Як подружжя вчителів із Вінниччини навчало дітей в Буркіна-Фасо

Першого вересня Катерина і Валерій Петрики знову розпочали навчальний рік у рідній школі села Кожухів Літинського району. В трудовій біографії досвідчених педагогів був пам’ятний період — протягом двох років працювали на Африканському континенті. Як вони потрапили в далеку країну Буркіна-Фасо і чим вона запам’яталася нашим педагогам?

Катерина та Валерій у перший день нинішнього навчального року.

 

Валерій Петрик з учнями коледжу Бобо-Діуласо (1986 рік).

Фото автора і з сімейного альбому Петриків.

 

«Вам урядова  телеграма...»

— Такої великої жаги до знань, як в африканських дітей, нам не доводилося бачити ніде, — кажуть Катерина і Валерій.
Звертають увагу на африканську маску на стіні — подарунок ліцеїстів з міста Бобо-Діуласо, в якому працювали українці. На іншій стіні — картина з піску із зображенням принцеси африканського племені Піль. У шафі видно частину гілки ліанового дерева. Вона нагадує їм віллу, де проживали. Саме там зрізали її. Поруч — попільничка у формі тіла жінки. Декілька альбомів з фотографіями.
Є і менш приємні спогади, коли над віллою свистіли кулі, а пан Валерій провів тривожні хвилини в оточенні місцевих аборигенів, які спрямували на нього автомати.
Валерій Петрик не пригадує, від кого довідався про програму ЮНЕСКО, що передбачала можливість попрацювати в Африці. З першої спроби йому поїхати не вдалося. Директора школи не відпустив Літинський райком партії. У Кожухові почали готувати документи на будівництво. Директор мав керувати процесом. Через два роки, в 1985-му, Петрик повторив спробу. — Переважно фахівців відправляли сімейними парами, — розповідає пан Валерій. — Ми з дружиною — математики. Такі вчителі там були потрібні. Зібрали необхідні документи і поїхали до Москви, в Міносвіти. Пройшли відбір, і нас зарахували на курси.
Протягом року день у день вивчали французьку. Навчання було настільки інтенсивне, що, інколи, навіть вночі розмовляли французькою. Після завершення курсів їх учасникам нічого не сказали. Повідомити результати обіцяли пізніше. «Вам урядова телеграма з Москви», — сказала одного дня листоноша. Було це через декілька місяців після повернення додому. В ній йшлося про відрядження за кордон. Двох синів відвезли до матері дружини в село на Львівщину, зібралися і поїхали.
Знали, до якої країни їдуть, — Буркіна-Фасо. На яких умовах, скільки платитимуть — відповіді на ці та багато інших питань дізналися на борту літака. Щось змінити, зрозуміло, вже не мали можливості. Зарплату їм встановили 330 інвалютних рублів. Більшість суми переказували на рахунок в Зовнішекономбанку СРСР.
— Перед розпадом Союзу в банку почалися проблеми, — згадують мої співрозмовники. — Частина наших грошей пропала. Щоправда, вдалося купити на них автомобіль «Волга».

Уроки вчили на вулиці під ліхтарями

Переліт до місця нової роботи тривав 14 годин. Приземлилися у столиці Буркіна-Фасо Уагадугу. Місце роботи наших земляків знаходилося за 300 км від столиці, у місті Бобо-Діуласо. Туди доставили автомобілем з посольства.
— Найбільше вразила жага дітей до знань, — навперебій розповідають Валерій і Катерина. — Бувало, зустрічали учнів увечері на вулиці під ліхтарями. Дома світла немає, то вони використовували вогні міста. В класах за партами сиділи по троє. Коли давали перші контрольні, думалося, зараз же спишуть одне в одного. Ніхто навіть не думав цього робити. Я потім розповідав про це на зустрічі з нашими директорами, коли повернувся додому. Чому не списують? Бо хочуть мати знання, далі навчатися. Якщо списуватимуть, не матимуть знань.
Писали олівцями. Потім стирали гумкою і знову використовували зошит. «Французькі інспектори атестували нас з Валерієм, ми могли б з їхніми сертифікатом працювати навіть у Франції, — каже пані Катерина. — Просили залишатися після контракту. В нас старший син закінчував школу. Треба було повертатися додому».

Розкажи, як цвіте фламбоян

...Педагоги, лікарі, будівельники і навіть тренери працювали разом із Петриками в Африці. Зокрема, футболістів країни тренував відомий у радянські часи футболіст Анатолій Банішевський. Петрики товаришували з ним, бо вілли були розташовані неподалік. Переворот, який стався в Буркіна-Фасо, застав їх разом на віллі в спортсмена. Під час перевороту вбили президента країни. Тиждень над будівлями час від часу свистіли кулі. Навчання припинилося. Валерій з такими, як і він, чоловіками із Союзу, одного разу опинилися в оточенні місцевих аборигенів-автоматників.
— Краще розкажи, як там розкішно цвіте фламбоян, — нагадує пані Катерина. — Це одне з п’яти найкрасивіших дерев світу. А кавуни там які смачні! Я після повернення зо два роки не могла їсти наші кавуни. Такими несмачними видавалися порівняно з африканськими.

Країна чесних людей

«Буркіна» — чесні люди, «Фасо» — батьківщина. Країна чесних людей — так у перекладі звучить назва Буркіна-Фасо. Ще її називають «країна гідних людей». До 1983 року ця держава в Західній Африці мала іншу назву — Верхня Вольта. У 1992 році Буркіна визнала незалежність України. Між нашими державами встановлено дипломатичні відносини.

Вінницька область.

ДОВІДКОВО

Валерій і Катерина — випускники Львівського університету імені Івана Франка. У 1978 році Петрика призначили директором школи в селі Кожухів. Нині у нього 40-й навчальний рік. Щоправда, перед його початком чоловік уже написав заяву на звільнення з посади директора. Залишився вчителем.