Закон «Про вищу освіту»: з поправками на національний інтерес і вимоги часу

Для розвитку будь-якої країни у сучасному світі людський фактор набуває виключного значення, а якість людського капіталу стає визначальним чинником успіху.
Уже нині ми спостерігаємо початок справжніх баталій за мізки та робочі руки на рівні країн і регіонів. Освітня і трудова міграція українців за кордон — наочні вияви цих протистоянь.
Варто зазначити, що сусідні країни виявили неабияку гнучкість, оперативно змінивши власне законодавство, щоб вирішити свої кадрові чи демографічні проблеми за рахунок близьких ментально українських мігрантів. Адже добре відомо, що Україна має неперевершений людський капітал і непогану систему освіти. І є безліч прикладів, коли на новому місці наші люди швидко ставали успішними.

Трудова і освітня міграція існували завжди. Адже завжди були країни і території, які надавали кращі можливості для самореалізації і капіталізації особистості. А будь-яка людина шукає там, де краще. Проте вже кілька років Україна в силу багатьох факторів поступово перетворюється на донора людського капіталу. А так недалеко і до повного знекровлення українського організму...
Маємо визнати: наша країна, на жаль, виявилася не готовою до такого виклику. Лише нині, коли освітня і трудова міграція набули масового характеру, у влади з’явилося чітке усвідомлення необхідності загальнонаціональної стратегії формування і повернення людського капіталу. І певні напрацювання в цьому сенсі вже зроблені. Та варто розуміти, що така програма вимагатиме і часу, і фінансових ресурсів. А починати щось робити потрібно вже зараз.
Система вищої освіти є одним із тих базових майданчиків, на яких відбувається формування і капіталізація людського капіталу. І за рахунок перегляду і осучаснення (з поправками на вимоги часу) окремих законодавчих норм, що регулюють цю сферу, можна було вже зараз почати впливати на негативні процеси, що відбуваються. Насамперед на ті, що набувають загрозливих для національної безпеки масштабів чи форм.
Зупинюся лише на деяких із тих змін, яких потребує Закон України «Про вищу освіту».

Контролюємо не там?

Покладаючи на заклади вищої освіти важливі для себе освітні та соціальні функції, фінансуючи це коштом платників податків, українське суспільство має право контролювати результат. Та от парадокс: суворо та прискіпливо контролюючи рівень знань тих, хто вступає до університету, ми не маємо чітких критеріїв оцінки рівня капіталізації молодої людини, яка закінчує виш. Дипломи після закінчення вишів у нас отримують майже всі.
В українських вишах, як показує практика, процент «відсіву» студентів не перевищує 5 відсотків. Так, у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна кількість відрахованих за підсумками 1-го курсу не перевищує 2, а за підсумками 4-го курсу — 2,5 відсотка. У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка загальноуніверситетський показник відрахування становить 4,7 відсотка за денною формою навчання та 11,6 — серед заочників.
Одним із небагатьох винятків у цій загальній тенденції можна було б вважати Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Та й то — лише за показником відрахування за результатами першої сесії, який становить тут приблизно 10 відсотків (на бакалавраті відсоток відрахованих близький до середніх показників решти вітчизняних університетів).
Натомість у всьому світі практикують зовсім інший, більш прагматичний, підхід: кордони там будують не на вході, а на виході. Тобто вступити до університету може практично кожен, а от дипломи отримують лише ті, що покажуть високий рівень знань протягом усього періоду навчання. У більшості провідних університетів світу показник «відсіву» першокурсників подекуди сягає 40 відсотків від набору. І це вважається абсолютно нормальним.
Чи потрібно нам узяти до впровадження іноземний досвід? Переконаний: це питання потребує детального вивчення, можливо, навіть експериментальним шляхом. Адже функція селекції є чи не найважливішою з тих багатьох функцій, які суспільство покладає на університети. Без неї заклади вищої освіти фактично перетворюються на фабрики з видачі дипломів. А це, погодьтеся, не мотивує до підвищення якості знань ані молодь, ані самі заклади освіти.
Настав час істотно вдосконалити чинну систему вступу. Цей факт уже ні в кого не викликає сумнівів. Ми повинні нарешті самим собі відповісти: наш вибір — обмеження чи розширення доступу молоді до освітнього середовища? Цілком зрозуміло, що з огляду на сучасні реалії потрібно прагнути до зняття штучних бар’єрів, які заважають доступу молоді до вищої освіти. Можливість «увійти» в освітнє середовище мають отримати всі, хто цього хоче. А далі, через запровадження інституту кваліфікаційних іспитів, кожен студент має час від часу підтверджувати рівень своїх знань. Навчання продовжуватимуть ті, хто, пройшовши через це «сито», продемонстрував належний результат.

