Оточене лісами, водоймами, болотами, село Великі Озера Дубровицького району на Рівненщині загубилось у поліській глибинці: до Рівного звідси — понад 150 кілометрів, до Білорусі — якихось двадцять. Нічим не примітне, на перший погляд, село, а точніше села Великоозерянської сільради (а до її складу крім Великих Озер входять ще й Шахи, Черемель, кілька хуторів) у 90-ті роки здивували всю Україну.

На знімку:  один з краєвидів Великого озера біля однойменного села.

Фото з архіву сільради.

Як мати оберігає своє дитя, так само великоозерянці боролися за свої села, які зачепила Чорнобильська трагедія. Великі Озера віднесли до другої зони радіаційного забруднення, тобто зони обов’язкового відселення. Таким чином, було накладено табу на проживання, ведення господарства, будівництво та соціальний розвиток цього населеного пункту. Така само доля чекала і на інші села сільради.

Але багато селян не захотіли залишати свої села і хутірці, оскільки вважають їх найкращими. Та й відселені із Полісся у села Млинівського і Демидівського районів Рівненщини поліщуки дуже жалкували, що залишили рідні місця. Адже крім житла на новому місці вони нічого не отримали, тому змушені виїжджати на сезонні заробітки та шукати інші способи виживання.

Завдяки активності громади поліщукам вдалося відстояти майбутнє сіл сільради, які тепер належать до третьої зони радіаційного забруднення. Його мешканці, які ніколи не славились великими статками, навіть поступились заради цього чорнобильськими пільгами. Про цю історію трепетної любові поліщуків до свого батьківського краю кінематографісти навіть зняли фільм «Зона відчуження». Його переглянули не тільки в Україні, а й у сусідній Польщі (автори були відзначені призом).

Багатьох дивувало тоді: чому так ревно великоозерянці захищають свої села і хутори? Адже життя тут — не мед. На це вони справедливо зауважували: «А де нас чекають? Багато з тих, хто переїхав, тепер сумують за рідними місцями. Особливо літні люди, які вважають, що старе дерево не пересаджують. Повернулися б назад — тільки осель уже нема».

— До аварії на ЧАЕС у населених пунктах нашої сільради проживало три з половиною тисячі осіб, після відселення залишилось тисяча двісті. Є 51 багатодітна сім’я, у місцевій школі — 160 учнів. Торік у нас народилося 11 немовлят, померло 17 осіб, — розповідає Михайло Рябий, якого люди великоозерянським сільським головою обирають з 1994 року і який був свідком та учасником «боротьби» за села сільради.

Михайло Миколайович Рябий згадує, як громада з цього питання зверталася до рад різних рівнів, в тому числі і до Верховної Ради, як 3 лютого 2004 року був прийнятий Закон України № 1411-ІV про переведення їх села з другої у третю зону. А починаючи з 2005-го, Кабмін передбачив у бюджеті фінансування для соціального розвитку Великих Озер, що означало їх «реанімацію». За державні кошти тоді реконструювали початкову школу в селі Шахи (її вже закрито), реконструювали лікарську амбулаторію у Великих Озерах. За словами Михайла Рябого, амбулаторія має необхідне обладнання, різні кабінети, але бракує лікарів, фельдшерів — ніхто не хоче їхати у глибинку на роботу. Працює лише одна медсестра.

— Держава обіцяла тоді побудувати водогін у селі, щоб люди пили чисту воду, прокласти асфальт (особливо на шкільних подвір’ях, майданчиках), провести перезалуження земель, щоб люди випасали і заготовляли сіно на очищених від радіонуклідів пасовищах і сінокосах. Але нічого цього не було зроблено, тож місцеві мешканці, як засвідчили останні дослідження, продовжують споживати забруднене радіонуклідами молоко, — продовжує сільський голова. — І взагалі, складається враження, що з часом про наше «чорнобильське» село у поліській глибинці влада забула. Бо немає фінансування на соціальний розвиток, навіть на зарплату працівникам сільради, штат яких зведено до мінімуму, коштів бракує. Власні ж надходження до сільського бюджету мізерні — лише 140 тисяч гривень на рік. Люди виживають за рахунок підсобного господарства, лісу (збирають ягоди, гриби), багато хто їде на заробітки у світи, тож у селах помітно меншає людей. Одне слово, кожен рятується від злиднів, як може.

Песимізму великоозерянцям, за їхніми словами, додає те, що останніми роками нещадно нищиться і вирізується навколо сіл ліс — єдине, чим вони пишалися. Користуючись безладом, який нині у державі, через село щодня вивозиться чимало «лівої» деревини. І звернення сільської влади в інстанції, які повинні оберігати ліс, контролювати його вирубування, кажуть, результатів не дають. Активісти села затримали в листопаді минулого року розкрадачів лісу, які зрізали 38 сосен, повідомили в поліцію, але ніхто з лісокрадів не покараний.

З настанням тепла ще й активізувався незаконний видобуток бурштину — нелегальні копачі перейшли на лісове таборування. Створення поліцейських штабів з протидії незаконному видобутку бурштину, на їхню думку, результатів не дає: надто корумпований цей промисел. Поліщуки не вірять у те, що на державному рівні зацікавлені розв’язати «бурштинову» проблему.

Єдина втіха у цій сумній ситуації: поліщуки назовсім не збираються залишати своє село. У Великих Озерах навіть взяли п’ять земельних ділянок під індивідуальне будівництво.

Рівне.