Живуть у Городищі, що на Черкащині, два приятелі-нерозлийвода: Анатолій Чередниченко і Володимир Лелека. Одинаки. У пана Анатолія дружина кілька літ тому померла, а пан Володимир уже вісім років без свого щастя, бо його Олена ще зовсім молодою пішла в інший світ. То була, за словами чоловіка, остання його любов на цій землі.
Анатолій Чередниченко (на знімку) — знаний у місті майстер пензля. Ні, не художник-професіонал, а любитель. Це покликання душі. Вправно малює з юності: пейзажі, натюрморти, портрети. Що опинився серед художників, нічого дивного, бо родом із Шевченкової Керелівки. Продовжує кращі малярські традиції свого великого земляка. Удома — чимала бібліотека світових майстрів пензля. Про кожного пан Анатолій може прочитати пристойну лекцію. Були б слухачі. Пишається, що ваговитим слідом на землі є сотні картин його руки, які роздаровані друзям не лише в Україні.
Ще пан Анатолій — неабиякий майстер відремонтувати радіоприймача, праску, телевізор — різну апаратуру, що служила вірою-правдою не один десяток років. Бо праця для нього, то — найкращі ліки від недуг, які часом дошкуляють.
Так вважає і Володимир Лелека (на знімку).
Навантаження обрав, як каже, до душі. Доглядає чималу пасіку та сад-город — соток із тридцять. На одні руки — то неабияка фізкультура: як зійшов сніг — крутись, аж допоки знову випаде.
Запитаєте, навіщо одній людині стільки? Бо, як здогадалися, усе вирощене роздає дітям, онукам, родичам, друзям. Має щедру душу та добре серце.
Для повного щастя узяв В. Лелека собі і додаткове зобов’язання — вирощує сорго та в’яже віники. На них від численного жіноцтва не надійшло жодної рекламації. Бо й віники теж роздає всім охочим.
Пан Володимир недарма має таке чудове українське прізвище — у минулому був птахом високого польоту. Літав ого-го! Як того військова служба вимагала. А в літах, які на зиму повернули, приземлився підполковником запасу у благословенній батьківській хаті.
В Анатолія Лаврентійовича Володимир Федосійович буває щодня. Обоє відводять душу в розмовах. Бо людського спілкування жоден телевізор із комп’ютером не замінять.
Частенько до Лаврентійовича навідуються й інші товариші-ровесники. Сідають за круглий стіл, чаюють. А потім оживає гітара чи плаче баян. Співають пісні — і давні, і сучасні, а найчастіше — зі своєї юності.
Вони не нарікають ні на що, не рахують літа. Просто живуть, радіючи кожному подарованому Богом дню.
Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С.С. Гулака-Артемовського.
Городище Черкаської області.
Фото надані автором.
