Цікавість до земельних питань у суспільстві не згасає ніколи. У політиків, аграрних олігархів, у тих, хто вже розпоряджається і ще хоче мати сотні тисяч гектарів, своя точка зору щодо процесів приватизації та реформування. У селянина з його паєм у кілька соток — інша. Десь між ними і має бути істина. 

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.


Міркуваннями щодо земельних проблем ділиться мешканець села Пирогівці з Хмельницького району Кузьма Матвіюк (на знімку).

Він у 1960 році вступив на інженерний факультет Української сільськогосподарської академії в Києві. У 1970—1971 роках закінчив педагогічний факультет Української сільськогосподарської академії за спеціальністю «викладач спецдисциплін», фахівець з впровадження приватної форми господарювання на землі, політв’язень радянських часів і нинішній голова ГО «Захист і збереження землі».
— Думаю, стратегічний план витіснення українців з їх споконвічної землі почав реалізовуватись ще в 1990 році, коли Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про земельну реформу». Відповідно до неї із земель колгоспів вилучалось 15 відсотків площ і передавалось у розпорядження місцевих рад для подальшого надання громадянам земельних ділянок для створення селянських (фермерських) господарств, ведення особистих підсобних господарств, садівництва, городництва.
Після цього Верховна Рада України приймає Земельний кодекс України в новій редакції. У ньому йдеться про приватну власність на землю і «тихенько» — про купівлю-продаж. У 2001 році — знову нова редакція, де вже частина статей присвячена продажу. Це бажане дійство так ретельно і широко виписано, що схоже не на закон, а на відомчу інструкцію з проведення торгів. І лише ст.15 Перехідних положень тимчасово забороняє купівлю-продаж, посилаючись на відсутність належної нормативно-правової бази. Надалі мораторій з року в рік продовжувався. Гадаю, тому, що кожній новій владній команді був потрібен час, аби домовитися про поділ між своїми.
Завдяки прийнятим законам і президентським указам на початку нового тисячоліття земля була приватизована колективними сільгосппідприємствами і роздана по частках їх працівникам. Окрім низки земельних законів і постанов, на місця пішли й галузеві нормативи, які продовжили загальну стратегію. Так, вийшов нормативний документ Держкомзему «Технічна документація по інвентаризації земель», який хоча і не був секретним, але і не розповсюджувався вільно. Я в ті часи, займаючись впровадженням приватної форми господарювання в штаті облвиконкому, не зміг отримати його офіційно, а лише потайки ознайомився з ним у приятеля, який працював в обласному управлінні Держкомзему. Не дивно, бо він зобов’язував у процесі інвентаризації визначати ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально... На підставі цієї інвентаризації мали припиняти користування цими ділянками і передавати їх до складу земель запасу.
Фактично із земель колгоспу виділялись найменш родючі, а то і зовсім неродючі ділянки — змиті круті схили, скотомогильники. Вони передавались до земель запасу, а потім — для створення фермерських та підсобних особистих господарств.
І люди такі землі брали. Ось зізнання одного з них, Анатолія Кручика із села Кальня Деражнянського району Хмельниччини: «Я не хочу багатіти, чого так всі чомусь бояться в колгоспі. Я не хочу їздити на дорогих машинах. Не хочу ходити по ресторанах... Я хочу наробитись на своїй землі».
Не скажу, що таких, як Кручик, було серед колгоспників багато, за моїми спостереженнями — відсотків десять. Але і вони не реалізувалися, не відбулися як вільні господарі на власній землі. Вони «спалилися» на тих крутих горбках і мочарах. І це був перший етап знищення хліборобського генофонду вже в незалежній Україні.
У своїх зверненнях до керівництва держави ми не раз просили відводити до земель запасу землі середньої якості. Говорили, що без перегляду методики формування земель запасу не може йти мова про розвиток фермерства. Але цього ніхто не чув.
