Наша газета вже повідомляла про те, що з першого січня нинішнього року набув чинності оновлений стандарт закупівлі молока, який узагалі прибирає з цивілізованого ринку його другий ґатунок та неґатункове. Фахівці підрахували: за таких умов на вісімдесяти (!) відсотках цілющої рідини, яку надоюють в особистих господарствах селян, фактично треба ставити хрест... Щоб адаптувати нові умови функціонування молочного ринку до наших реалій, термін запровадження того стандарту в дію, як відомо, «посунули» ще на півроку. Тобто перенесли на перше липня. Тож «година Ч» уже наблизилася до селян майже впритул. Чи готові вони зустріти її, так би мовити, у всеозброєнні. Таке запитання для більшості з них залишається риторичним уже впродовж тривалого часу. Для більшості, але не для всіх...

 

Співзасновник сімейної ферми Юрій Шаповаленко.

 

На цьому заводі молоко від сільських «дядьків» не приймають.

 

Завод у селі, але не для сільських «дядьків»

Із Юрієм Шаповаленком — співвласником сімейної ферми, яку в Денисівці Оржицького району, що на Полтавщині, заснували дві родини, ми познайомилися в сусідньому з нею селі Заріг. Саме тут розташований досить потужний молокозавод. Та жодної краплини місцевого «дядьківського», тобто надоєного в особистих господарствах селян молока це підприємство не закуповує. І немісцевого також... Тільки через його «умовну» якість і, власне, відсутність можливості контролювати її складники на всіх ланках виробничого процесу.
Єдиним винятком із цього залізного правила стала сімейна ферма родин Шаповаленків і Сергієнків. Перед молоком звідти на заводі не просто підняли шлагбаум — його приймають там тільки вищим сортом нарівні з тим, що надходить із ферм великих сільгосппідприємств. І використовують зазвичай на виготовлення десертів...
Хоча з часу офіційного відкриття цього «малюка» не минуло ще навіть двох років. Зрештою, і Юрій Шаповаленко, і Олександр Сергієнко зі своїми родинами, як і чимало їхніх односельців, доглядали корівок та продавали свіже молоко й раніше. Але шансів отримати згаданий «привілей» із більш ніж істотними фінансовими бонусами від переробного підприємства в них не було. Доки не вирішили двома родинами створити одну сімейну ферму. Щоб мати надійніше джерело прибутків, не «випасти» з цього норовливого ринку та, за словами пана Юрія, «створити безпечні й комфортні умови не тільки для корів, а й для себе».

Облізлі штани латати не варто...

Спершу, звісно, вивчали досвід інших. Насамперед тих колег, які долучилися до реалізації міжнародного проекту, фінансованого й утілюваного в життя Агенцією США з міжнародного розвитку, благодійним фондом «Добробут громад» і компанією «Данон». Обирали й варіанти. Для утримання поголів’я худоби можна було реконструювати чи навіть трохи «доточити» старі сараї, які вже використовували. Та, на переконання пана Юрія, таке «підлампічування» готового нагадувало б латання облізлих штанів: десь затулив дірку — в іншому місці обов’язково «вилізе» нова...
Тому за підтримки міжнародних доброчинців узялися будувати й облаштовувати нову ферму, розраховану на 20 стійломісць. Спорудили її за півроку, використовуючи тільки власні кошти. Оскільки йшлося про будівлю «канадського» типу з цілорічним відкритим утриманням тварин, необхідна для її зведення сума коштів не стала для співвласників непідйомною. Тим паче, що сучасне наповнення приміщення забезпечили партнери-реалізатори проекту.
За словами Юрія Шаповаленка, згаданий благодійний фонд надав технічну допомогу на суму майже 300 тисяч гривень. Тобто закупив для їхньої сімейної ферми стійлове, доїльне та холодильне обладнання, засоби для створення належного мікроклімату, освітлення тощо. З’явилася тут навіть своя міні-лабораторія. Від фонду отримали також шість голів молодняку — тільних телиць, які вже дали приплід, власне, стали коровами. Загалом затрати на створення сімейної ферми сягнули орієнтовно 25 тисяч доларів. Зі згаданими доброчинцями засновники поділили їх фактично наполовину.

