєзнавче дослідження. Йдеться про виклад вітчизняної історії «знизу» крізь призму долі українського села загалом. Це, по суті, історія України з козацької доби і до 70-х років минулого століття. «Найважливішою дійовою особою «Села» є архівний документ, — зауважує дослідник. — І не будь-який перший підручний, а такий, що надовго був захований у недоступні донедавна компартійні спецфонди саме через силу оголеної правди, яку таїв у собі. На переважній більшості залучених до оповіді архівних документів стоїть позначка «цілком таємно».

Як на мене, автор доволі вдало вибрав стильову тональність письма для спілкування з читачем. Сам він назвав книгу документально-публіцистичною оповіддю. «У західному світі, де я часто буваю в творчих відрядженнях, побачив, яку велику популярність мають там документально-публіцистичні оповіді — своєрідні мікроісторії. Є такий напрям у зарубіжній книговидавничій справі та журналістиці, як «non-fiction». Тобто не художньо, а правдиво, публіцистично», — сказав Микола Тимошик у розмові з автором цих рядків. Хоча і документалістика також може бути нудною — і таке нерідко бачимо на вітчизняному книжковому ринку. Так, там багато фактів, цифр, прізвищ, але все це не зачіпає душу за живе. Про дослідження «Село» такого не скажеш — автор не тільки оперує багатим архівним матеріалом, а й дохідливо, цікаво та переконливо його інтерпретує. Це не просте нанизування фактів із шаблонними й нудними висновками, а есеїстика у її найкращому варіанті.

Узяти хоча б нарис «Одна куркульська доля». Це шокуюча трагедія селянської родини Івана Мозгового, до речі, діда автора по материнській лінії. Епіграфом до нарису взята ленінська вказівка більшовицьким опричникам: «Повісити (неодмінно повісити, щоб народ бачив) не менше 100 затятих куркулів, багачів, кровопивць. Відібрати у них увесь хліб. Призначити заложників. Зробити так, щоб на сотні верст народ бачив, тремтів, знав, кричав...».
Івана Мозгового арештували голодної весни тридцять третього, і слід за ним захолов у гулагівських таборах. А з його двору забрали до колгоспу практично все: віялку, соломорізку, двоє коней, корову, віз, реманент для обробітку землі... Туди відвезли розібрані сарай, клуню, повітку, ще й прибудовані до хати сіни. Дружина Устина залишилася в частині хати з трьома малолітніми дітьми та двома молодшими сестрами чоловіка без жодних засобів до існування. Отож невдовзі вкоротила собі віку одна з сестер, а через кілька років від постійних гризот, цькування та хвороб пішла з життя й Устина, залишивши дітей сиротами.

Селянин Іван Мозговий обробляв зі своєю родиною трохи більше дев’яти десятин землі. Тоді за що ж він потрапив у список куркулів? «За працьовитість, результативність, природну мудрість, доброту, самодостатність, гідність, нездатність принижуватися, небажання коритися абсурдним вказівкам», — наголошує автор. І, звісно, за те, що хотів бути господарем на своїй землі, а не наймитом «збільшовиченої ери». Таким не було місця в системі координат нової влади, яка «грубо розтоптувала виплекані століттями духовні й моральні цінності». Таких система просто знищувала.

Причому нерідко навіть не обтяжувала себе фабрикуванням доказів їхньої «злочинності». Це виразно видно з нарису «Сільські «націоналісти», написаного на основі однієї з мільйонів судових справ 30-х років минулого століття. Що ж інкримінували данинським «повстанцям» сталінські слідчі? Знайдені у них книги, надруковані за радянських часів у Харкові та Києві. Як, скажімо, «Заробітчанські оповідання» В. Винниченка та «Марія» С. Голованівського. А також селяни слухали «патріотичні проповіді священиків», співали у церковному хорі, на лекціях в інституті один із них «розглядав творчість українських поетів про любов до України». І далі — в такому дусі. Замордовані довгими нічними допитами невинні селяни «зізнаються» у тому, що вони є «членами української націоналістичної організації», і так підписують собі смертний вирок. «Навіть тепер, через десятки літ від створення цих документів, читати їх спокійно не можна — емоції зашкалюють. Вражають цинізм, упередженість і зоологічна ненависть до всього українського тих, хто наспіх (протягом тижня. — прим. В. К.) створював аж два товсті томи так званих доказів», — резюмує автор «Села».

У Данині чверть століття служив громаді священиком Петро Огієвський. Сьогодні байки цього чоловіка вивчають у школах і вишах. Це один із перших журналістів на Лівобережній Україні, особливо часто він виступав зі своїми публікаціями на сторінках «Черниговских губернских ведомостей». А Петро Скорина, за ініціативи якого в селі збудовано церкву на тисячу душ, працював окружним благочинним. Тобто свого часу село було центром духовного округу. Отож іще одна особливість цього двотомника: у ньому тісно переплелися долі героїв усеукраїнського обширу з долями майже невідомих людей, які своєю тяжкою працею, великою жертовністю, нечуваним терпінням творили нашу історію.

Науково-популярний двотомник «Село» — унікальне дослідження історії українського села. Можна стверджувати, що Данині та навколишнім населеним пунктам пощастило. Звісно, не кожне село чи навіть містечко має свого Тимошика. І все ж таки...

Добру ініціативу започаткували на Вінниччині — тут мають намір надрукувати книги про кожну територіальну громаду області. І перші дев’ять таких видань презентували на початку грудня минулого року на фестивалі подільських громад «Відродимо село — розквітне Україна». І що характерно, лише наявність такого видання служитиме своєрідною перепусткою для учасників наступного фестивалю.

Справді-бо, тільки правда зробить нас вільними.

Дослівно

«Це не белетристика, не художні домисли авторські, не гола публіцистика. Цей творчий доробок бере тим, що його сторінки заполонила Правда. На жаль, немилосердно, круто замішана на жорстокості, але саме такою побутувала вона у «цитаделі комунізму».

Степан КОЛЕСНИК, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.