Зомліла від недоїдання
Ось що написала у своєму листі до редакції рівнянка Ірина Бойко:
— Якось скуповувалась на базарі. Літній жінці, яка йшла переді мною, стало зле, бо ледь не впала на землю, якби її не підтримала одна з продавчинь. Біля неї скупчились люди, пропонували хто воду, хто валідол. Посадили на стілець. Розстібнули комірець, щоб було легше дихати. Жінка була дуже виснажена.
Коли старенькій стало легше і люд трохи розійшовся, вона розповіла дещо про себе. Її донька десь повіялась по світу і не дає про себе знати понад рік. А коли й жила з нею, то міняла чоловіків, наче рукавички. Пенсію забирала, прогулювала. А коли з черговим «нареченим» подалася у світи, залишила матері-пенсіонерці великі комунальні борги за квартиру. Жінка зізналась, що навіть смерті боїться менше, ніж залишитись на вулиці на схилі віку: тому тепер гасить своїми мізерними пенсіями борги за квартиру. На харчі залишає копійки, а коли в кишені геть порожньо, приходить на ринок і «дихає» продуктами, постоявши то біля хлібних кіосків, то біля ятки, де торгують кавою...
До честі продавців, вони швидко зорієнтувалися в ситуації: зібрали провізію для пенсіонерки — хто картоплі, буряків, моркви, цибулі дав, а одна з жіночок пройшлася рядами в м’ясному павільйоні, зібравши трохи реберець, сала для цієї виснаженої пенсіонерки. Один з торговців навіть зголосився завезти стареньку із зібраними харчами до неї додому. Казав, що попросить її сусідів, щоб наглянули за станом жінки.
Програв свою частку квартири
Лист за кількома підписами рівнян Тамари К., Валентини С. та Петра В. (усі вони сусіди, просили не називати прізвищ з міркувань власної безпеки) порушив проблему відродження в Рівному підпільних ігрових залів:
— Їх розплодилося багато, — обурюються рівняни. — Під виглядом залів з розповсюдження національних лотерей. Ми, звичайно, проти радикальних дій — повинен діяти закон, який забороняє гральний бізнес, але якщо влада і правоохоронці закривають на це очі, то включаються «неправові» методи впливу. Ми дізналися із преси, що в нашому місті завівся «месник» чи «месники», які підпалили кілька підпільних гральних залів. На щастя, ніхто не загинув. Але між собою пересічні громадяни не дуже й засуджують паліїв, бо підпільні казино багатьох людей підсаджують на ігрову залежність — вони виносять з квартир усе, що тільки можна продати, щоб потім «просадити» кошти в підпільних гральних залах.
Автори листа розповіли, як через таку ігрову залежність їхні сусіди ледь не залишились без квартири. У ній жили мати-пенсіонерка та два її сини: один одружений — з дружиною і донькою-школяркою, другий — холостяк. Саме останній страждав на ігроманію. Щоправда, грошей з хати не виносив, але брав позики в банку і в окремих людей. Усе це програвав у підпільних ігрових залах. Туди само йшла і його скромна зарплата. Якби не жив у гурті, який його годував, то помер би з голоду, бо гроші в нього надовго не затримувались.
Але настав час розраховуватись за кредитами і боргами, ігромана навіть відлупцювали, щоб він активізувався щодо повернення боргів. Сім’я мала скромні статки і доходи, тому змушена була продати у Рівному трикімнатну квартиру, купити меншу за площею у передмісті. Частку коштів, виручену за квартиру, віддали ігроману, щоб він розрахувався з боргами. Але старший брат, як не благала його мати, якій було шкода і меншого сина, навідріз відмовився прийняти у новій оселі непутящого брата: мовляв, хай дорослішає і дбає про себе сам, бо вся родина постраждала від його згубної звички — тепер брат з дружиною змушені щодня діставатися на роботу у Рівне, так само, як і їхня донька-школярка. Та й хто дасть гарантію, що він знову не наробить боргів?..
Ростуть, наче гриби після дощу, ломбарди і секонди
— Як не було важко у житті, а одяг іноді я носила тільки після рідної сестри, — пише мешканка Рівного Ольга Панько. — Був час, коли в мене було лише одне плаття на «вихід». Прийду з роботи, поперу — і гайда сушити, щоб завтра воно було чистим і свіжим... Мені гордість не дозволяла одягти щось за кимось, тому не розумію сучасні тенденції моїх земляків нишпорити по секонд-хендах, які іменують звучними назвами багатих мікрорайонів американських міст (звучить комічно). До нас в Україну ввозять різний непотріб, вважаючи нас другосортними людьми.
Тож владі, вболіваючи за імідж держави, не зайвим було б проаналізувати, чому так стрімко розвивається мережа продажу вторинного закордонного одягу і взуття, і подбати, щоб люди отримували більші пенсії і зарплати, щоб могли придбати в магазинах хоч недорогі, але нові речі, чим підтримати ще й українського виробника.
Але, на жаль, останнім часом утворилася величезна прірва у зарплатах простих людей і високопосадовців, що, на мою думку, аморально. Коли йдеться про підвищення пенсій, зарплат, одразу кажуть: грошей немає. А де вони беруться на сотнітисячні зарплати чиновників? Тобто, діють подвійні стандарти. Дехто киває: мовляв, війна... В Ізраїлі вона точиться не одне десятиліття, а люди там живуть заможніше, бо немає такої корупції. Та й взагалі, напередодні виборів хочу нагадати: про те, наскільки ефективно працює влада, свідчить рівень життя людей. А в більшості він дуже низький.
Задумалась над тим, а хто ж голосуватиме на виборах? Бо багато наших громадян, щоб вижити, наймитують по світах. Нам увесь час нагадують про безвіз. Справді, було б добре, якби громадяни нашої країни, як і інших, мали змогу скористатися тим безвізом як туристи або щоб відвідати родичів за кордоном, але не як наймити. Якщо проаналізувати міграцію за кордон, то за спеціальністю там можуть влаштуватися одиниці — лікарі, айтішники... Решта наших земляків, на освіту яких у вишах держава витратила кошти, змушені працювати за кордоном як обслуговувальний персонал: доглядати за немічними старими людьми, прибирати квартири, збирати врожай... То про яку гордість може йтися? Невже імідж наймитів і дешевої робочої сили влаштовує нас, українців?
Листи читала власкор «Голосу України» на Рівненщині Олександра ЮРКОВА.