А після розпаювання в селі утвердилась ситуація, коли клас власників не міг нічим себе захистити. Знову для тих, хто хотів стати фермерами, знаходились найменш родючі ділянки якнайдалі від села. Затверджували їх загальні збори колгоспників. Я бував на таких зборах. Майже без винятку це було сумне дійство, де потішалися і відверто глузували з тих, хто хотів самостійно господарювати.
Та бажання останніх до вільної праці було нестримним — вони погоджувались на все. Але уряд не допоміг нічим, залишивши їх наодинці з сапою і лопатою та кількома гектарами землі. Далі «вдарили» високими цінами на промислову продукцію і вкрай низькими закупівельними цінами на все вирощене. І таки доконали нових власників землі: багато хто передчасно помер, втратив здоров’я, молодші виїхали в інші країни наймитувати. Ті, хто залишився, безнадійно спивався.
Це був другий етап нищення українського хліборобського генофонду, коли поля почали заростати бур’янами. І тут з’явились багатії, які брали землю в оренду. Село сприйняло їх як благодійників: беруть гектари, обробляють, а в кінці року ще й два мішки зерна дають...
Так лани починають прибирати до рук земельні магнати, казково збагачуючись за рахунок хижацького виснаження чорнозему. Тим часом держава усунулась від контролю за збереженням родючості ґрунтів. Мало того, злочинні втрати гумусу в ґрунті починали використовувати як аргумент для впровадження розпродажу землі. Мовляв, бачите, як орендатор марнує землю. Ось якби він її купив, тоді дбав би...
Паралельно нав’язується думка, що село — це не місце існування людини, а така собі економічна категорія, а люди там — технічний придаток на зразок коней. Змінилась технологія вирощування культур, почали застосовувати механізми, тож коні тепер навіщо?
Селянин, який завше заклопотаний своєю святою справою — сіяти, доглядати, збирати врожай, не зміг розпізнати у цьому великий злочин, не зміг згуртуватись і дати відсіч. Він повівся на те, чим його дурили.
Ця полуда в багатьох не спала з очей дотепер. Інколи, довідуючись, що я проти продажу землі, самі ж селяни суперечать мені: «Що ви дурницею займаєтесь! Ось мені потрібно утеплити балкон, і тисяча доларів украй потрібна, а я не можу продати пай...». А хтось хоче хоч перед смертю пожити на оті кілька тисяч гривень. Та багато хто розуміє: «Ну продамо ми землю, проїмо гроші, а далі що?».
Тим часом ті, хто стоїть за продаж землі, «піднімають ініціативу з низів». І саме громадяни, котрі потребують грошей на життя, звернулись до міжнародного суду із позовом на владу України, яка порушує їхні права — не дозволяє продавати пай.
Міжнародний суд — річ дорога. Прості пайовики фізично не зможуть його оплатити. Але ті, хто готується скупити українські землі, заплатять. І ніхто не звертатиме увагу, що свого часу виділення під фермерство неродючих ділянок уже в зародку перекреслило приватну форму господарювання. А розпаювання порушило Конституцію України, яка проголошує землю загальнонаціональною власністю. Натомість паї отримали шість мільйонів селян...
Дезінформація, коли в ЗМІ подаються лише оманливі принади від продажу землі і зовсім не показуються трагедії селян в країнах, де було запроваджено продаж, теж не припиняється.
А коли люди втрачають можливість отримувати роботу і достойну зарплату, переходять у стан виживання, їх легко схиляти до обміну землі — постійного і вічного життєвого ресурсу — на гроші, за які можна якийсь час наїстися. Це обман, що при продажу землі всі матимуть доступ до неї. Насправді у 98 відсотків цього не буде з різних причин. То хто виграє?
Всі роки я звертався до влади із запитами, пропозиціями, протестами, де були викладені протизаконні і цинічні дії по відношенню до селян. Мені не відповідали. Тепер наша ГО «Захист і збереження землі» надсилає в усі установи свою «Загальну концепцію земельних відносин в Україні». І вона знову ніде не сприймається. Все повторюється. І уроки минулого ми так і не засвоїли.

Підготувала Ірина КОЗАК.
Фото з інтернет-ресурсу.

Хмельницька область.