Чи потрібне нам ЗНО?

Потенційного роботодавця не цікавить, наскільки легко майбутній студент запам’ятовує факти та складає ЗНО. Його цікавить рівень знань і компетентностей, який має людина з дипломом. На жаль, повинні визнати: наша система вступу не створює мотивації до навчання, вона створює лише перепони.
На одну з них поступово перетворилося ЗНО. Свого часу механізм зовнішнього незалежного оцінювання був запроваджений з метою боротьби з корупцією при вступі. Проте в нинішніх умовах ЗНО істотно звужує можливості доступу молоді до освітнього середовища.
Однак зовсім відмовлятися від нього нам поки що не варто. Зовнішнє незалежне оцінювання має залишитися насамперед як засіб вимірювання знань абітурієнта, як орієнтир для вишу. А на загальнодержавному рівні ЗНО могло б стати дієвим механізмом регулювання підготовки фахівців залежно від потреб ринку праці. Можливо, був би сенс залишити зовнішнє незалежне оцінювання для окремих спеціальностей. Скажімо, таких, якими сьогодні перенасичений вітчизняний ринок праці (юристів, журналістів, економістів тощо). Для тих же спеціальностей, в яких у країні відчувається гостра потреба, від ЗНО доцільно було б відмовитися.
Тобто на «вході» до вишу ЗНО повинно залишитися тільки для обмеженого кола надмірно «популярних» спеціальностей. Натомість на «виході» тестування потрібно запровадити для всіх спеціальностей без винятку.
Та нині нам необхідно остаточно визначитися щодо того, чи потрібно залишити ЗНО як визначальний фактор вступу до університетів. Щодо цієї проблеми потрібна ґрунтовна фахова дискусія.

Про вади «широкого конкурсу»

