Іван Степанович — прадідусь жителя селища Більмак на Запоріжжі Юрія Шевченка, вів домашні журнали «Вік з олівцем». Жив він у селі Казначеївці на Дніпропетровщині.
До свого 70-ліття (1968 рік) дідусь зібрав спогади, в яких ідеться про три голодомори. Ось уривок із розділу «Труднощі не проходять»: «...влада Радянська і колективізація будувалася і діставалася дорогою ціною. Проте ніде ви не знайдете написаної правди про багатьох загиблих людей у ті часи. Ніхто ніде не поминає покійних. Словом, царство небесне або вічна пам’ять! Померли мати моя Олена Порфирівна 16 листопада 1933 року. Прожили всього 55 років».
У розділі «До 1960 року» записів Івана Степановича є такі рядки: «На 1 січня 1947 року маємо зерна пшениці і кукурудзи 10 кг на харчі. Важко жить, що й говорить. Наприклад, на день виборів 9 лютого 1947 року починає благословлятись на світ, можна вставати, щось робити. Неділя, треба йти голосувати. Але краще коли б раніше поснідать, так нема чого... Перебігають думки в голові — одна за другою — і все дарма. Хліба, звичайна річ, нема. Не було його вчора, нема сьогодні. Це не перший раз і не останній. Онуки, діти малі Павлик та Інночка, вони знай одне: «Бабусю, їстки, їстки!» Баба Оришка всипала їм супу з насіннєвої квасолі: «От і мовчіть, не морочте голову, бо і сама з ніг падаю»...
«Зайшла велика слабкість. Кістки тіла стали виразно опуклими, шкіра морщиться, очі блякнуть, ноги підкошуються, ходить важко. Коли буде хліб? До колоска ще 5 місяців, а зараз що? Картоплю поїли. Хоч би щось у рот укинути. Живіт грає марш, іще півтора місяця після жнив, поки одержали щось на аванс. Коли видається аванс, відраховують зерно на поставку держави із садиби».
Ось що написав Іван Степанович у розділі спогадів «Голод і ціни»: «На кінець 1921 року настав спокій на нашій землі. Почалася нова влада — влада Рад, але минулого літа була велика засуха — неврожай. У нас були посіви 7 десятин пшениці — по 4 пуди з десятини. Ми на зиму зменшили худобу; продали коня, корову віддали дядькові Митрофану. Порізали всі вівці, троє свиней, збули 10 бджолосімей.
На 1 січня 1922 року сімейство 9 душ, а зерна лише 4 пуди. Ще тільки зібрали той мізерний урожай, як почалася викачка хліба державі. Комісії від незаможних селян згукували і вимагали здати увесь хліб державі, загрожували висилкою в Сибір. Комісії юрбою ходили по хатах, вишукували зерно і забирали. Люди свій хліб ховали, закопували в землю, по горщечках розсипали, але вишукували скрізь і забирали. Накладали норми здачі на двір, а хто виконував — повторювали знову.
Люди товкли в ступах трухле дерево (стовпці огорожі викопували на їжу). Полову всяку сіяли на решетах та пекли маторженики. Народ скрізь ходить — люди шукають їжу і помирають з голоду. Мертвих людей скрізь валяється багато — на полях, на шляхах, на станціях, попід тинами. Померли з голоду дядько Митрофан 25 березня та Дмитро їх син помер у своїй хаті. Василь другий син помер десь на Полтавщині. Дехто заводив у поле своїх дітей.
Голод — велике лихо. Я чув з переказів, що колись був великий голод через посуху і неврожай. А зараз переживаємо голод не тільки що неврожай, а тому що забирали останнє, що було на їжу, — державі...»
Підготував Костянтин ПРИЧИНЕНКО.
Більмак Запорізької області.
Автор має в розпорядженні електронну копію щоденника сільського літописця за 1951—1970 роки (том третій). У когось із нащадків є перший та другий томи записів «Вік з олівцем», а також четвертий... Відгукніться! Відомо, що Іван Степанович Німець (Ємець) жив у селі Казначеївка Магдалинівського району Дніпропетровської області.
Адреса автора — у редакції.