Без посередників і «копійчаної» ціни

При цьому створили три нових робочих місця. Ферму сьогодні обслуговують п’ятеро працівників. Зрозуміло, що йдеться насамперед про представників родин засновників. Поки що прибутків із неї вистачає для забезпечення їхніх найнагальніших потреб. Для того, щоб з’явилися кошти на розвиток, в їхньому бізнесі, на переконання пана Юрія, треба «покрутитися» не менше трьох років. Із поправкою на специфіку нашого ринку.
— Сьогоднішні закупівельні ціни на молоко не задовольняють ні малих, ні великих виробників, — зазначає співрозмовник. — Та ми добре розуміємо, що й у людей немає таких коштів, аби купувати його в крамницях чи супермаркетах дорожче. Однак такий час настане. Я починав роботу в сільському господарстві у 1993 році й пам’ятаю тодішні розмови про суцільну збитковість навіть виробництва зерна. Тепер на прибутки від польових культур гріх скаржитись... Колись і нашу продукцію експортуватимуть, її ціна стане конкурентною.
При цьому зауважимо, що йдеться не про ту «копійчану» закупівельну ціну, за якою скуповують молоко в абсолютної більшості селян переробні підприємства чи меткі посередники. Скажімо, цієї весни згаданий молокозавод платив повпредам сімейної ферми Шаповаленків-Сергієнків 7 гривень 50 копійок за літр. Тобто лише на гривню менше, ніж великим товаровиробникам, які, на відміну від «малих», є платниками ПДВ. Але наведена вище ціна фактично удвічі (!) більша від сум, які отримували і продовжують отримувати за своє молоко звичайні «дядьки»—власники корівок від заїжджих перекупників і підприємств. Як то кажуть, відчуйте різницю...
Надто з огляду на те, що жодних посередників у партнерських відносинах із молокозаводом засновники сімейної ферми не потребують. Працюють із ним напряму, щодня здаючи туди по 600 літрів якісного натурпродукту. Середній надій на корову становить тут 23 літри. За таких умов нових «європейських» стандартів якості при закупівлі молока не бояться, бо досягли їх практично за всіма параметрами. На сьогодні мають уже 31 голову великої рогатої худоби, основою стада є 19 тільних корів.

Плюси і мінуси особистих господарств

Зрештою, їхня Денисівка залишається нетиповим для Полтавщини селом. Адже за минулий рік у всіх категоріях господарств області поголів’я ВРХ зменшилося ще на 6 тисяч голів, тобто на 2,4 відсотка. Корівок недорахувалися 3 тисячі, причому третину того «мінусу» дали особисті господарства селян. Водночас у Денисівці останніми роками, за спостереженнями Юрія Шаповаленка, «дворових» корів істотно побільшало. Хоча й не від хорошого життя їхніх господарів. Хазяйнування тут потужного агрохолдингу призвело до втрати робочих місць більшістю працездатних односельців. Останні задля того, щоб вижити, змушені заводити годувальниць і здавати молоко навіть за безцінь...
Працьовиті селяни утримують по 3—5 корів, дехто — до десятка. Тим паче, що довкола вистачає луків і пасовищ. Та якщо в умовній загальній череді чималенького села налічується вже понад 300 корів, то на створення повноцінної сімейної ферми поки що наважилися тільки згадані господарі. Хоча, на думку Юрія Шаповаленка, саме за такими фермами — майбутнє «дрібного» молочного тваринництва та, власне, його виживання. А як бути з кооперативами, які збирають продукцію в населення? І, зрештою, що робити сільській бабусі чи дідусеві, котрі зазвичай утримують одну-дві корівчини? Чи не «доб’ють» їх оті євростандарти та шлагбауми перед «некондиційним» молочком селян?
Юрій Шаповаленко переконаний, що у таких «плачах» та «страшилках» — багато від лукавого. І від тих, хто прагне «законсервувати» нинішню ситуацію зі значною «тінізацією» молочного ринку. Адже не секрет, що деякі підприємства видають «на-гора» набагато більше молокопродукції, ніж офіційно «вливається» туди сировини, потрібної для виготовлення такої смакоти... Та якщо, скажімо, кооператив збирачів молока перетворюється на ще одного посередника між селянином і підприємством, то кому дістаються при цьому найжирніші «вершки»?