Два роки тому в Україні були запроваджені нові правила розподілу державного замовлення, які охрестили системою «широкого конкурсу». Суть змін, якщо коротко, полягає в тому, що бюджетне місце жорстко прив’язується до вступника. Абітурієнт із високими балами отримує можливість здобувати освіту на бюджетній формі навчання в обраному ним закладі. Підходи нібито справедливі. Проте вже перші результати «широкого конкурсу» виявили істотну ваду цієї моделі: регіони почали швидко втрачати кращих випускників, а регіональні виші — державне замовлення.
Як свідчать дані аналітичного центру CEDOS, масово залишають рідний регіон насамперед студенти з високими балами ЗНО, які відчувають свою спроможність вступити до престижних університетів великих міст. Зокрема, вступники, які набрали понад 180 балів за ЗНО з української мови, доволі рідко подаються на навчання до вишів своєї області. Здобувати освіту у вишах свого регіону в результаті залишається лише третина (а іноді й того менше) випускників Кіровоградської, Хмельницької, Чернігівської, Черкаської, Рівненської, Житомирської, Волинської, Херсонської, Полтавської, Миколаївської. І, з цілком зрозумілих причин, Донецької та Луганської областей.
Нині неможливо сказати, скільки з абітурієнтів-«мігрантів» залишиться на новому місці після навчання, а скільки повернеться додому. Проте очевидно, що багато випускників матимуть кращі перспективи працевлаштування саме в тому місті, в якому вони навчались. Тож обласні та районні центри, які страждають від такого «відтоку мізків», ризикують назавжди втратити здібну та активну молодь, яка могла б змінювати свій регіон на краще.
За таких умов системного вимивання людського капіталу вже через кілька років ми матимемо в країні 3—4 університетські центри і купу депресивних, безперспективних областей. І це не є перебільшенням.
Нещодавно Рада ректорів закладів вищої освіти Одеської області проаналізувала впровадження «широкого конкурсу» в розрізі регіонів. Це дослідження було оприлюднено на одному з засідань Комітету з питань науки і освіти і стало шоком для експертного середовища. Насамперед вразило те, як сильно протягом останніх п’яти років відрізняються результати ЗНО абітурієнтів залежно від регіону України. Так, вступники з південних областей за всіма предметами стабільно демонструють значно нижчі бали, ніж із західних та з Києва. З’ясування причин такої сталої різниці у результатах ЗНО наразі має стати першочерговим державним завданням, і насамперед — для педагогічної науки. Та факт залишається фактом: в умовах «широкого конкурсу» абітурієнти з півдня є апріорі неконкурентоспроможними порівняно з абітурієнтами столиці та західних областей.
Якщо така тенденція збережеться ще кілька років, це призведе до незворотних процесів. Будуть зруйновані наукові школи та цілі напрямки підготовки, а центри вищої освіти, що формувалися протягом сотні років, опиняться під загрозою закриття. Як результат — матимемо значний дисбаланс якості людського капіталу по регіонах України. Адже абсолютна більшість абітурієнтів, які отримують місця держзамовлення, будуть мешканцями тих областей, де розташовані пріоритетні виші.
За даними Ради ректорів ЗВО Одеської області, у вишах регіону кількість бюджетних місць за останні п’ять років уже зменшилася більш як на половину. Не ліпша ситуація й по інших областях півдня України. Це загострює соціальну ситуацію, адже через погіршення якості людського капіталу суттєво знижується інвестиційна привабливість південного регіону.

Регіоналізація «широкого конкурсу» як порятунок

Суспільство повинне усвідомити: якщо нині не змінимо філософію вступу до закладів вищої освіти, вже найближчим часом будемо мати катастрофічну ситуацію, пов’язану із системним вимивання людського ресурсу з регіонального та місцевого рівнів.
Який може бути вихід у цій ситуації? Рада ректорів закладів вищої освіти Одеського регіону запропонувала рішення, яке полягає в ідеї регіоналізації «широкого конкурсу». Аби забезпечити справедливий та прозорий розподіл державного замовлення (а отже, і рівномірне фінансування державою розвитку вищої освіти у регіонах), адресне розміщення держзамовлення для здобуття ступеня бакалавра пропонується розподіляти за укрупненими регіонами, спираючись на їх демографічні показники. Варто зазначити, що це цілком відповідає вимогам пункту 8 статті 72 Закону України «Про вищу освіту», згідно з якою «Фінансування за рахунок видатків Державного бюджету України підготовки фахівців з вищою освітою за спеціальностями відповідних ступенів вищої освіти встановлюється в обсязі, необхідному для забезпечення на кожні 10 тисяч населення навчання не менше 180 студентів».
Що дасть регіоналізація адресного розміщення держзамовлення? Насамперед — змогу зберегти наявні переваги впровадженого алгоритму розподілу держзамовлення, а також забезпечить гарантоване державне фінансування розвитку людського капіталу за регіонами України (згідно з вимогами пункту 8 статті 72 Закону України «Про вищу освіту»). Регіоналізація сприятиме створенню справедливих умов для розвитку конкурентоздатних напрямків підготовки та наукових шкіл, що історично склалися у вишах всієї країни. Але — з урахуванням регіональних потреб, що допоможе збалансувати розвиток людського капіталу по областях.
«Регіоналізація» дасть змогу сформувати прозорі передумови для створення потужних регіональних університетів, які працюватимуть в умовах справедливої конкуренції. Будуть створені умови для мобільності молоді, а це сприятиме зменшенню регіональних ментальних відмінностей, підвищить загальну толерантність населення.
Якщо не хочемо втратити на місцевому рівні серйозний людський капітал, ми повинні дати регіональним університетам друге дихання. Адже за закриттям закладів освіти неодмінно прийдуть спустошення і деградація, втрата викладачів і цілих наукових шкіл, матеріально-технічну базу яких буде швидко розібрано на гвинтики і розпродано за дріб’язок.
Не виключаю, що одним із можливих варіантів недопущення такого розвитку подій може бути механізм об’єднання регіональних університетів у потужні університетські центри.

