Три роки тому, напередодні дня народження великого Кобзаря, його повний тезка — Тарас Григорович Шевченко з села Оситняжка Кіровоградського району свій ранок проводив за звичними справами: бігав від бетонозмішувача (де готувався розчин для «стяжки» нового будинку) до хліва, в якому вимагало сніданку чимале тваринне сімейство... Хоч у хаті й назрівала святкова вечеря, бо за ще одним дивним збігом обставин його дружина, вчителька місцевої школи, Людмила Леонідівна Шевченко 8 березня святкувала свій день народження. Крім того, час від часу господар зазирав до теплої оселі, де розважали один одного, намагаючись не здіймати крику-галасу, малі Вікторія та Вадик. Відлучені від дитячого садочка (який в ті холодні дні погано опалювався), вони теж залишались під татовим не надто суворим контролем...
...І час, і здоров’я, і кошти
Тарас Григорович крутився подвір’ям, як той цемент із піском у «мішалці», і був щасливий від того, що кожен день праці наближав завершення будівництва великої Шевченкової хати. Де, зібравшись разом, почуватиметься вільно і комфортно вся велика родина: дружина, двоє дошкільнят, старшокурсник Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба Дмитро і найстарший син, випускник того само вишу Станіслав зі своїми синами і дружиною. Проста і водночас велична мрія чи не кожного з нас вимагала часу, здоров’я і грошей. Та вже відчувалося, що новосілля — не за горами...
Але... ні того року, ні наступного перебратися до нової хати Шевченкам не вдалося. Через економічну нестабільність, яка безжально руйнує наші плани і за яку вже не перший рік дякуємо зовнішньому ворогу-супостату, згаданому ще автором «Заповіту». Як і «добрим людям», які в найважчі для країни часи уміють наживатися на співвітчизниках. Зокрема — на селянах, котрі, можна сказати, з останніх сил чіпляються за прадідівську звичку і, не думаючи про вигоду, прибутки, усяку там рентабельність праці, тримають худобу, розводять свиней, здають задешево молоко, продають гуртовикам за безцінь м’ясо...
Одне слово, Тарас Григорович поспішав і не встигав за девальвацією гривні, подорожчанням будматеріалів, сантехніки тощо... Каже, що лише з літа минулого року розведення свиней (а це — основний заробіток пенсіонера) почало давати очевидний результат. На практиці це означає, що на українських підприємствах та в індивідуальних господарствах істотно зменшилося поголів’я (не остання причина — африканська чума свиней), натомість ціна на м’ясо, зокрема гуртова, зросла. Тож для Тараса Шевченка, котрий свого часу пожертвував улюбленою справою, щоб добудувати дім (попрощався зі школою, щойно накопичивши стаж на «вислугу»), це стало нагодою завершити «об’єкт».
В Оситняжці, де понад тисяча жителів, це єдиний будинок, що вдалося звести за останні роки. Односельці Шевченка на такий подвиг не наважилися.
Нарешті радісна новина — невдовзі новосіллю таки бути. І тепер Шевченки знають, що таке збудувати свій дім у селі — з чесної копійки, своїми руками. Скільки за сім років Тарас Григорович заготував, згодував свиням зерновідходів, буряків та гарбузів... Скільки десятків тонн органічного добрива вигріб з-під них, скільки годин провів під дощем чи на морозі, доглядаючи тварин, — одному Богу відомо. Зате тепер у новій хаті будуть нові меблі, у дітей — ванна, а в Людмили Леонідівни — якісна пральна машина...
А діти майже виросли...
Вадим і Вікторія нині вже школярі. І не гальмують татової роботи, коли той крутиться по господарству. Та чомусь здається, що він залюбки повернув би, якби міг, той клопіт і той час. Але... хвалиться успіхами старших синів.
Про Станіслава — капітана ЗСУ, пілота військово-вантажного літака, взагалі може розповідати годинами. Скажімо, як той перевозить поранених бійців зі шпиталю в Дніпрі в лікувальні заклади Одеси чи Львова. Чи про те, як успішно син завершив навчання в Сполучених Штатах, переймаючи досвід пілотів авіабази в Алабамі, й отримав відповідний сертифікат міжнародного (типового для військових, котрі служать в НАТО) зразка, а потім практикувався в Польщі, Туреччині, Німеччині, Італії... Чи про Дмитра, який тим часом обслуговує літаки СУ-27...
Не з неба гроші
Кожне побачення з синами, наприклад, коли Дмитро складав присягу на вірність Батьківщині чи коли Станіслав приземлявся на АН-26 у Канатовому, тато фіксував у фото чи відеоформаті на мобільний. Можливо, цих спогадів було б трохи більше, але трапився прикрий, хоч і кумедний курйоз — одна зі свинок, хай їй грець, з’їла телефон. Та відкрилася ще одна істина — годувати розумними гаджетами свиней надто дорого...
«Часто городяни чомусь вважають, що кожен житель села, в якого на подвір’ї щось кукурікає, рохкає чи мукає, — багатій, — уже без жартів ділиться спостереженнями Тарас Григорович. — Розкрию секрет: якби в 2015-му чи 2016-му я не їздив, підбираючи все, що залишалося після комбайнів на кукурудзяних полях, якби не просив у фермерів зерновідходи, узагалі нічого не мав би від такого бізнесу. Але й тепер від розведення свиней багато не виручиш, якщо не маєш клаптя власної землі, сам не продаєш м’ясо, а віддаєш гуртовикам. Мою продукцію знають, бо я — один із небагатьох, хто не використовує при годуванні тварин різних домішок. Тому розпродую м’ясо сам. І швидко.
В оситняжців максимум, на що вистачає здоров’я і грошей, — перекрити дах, замінити вікна-двері. Найсміливіші щось прибудовують до старої хати. І так у всіх селах навкруг. То в передмістях із шалених грошей зводять багатоповерхові вілли з басейнами і тенісними кортами, а селяни давно не при ділі. Он поряд зі мною дві недобудови стоять — не вистачило в сусідів ресурсів. І я б не радив нині розпочинати таке будівництво тому, хто не впевнений у своїх силах, бо покинути все на півдороги до здійснення мрії дуже боляче».
...Тезку Кобзаря Бог наділив ментальною українською рисою — впертою працею перемагати обставини і йти до своєї мети, яким би довгим і тяжким той шлях не був. А збудувавши дім, Тарас Григорович Шевченко з Оситняжки поставить перед собою інше достойне завдання. І матиме новий стимул для того, щоб удосвіта прокидатись і ставати до роботи. Бо по-іншому він уже не може...
Кіровоградська область.