Пігулки вже не допоможуть — потрібна «хірургія»

— Дідусь і бабуся з однією коровою своїх проблем за допомогою кооперативу точно не вирішать, — каже Юрій Шаповаленко. — Бо все одно не зможуть забезпечити ні належного догляду за худобою, ні потрібної якості молока. Натомість кооперація потрібна малим товаровиробникам — таким, як наша сімейна ферма. Бо, скажімо, високооплачуваного бухгалтера чи юриста самі «не потягнемо». А якщо в районі буде не менше п’яти сімейних ферм, разом зможемо найняти таких фахівців. Мені доводилося бувати й у США, і в Європі, тож бачив, як працюють там кооперативи, створені фермерами.
Що буде далі з однією-двома коровами сільської бабусі? Те саме, що було, скажімо, в Угорщині чи Румунії, які рухалися до Євросоюзу швидшими темпами. Там такі примітивні «домашні» господарства просто «відпали»... «Так, спочатку це буде, мабуть, боляче, як і при будь-якій «хірургії», — наголошує Юрій Шаповаленко. — Та її треба було робити набагато раніше. Бо вже скоро молоко другого сорту пити ніхто не захоче». Жодної трагедії в тому, що бабуся продасть свою корівку й також одержить за неї гроші, пан Юрій не вбачає. Адже старенькі, яким уже за 70, «бігають» за тими корівчинами не тому, що їм це подобається, а від безгрошів’я та безвиході...
— Цим людям потрібні вже не постійний клопіт біля худоби, а спокійна забезпечена старість із гідною пенсією та іншими благами, — переконаний Юрій Шаповаленко. — Натомість їхні молодші сусіди, односельці створять сімейні ферми, легалізують свій бізнес і заплатять податки до скарбниць держави та громади. Так і загальна кількість корів у селах не зменшиться, й додаткові кошти в бюджетах на поліпшення добробуту пенсіонерів з’являться. Не кажучи вже про підвищення якості молока. Тож винаходити велосипед нам не треба — він уже давно винайдений...

Куди впадають каламутні «тіньові» потічки?

Чи справді вагомим може бути згаданий доважок? І, власне, чи варта нова шкірка вичинки? Судіть самі. На Полтавщині в особистих господарствах селян налічується 62 тисячі корів, що становить фактично половину їхнього загальнообласного поголів’я. А повноцінних сучасних сімейних ферм ще не створено навіть десятка. Зрозуміло, що «погоди» на молочному ринку вони не роблять. При цьому майже дві з половиною тисячі (!) господарів-«індивідуалів» утримують від трьох корівок і більше.
Покупці на їхнє переважно «некондиційне» молоко також знаходяться. Хоча за таких обставин ідеться зазвичай про його напівтіньовий «базарний» та інший подібний обіг. Без сплати податків і гарантії якості, з далекими від реальних ринкових закупівельними цінами та повним ігноруванням такої сировини провідними виробниками молочної продукції...
Отже, надоєне від майже половини коров’ячого поголів’я регіону молоко струменить поблизу «тіньових» потічків або повністю в них «пірнає». Тож важко навіть уявити обсяги згаданих резервів, насамперед фінансових, які належить підняти з тих каламутних глибин. Без реальних сімейних ферм цього зробити, певно, таки не вдасться.

Фото автора.
Підготував власкор «Голосу України» Василь НЕЇЖМАК.