Кадри вирішують усе

Проте є в системі національної освіти проблема, не вирішивши якої, ми не зрушимо з місця жодної іншої. Вже ні для кого не є секретом, що в Україні нині спостерігається надзвичайно серйозний дефіцит учительських кадрів. За даними Міністерства освіти і науки України, в школах зараз катастрофічно не вистачає вчителів початкових класів, є проблеми з учителями іноземних мов та природничо-математичних дисциплін.
Цілком очевидно, що така ситуація стала наслідком тієї недалекоглядної політики держзамовлення, що проводилася останнім часом. Так, іще у 2012 році кількість студентів закладів вищої освіти (бакалаврат), що навчалися за програмами з підготовки вчителів математики, становила 7 370 осіб, у 2017-му — лише 2 311 осіб. Майбутніх учителів фізики у 2012 році мали 4 430, у 2017-му — тільки 1 361. Стрімке зменшення держ-замовлення спостерігаємо також у дошкільній (у 2012 році — 10 627, у 2017-му — 4 731 особа) і в початковій освіті (у 2012 році — 15 747 осіб, у 2017-му — тільки 5 301 особа).
Одним із можливих варіантів вирішення цієї проблеми могло б стати свідоме збільшення показників держзамовлення на підготовку відповідних спеціалістів. Насамперед — учителів. Інакше вже через 10—15 років навчати наших дітей у школах буде просто нікому.
І одна з причин полягає у тому, що у пошуках кращих умов для життя українська молодь дедалі частіше виїжджає за кордон.

У пошуках кращих умов

За інформацією аналітичного центру CEDOS, протягом останніх років серед найбільш бажаних для навчання країн залишаються Польща, Німеччина, Росія, Канада, Італія, Чехія, США, Іспанія, Австрія, Франція та Угорщина. Станом на 2015/2016 навчальний рік кількість українців на студіях в іноземних університетах становила майже 66,7 тис. осіб. Динаміка зростання з 2009-го по 2016-й становила 176 відсотків!
Якщо ж порівнювати два останні роки, то приріст — майже 20 відсотків. Причому 2/3 цього приросту дають українці, що навчаються в польських університетах. Вони показали найбільш стрімке збільшення, і в абсолютному, і у відносному показниках, — з 22,8 тис. до 30 тис. осіб (майже 32 відсотки). Також значний відносний та абсолютний приріст українських громадян на студіях демонстрували канадські, словацькі та італійські університети.
Маємо визнати: сприятливі умови для відтоку мізків з нашої країни ми створили власноруч. Зокрема, вже цілком очевидно, що вирішальним інструментом доступу закордонних країн та університетів до структури інноваційного людського капіталу України виступила відповідна інформаційна інфраструктура супроводу зовнішнього незалежного оцінювання. Відкриті джерела інформації не створюють жодній зацікавленій стороні бодай якихось перепон для того, аби отримати відомості про результати ЗНО випускників українських шкіл. Ресурс відкрили, та про можливі наслідки відкритості, як завжди, не подумали.
Маємо також визнати, що вітчизняна система освіти через свою надмірну зарегульованість програє системам освіти навіть найближчих сусідів (Польща, Чехія тощо), вона фактично відсікає українську молодь, і в результаті молоді українці їдуть навчатися за кордон. Туди, де, на відміну від України, немає штучних бар’єрів на вході до освітнього середовища.
Виходить, що ми не виплекали можливостей для молодої людини, щоб вона могла реалізувати себе і свої таланти вдома. Натомість створили такі умови, щоб наша молодь їхала навчатися і працювати за кордон, а потім створювала інноваційний продукт уже для інших країн. Та ситуацію ще можна виправити, змінивши законодавство в інтересах нації та з поправками на вимоги часу. Як це зробили більшість країн-сусідів.

Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ,
народний депутат України,
перший заступник голови
Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти,
доктор педагогічних наук.