Новий роман Богдана Кушніра «На лінії зіткнення. Любов і ненависть», що вийшов у харківському видавництві «Фоліо», торкається теми війни на східних рубежах нашої держави, але з досить несподіваного боку. Якщо досі в поле зору потрапляли художні розповіді про події на передовій чи долі мобілізованих, то охудожнення дій представників Сил спеціальних операцій Збройних Сил України ще не зустрічав.
Закрита тема для літератури? Йдеться про інше. Ті чи інші ситуації можна намислити, що є цілком нормальним для красного письменства. Але читачів не зворушить і найгарніше письмо без проникнення у психологію дійових осіб. У цьому, власне, і вся заковика. Інженери людських душ не можуть збагнути психологічних нюансів без особистого дотику до цієї сфери. Хочемо того чи ні, а на це спроможні лише професіонали. А останні нерідко не вдаються до цього через відсутність нахилів до художнього осмислення пережитого. Богдан Кушнір — щасливий виняток. Журналіст і письменник під час російсько-української війни служив у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ, тож добре знає те, про що пише.
Дехто почне казати, що рецензент сильно перебільшує у своєму намаганні показати самотинність художнього відображення автора. Мовляв, уже існують випадки, коли представники спецслужб беруться за перо. З таким судженням можна було б погодитися. Але не поспішаю цього робити. Бо є причини. Мій опонент може згадати про роман В’ячеслава Сахна, який не залишився непоміченим у літературному середовищі. Та... є два нюанси, які не розхитали впевненість мого уявлення. Так! Маємо «Соло бунтівного полковника» Сахна і тішимося, що твір руйнує стереотипи нашого сприймання спецслужб. Але твір при всіх його плюсах є своєрідною сповіддю «особливої особистості», бо над написаним дуже висне тінь «розсекречення секретності». Роман Богдана Кушніра є більш художнім. Якщо у В’ячеслава Сахна робота спецслужби посідає центральне місце, то в автора «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» вона лише тло для зображення любовного сюжету.
Ще більше думається про це, коли твір Богдана Кушніра подумки порівнюю з текстами Віктора Суворова. В останнього наголоси на таємницях спецслужби ще більші. Говорив би і про присутність у них великої дози публіцистичності у хорошому розумінні цього слова. Але водночас є кілька дуже важливих аспектів. Не заперечу, що у «суворовських текстах» багато цікавинок. Але це вже є історією, хоч і дуже потрібною для пізнання нашої непростої минувшини. Твір Богдана Кушніра — сьогоденний з цієї точки зору. Не забуваймо і про ментальний бік справи. Те, що Віктор Суворов негативно ставиться до більшовизму, — незаперечність. Але його книги — відображення позиції «старшого брата». Богдан Кушнір не страждає цією намисленою «вищістю», що надає твору своєрідного шарму.
Отже, з Семеном Вергуном (головним героєм роману) вперше зустрічаємось у ту пору, коли наш розвідник, працюючи під дипломатичним прикриттям у Москві, здійснює дуже важливу таємну операцію, успіх якої бісить феесбешників. І вони намагаються будь-яким чином дізнатися про джерело витоку інформації. Та це їм не вдається, хоч російському контррозвіднику Леоніду Волкову випадає удача, якщо вважати такою захоплення Семена Вергуна після прийому у французькому посольстві. Накачаного великою дозою невідомого психотропного препарату його залишають помирати в одному з парків.
Але Семен Вергун вижив. Та пригода залишила жорсткі шрами у його долі. Через інвалідність довелося попрощатися з роботою, до якої призвичаївся і яку по-своєму полюбив. Неначе з білих яблунь дим, розвіялося сімейне щастя, бо дружина виїхала жити в іншу країну. І, безперечно, закономірною є думка про помсту Семена Вергуна своєму кривдникові.
Але тут і нагода трапляється. Починаються військові дії на східних рубежах нашої Вітчизни. Семен Вергун одягає військовий мундир і прибуває на схід, де тривають бої. У Луганськ для ролі куратора російських спецслужб прибуває Леонід Волков, якого після невдачі з українцем спровадили з Москви на африканський континент.
Урешті-решт усе завершується тим, що Волкова внаслідок вдалої операції захоплюють українські розвідники. Використавши для цього лікарку Галину, в яку колись був закоханим росіянин. Додаткової інтриги додає те, що медичка згодом стає дружиною Семена Вергуна.
Але у творі ще бачимо тему, яка, не претендуючи на першоплановість, залишається дуже важливою. Скажімо, нерідко чуємо нарікання на тупість вищого командування, його продажність. Скажіть, будь ласка, чи не мислиться про щось схоже, коли стрічаєш соковитий опис командувача сектору генерала Дубова. Військовика з вищого ешелону, який через вузьколобість поглядів і пиху не збагнув законів сучасної війни. Хіба не говорять про це генералова зневажливість і намагання прибрати з «передка» Ведмедя і Вергуна?
Коли вчитатися у роман Богдана Кушніра, то побачимо, що в багатьох керівних кабінетах розуміють: час дубових минув, але ще бояться вголос про це сказати. Звідси й ростуть ноги таємничої групи Палія. Але й те, що на передовому рубежі з’являються військовики типу генерала Крави, вселяє надію.
Роман порушує ще одну важливу проблему — з усією гостротою постає питання про роль людської особистості у воєнному вихорі. Згоден, що зміна обстановки так багато змінює у діях людини. У воєнній ситуації є можливими і світоглядні переміни. Але моральні підвалини, закладені на генному рівні, залишаються незмінними. Можливо, саме цим можна пояснити участь такої цивільної особи, як Галина, в хитромудрій операції військовиків?
...А після розмірковувань про проблеми, до яких підштовхнув роман, знову спробуємо осідлати «літературознавчого коника». Тим паче що є кілька дуже важливих питань. Роман починає слово «Від автора». Та чи потрібне воно, якщо не жбурляє свідомість читача у нурт сюжету? Таке питання виникає і тоді, коли перечитую «Замість епілогу». Чогось нового до характеристики головного героя цей текст не додає. Мені чомусь навіть здається, що твір без обох міні-розділів був би привабливішим. Як і з доскіпливим літературним редагуванням і з уважнішою коректурою. Хоча не відкидаю, що це може бути особистісною претензією до твору.
Але на прикладі роману «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» бачимо, що важливі проблеми сьогодення можна порушити і в пригодницькому творі. Якщо уміти. А Богданові Кушніру цього уміння позичати не треба. Принаймні, так промовляє до мене новий роман знайомця ще з літ студентських.
Ігор ФАРИНА.
Шумськ Тернопільської області.
