«Наше село — Млинок Онуфріївського району — дуже гарне. І за Союзу приємно вирізнялося своїми чистими вулицями, квітниками й садочками. І тепер — найкраще. Такого меморіального комплексу, як у нас (на знімку), немає у жодному іншому селі Кіровоградщини.


Жителі Млинка славляться багатьма талантами, їхня праця була в пошані по обидва береги Дніпра... На жаль, людей у Млинку залишається дедалі менше — старше покоління «переселяється» в кращий світ, а молодь виїздить, бо роботи тут не знайти. Півсела вже «на горі».

...Там на горі горе туманом покрите,
там на горі горе сльозою полите.
Як засвітить сонце, обласкає пажить —
прийдуть рідні, сядуть, про життя розкажуть.
Заквітчає гору вінками-цвітами.
Вік такий короткий: зразу тут і там ми!..
Напишіть про наше село, а то наче його і немає...»

                                                                  Ніна СНІСАР.

Млинок Онуфріївського району.

Віктор Титар біля карти світу з книгою Лариси Кириченко про рідне село.

Живуть тихо і скромно

Мабуть, саме філософський настрій авторки цього листа змусив нас швиденько зібратися у відрядження на Придніпров’я... Справді, гарно тут — і це не новина. А от що не перестає дивувати, так це стан доріг, які з’єднують населені пункти мальовничого дніпровського правобережжя. Вибоїни, котрі починаються ще в Павлиші, глибшають і ширшають на шляху через райцентр, а також села Попівку та Костянтинівку. Тому вся краса тутешньої природи губиться на тлі «справ рук людських», точніше — на тлі того, до чого руки в людей давно не доходять. Якраз у Млинку дорога трохи «вирівнюється», чому місцевий сільський голова знаходить просте і логічне пояснення.

«Хто хоче, той робить, — зауважує Віктор Титар, який працює на цій посаді вже п’ятнадцять років. — Маємо скромний бюджет — торік це було півтора мільйона гривень, цьогоріч — майже два. Але ремонт доріг — в пріоритеті. Ще у 2015 році зібрали з кожного подвір’я, фермерського господарства кошти на реставрацію внутрішнього сільського дорожнього полотна. Зробили 10 кілометрів асфальту...»

Якщо від особистої ініціативи так багато залежить, то незрозуміло, чому громадами керують люди, які не помічають занепаду своїх територій. Зокрема того, що з погіршенням стану доріг автоматично виникають проблеми з пасажирськими перевезеннями. Світловодське АТП вже дає зрозуміти: до відновлення шляхового покриття нормального автобусного сполучення тут не буде. Поки що автобуси на Кременчук через Млинок і сусідні села їздять. Наскільки часто — то вже інше питання. Про комфорт у дорозі ні пасажири, ні перевізники також мови не ведуть — тут аби дістатися місця призначення.

Бюджет Млинка, як і більшості сіл Кіровоградщини, наповнює земельний податок. Найбільше підприємство, СК «Україна», працює на землях колишнього колгоспу, обробляючи 2,5 тис. га. Отже, благодійники не стоять довгою шеренгою в черзі до сільради. Однак владі є чим звітувати перед виборцями. Приміром, село ще з 2013-го освітлюється від сонячних батарей, всього змонтовано 120 ліхтарів...

Звичайно, два мільйони гривень — дуже скромні видатки на життя сільської ради з населенням понад тисячу мешканців (разом із приписаними до Млинка Морозівкою, Петрівкою та П’ятомиколаївкою). Здається, якби перспективний план щодо об’єднання в одну територіальну громаду Куцеволівки, Млинка, Успенки та Деріївки спрацював, могла б виникнути нова успішна агломерація. Втім, у місцевих мешканців свої резони. «Не сходячи з коня» навряд чи зрозумієш, чому люди затягують із цим об’єднанням, чому не зливають разом свої економічні потенціали, трудові ресурси інші населені пункти — Онуфріївка, Павлиш, Василівка, Попівка, Мар’ївка, Камбурліївка та Омельник.

