Один-єдиний з понад півтори тисячі незрячих на Вінниччині користується допомогою чотирилапого поводиря. Чи можливо готувати таких помічників? Що цьому заважає? Наскільки реально людям з вадами зору мати собаку-поводиря?

Чотирилапого поводиря Василю Дячуку (ліворуч) доставив у село Костянтин Ільницький.

Василь Дячук із села Станіславчик Жмеринського району вважає, що нинішній Рік Собаки приніс йому удачу. У ранній молодості у нього була німецька вівчарка, потім — лабрадор. Чоловік любить собак. Каже, відчуває їх, а вони його. Двадцять років тому він втратив зір. Якось почув, що у Вінниці знайшли собаку зі спеціальним ошийником. Таким, що його використовують незрячі для собак-поводирів. У нього не виявилося господаря і лайку доставили у собачий притулок.
— Я попросив, щоб пса передали мені, — розповів пан Василь. — Заступник директора УТОСу Костянтин Ільницький відгукнувся на моє прохання. Доставив Доцю — так його охрестили у притулку — прямісінько додому.

Спить на дивані

Василь Дячук проживає з дружиною Ольгою та її сином Сергієм. Чоловік не знав, як собака поводитиметься в нових умовах. Натомість Доця призвичаїлася одразу. Таке враження, ніби вона цих людей знає давно.
— З перших хвилин лайка від мене не відходила ні на крок, — розповідає пан Василь. — Того ж дня показали її ветлікарю, постелили в кімнаті на підлозі килимок, але вона забралася на крісло-диван. Якщо їй так зручніше, нехай...
Під ранок пан Василь відчув, як Доця акуратно торкається його лапою. Чоловік продовжував спати. Тоді вона язиком лизнула біля вуха. Хазяїн зрозумів, що собака проситься на вулицю.

Не замінять сто найкращих тростин

— Собака-поводир більше потрібен у селі, ніж у місті, — розповідає пан Василь. — Тут тростиною по траві чи землі не дуже постукаєш. Ідемо якось по нашій вулиці, а вона мене тягне вбік. Запитую, чого? Я ж добре знаю це місце. Собака наполягає на своєму. Виявляється, там викопали канаву.
За словами пана Василя, лайка береже навіть його взуття. Кожну калюжу оминає. Якось після рясного дощу вулицю залило так, що місця сухого не залишилося. Собака сіпається з боку в бік. Хазяїн зрозумів, у чому справа. Каже, Доцю, не тривожся, доведеться чалапати по воді.
— Дуже розумний пес, — радіє пан Василь. — Хоч у мене ще зовсім недавно, а вже вивчили деякі команди. Найпершу з них: «Додому». Хоч би в якому кінці села був, лайка показує дорогу до самої хати. Запам’ятала ще дві: «до Галі», це моя сестра, а також «до мами». На ставок супроводжує. Я ж затятий рибалка! Дружина вже звикла, що Доця частіше супроводжує, ніж вона сама. Якось ішли в гості до родичів. Лайку залишили вдома. Виходимо за ворота, жінка зачинила хвіртку і пішла. Я кричу: «Олю, ти що, забула, що я без Доці?».
Чоловік стверджує, що собака надзвичайно чутливий до перемін у його характері. Буває, туга огорне серце. Причин для цього — хоч відбавляй. Лайка тоді таке виробляє! І ластиться до ніг, і стає на задні лапи, а передні кладе на плечі і просить гратися з нею. Після такого вмить забуваєш про проблему. «Сто найкращих тростин не замінять одного мудрого собаку, — ділиться незрячий. — У цьому переконався особисто, це правда».
Запитую, чи міг би пан Василь брати участь у підготовці собак-поводирів. Відповідає ствердно. Ще в молодості мав собак, навчав, тренував їх. Треба любити тварин, відчувати, мати певні навички. «Якби мені хто запропонував, я б із задоволенням взявся за таку справу. Сам був би при ділі і людям користь: хтось із незрячих отримав би поводиря».
— В європейських країнах підготовка собак-поводирів — звичне явище, — каже заступник директора УТОСу Костянтин Ільницький. — Ми теж обговорювали це питання. Однак держава навіть пільги на проїзд у транспорті хоче скасувати, що казати про кошти на підготовку собак-поводирів. Фінансування потреб незрячих людей надзвичайно мізерне! На місцевому рівні також навряд чи хтось візьметься за фінансування цієї справи.

Ніч заступила очі

Василеві Дячуку було 19 років, коли він повністю втратив зір. Усе сталося несподівано і миттєво. Він, як і тепер, проживав у Станіславчику. Вже був одружений, донька народилася. Того дня прийшов до мами по молоко для немовляти.
— Це було у дні Новорічних свят, — згадує чоловік. — Колядники ходили по селу і покинули на подвір’ї якийсь предмет. Я за нього перечепився і мало не впав. Чортихнувся спересердя. Сказав мамі, що винесу кудись за обійстя. Запалив цигарку, нахилився над ним — і... Вибух був такий потужний, що в будинку повилітали вікна і двері. Відтоді він живе у пітьмі.
Згодом дружина забрала доньку і виїхала із села. Віднедавна Василь зійшовся з іншою жінкою. Незважаючи на біду, чоловік надзвичайно трудолюбивий. Доглядає чимале господарство. Навіть картоплю призвичаївся сапати. Однією рукою притримує кущ, іншою сапає. Навчився різати дрова бензопилою. Відчував лише незручність через те, що завдавав клопотів Ользі та її синові Сергію. Без провожатих не міг навіть до магазину піти. Відколи з’явилася лайка, у нього й настрій поліпшився!

Віктор СКРИПНИК.
Фото надано Костянтином ІЛЬНИЦЬКИМ.

Вінницька область.

 

КОМЕНТАР

Керівник клубу кінологів «Аміго» Олег БУЯН (на знімку):

— У Вінниці є шість клубів кінологів, є фахівці, які могли б готувати собак-поводирів, — каже пан Олег. — Віднайти методику таких тренувань нескладно. Але готувати собаку треба для конкретної незрячої людини. Якщо буде запит, ми готові взятися за таку справу. Навчити чотирилапого друга окремим командам нині коштує півтори—три тисячі гривень. Виховати поводиря складніше, бо часу потрібно значно більше, методика спеціальна, відповідно й коштуватиме це дорожче.