Насолоджуватися тихим життям скромної «глибинки», звичайно, можна. Але коли в поетичних рядках місцевих жителів уже чується сумна ностальгія, прямо таки тризна не тільки за життям минулим, а й за життям узагалі, то хочеться хоч десь почути... веселий стукіт молотка...

Думається, вчителька Млинківської школи Лариса Кириченко, яка зібрала матеріали для книги про рідне село (нещодавно виданої обмеженим тиражем), хотіла б бачити своє село молодим і перспективним. Йому ж бо й так небагато — всього 148 років.

Клепай залізо, доки гаряче

І щодо відлуння з виробничих майданчиків. На жаль, поки що по Дніпру і в найближчих «сухопутних» селах будується мало. Про туристичну привабливість цього регіону говоритимуть лише теоретично, доки вся країна не заживе краще, доки в українців не з’являться гроші на подорожі й лікування. На масовий, народний відпочинок. Якою ще економікою може здивувати село, якщо одяг шиють у містах, комбайни складають за кордоном?.. Утім, дещо уміють робити краще від інших саме сільські інженери...

Олег Найда (на знімку — у цеху)

розгорнув у П’ятомиколаївці кустарне виробництво дискових борін і культиваторів. Працює в цехах колишньої ремонтної майстерні. Завдяки йому це приміщення збереглося в робочому стані (і колгоспний ангар поряд теж не розтягли). А раніше тут виготовляла меблі фірма «Машинобудівник». Вони були зроблені з заліза і призначалися для офісів. Власник фірми, американець, тримався скільки міг, а потім згорнув бізнес.

«Я був керуючим на тому підприємстві, — каже Олег Анатолійович. — А після його банкрутства вирішив започаткувати свою справу. Сам проектую механізми. Більше того, я сам і слюсар, і зварювальник, і складальник. У кращі часи в мене працювало до п’ятнадцяти осіб. Почали з замовлень для фермерів Глобинського району. Зробив підшипниковий вузол... і діло пішло. Фермерам із нашого та Олександрійського районів, з Дніпропетровської області мої вдосконалення сподобалися. Приміром, класичну борону під будь-який культиватор ми зробили вищою і подовжили. На культиваторах замінили «лапи» — замість пружинистих поставили жорсткі. Тепер сівалка не підскакує на ріллі... Але зараз, на жаль, цех не працює. Фермери через минулорічний неврожай залишилися без вільних грошей, а я — без передоплати. Мені ні за що купувати запчастини, аби виконати прийняті замовлення. Є ще й кадрова проблема: ті працівники, які хочуть заробити й швидко вчаться, виїздять на роботу в Польщу.

Решта ж мають традиційну проблему з дисципліною — все через потяг до чарки. Уявіть собі такий відсів: п’ятдесят чоловіків приходить на випробувальний термін — залишаються працювати четверо чи п’ятеро.

Як намальоване

Із цеховими традиціями пов’язали своє життя й Ніна Леонтіївна Снісар та її чоловік, Іван Федорович (на знімку праворуч). Закінчивши восьмирічку в Млинку, 14-річна Ніна виїхала до Дніпропетровська (Дніпра), влаштувалася на «Південмаш».

Відпрацювала на заводі, котрий прославився не лише космічними технологіями, а й дав Україні Президента (колишнього директора цього заводу Леоніда Кучму), до самої пенсії. А потім повернулася у Млинок, у мамину хату. Нині Ніні Снісар 78 років, її чоловікові — 80.

«Вийдеш за селом на гору, подивишся униз, а Млинок — як намальований, — славить жінка свою малу батьківщину. — За Союзу їздила від заводу на курорти — в Карпати, Грузію, Крим. Але такої краси не бачила ніде. Тільки б у людей було легко на серці й добре на душі — щоб радіти за себе й за село».

А далі Снісари розповідають про відомі селянам і городянам проблеми — погані дороги, дорогі ліки (аптека ще й далеко розташована), недешеві продукти харчування (до магазину від будинку Снісарів чотири кілометри, щоб купити хліб, треба чекати на автолавку з Кременчука), неякісну воду, маленькі пенсії...

Єдине втішає — не лише горе з млинківської гори їхнім очам видно, а й красу. Котра, надіємось, буде з нами завжди.

Фото Івана КОРЗУНА.