На Чернігівщині, на хуторі Мотронівка поблизу Борзни, 5 травня (23 квітня) 1828 року народилася Олександра БІЛОЗЕРСЬКА, відома під літературним псевдонімом Ганна Барвінок.

 

 

 

 

Мати — Параска Костенецька (по матері Забіла). Батько — Михайло Білозерський, з козацьких сотників, поміщик (бо мав 6 душ кріпаків). Закінчив Київську академію, кохався у книжках, обирався повітовим комісаром, предводителем дворянства. Помер, коли Сані було шість рочків.
Усі діти в родині стали окрасою України: Василь — письменник, кирило-мефодієвець; Микола — дослідник українських літописів; Люба була музою Віктора Забіли (заміж вийшла за поміщика Івана Боголюбцева); Надія — мати письменниці Надії Кибальчич, бабуся Любові Яновської.
Дівчата закінчили пансіонат, знали французьку та німецьку, мати вчила дочок хатньої економіки. Олександра дуже любила кулінарію, тому отримала прізвисько «господарські здібності». Зрештою, один із найбільших гурманів України — Костомаров — любив гриби, що їх готувала Олександра, а Шевченко обожнював мариновану господинею корюшку. З дитинства Саня була навчена вимогливо ставитися до кріпаків. У 14 освіта її була завершена.
Наступного року на запрошення свого друга Василя Білозерського у Мотронівці ціле літо гостював Пантелеймон Куліш — уже тоді амбітний письменник. Жив у окремій хатині, писав «Чорну раду»... Куліш посватався до Сані, але Параска Григорівна не погодилася: зупинили безрідність Панька та його важкий характер. Гоноровий Куліш ридав усю ніч, а вранці поїхав до Петербурга.
Як згадував Василь, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», була стриманою з Кулішем. «Він пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, але не міг, і коли виїжджав від нас... просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він... за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Утім, «сором’язлива» Олександра заявила матері: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком».
Гордий та самолюбний Куліш намагався забути про Олександру, але через рік знову з’явився до Білозерських. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини. Олександра, покликана «заявити вирішальне слово», сказала, що кохає Пантелеймона, проте Білозерська-старша відповіла, що дочку заміж у жодному разі не віддасть. Роман знову на деякий час припинився. Але в 1846 році письменник дістав наукове відрядження за кордон (для вивчення слов’янських мов). Перед від’їздом побував у Мотронівці — і кохання відродилося з новою силою. Тепер уже мати погодилася на шлюб. 
Після 50 літ подружнього життя, у 77 років, Ганна Барвінок писала: «Чи всім так вдається в молодості три роки обопільного пристрасного кохання? І тепер іще той пал кохання не згас, і того я так довго живу, що є горючість життя, є фундамент — спогади минулого».
Весілля відбулося 24 січня 1847 року. Старшим боярином був сам Тарас Шевченко, який так і сипав дотепами. Молоді поїхали до Варшави, куди Куліша відрядила Академія наук. Під час шлюбної подорожі дружина Панька Куліша почала писати оповідання з народного життя. Завершити медовий місяць судилося на засланні. Три роки провели в Тулі.
Подружнє життя не було медом: Санечка стала нянькою чоловікові, рахувала кожну копійку, сама ходила на ринок, готувала. Економила на власному одязі, мусила носити цератовані панчохи. Читати, займатися собою було ніколи. Таке існування змінило її фігуру, чоловікові Саня здавалася немудрою, заземленою, неохайною.
Коли у юної Сані народилася мертва дитина, Куліш почав дорікати дружині безплідністю, начебто він мріяв мати багато дітей. Його прискіпливість так доводила, що Олександра серед зими тікала з дому в одній сукні. Зрештою у Сані склався комплекс вини, розвинулася важка психічна хвороба. Куліш вибачався за поведінку дружини, наче вона була малограмотна і хвора селючка. Пізніше цим він аргументував і свої стрибки в гречку. А він був майстром зі стрибків!
38-річний Панько написав дружині в листі, що познайомився з 16-річною Манею де Бальмен (донькою ілюстратора Кулішевої «Орисі»). Ця закоханість тривала все літо. Потім була 17-літня Леся Милорадович: дівчина грала на арфі, мала рідкісне драматичне сопрано, розмовляла українською. Більше двох років Панько зваблював Лесю, розповідаючи нюанси дружині.
У січні 1857-го Олександра не витримала: кинула все і поїхала до матері. Куліш не зважав, бо вже упадав за Марією Вілінською (Марко Вовчок). Невдовзі він написав Лесі: «Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені невелике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене». Фатального 1860-го Куліш почав бурхливий роман із Параскою Глібовою, дружиною байкаря. Куліш був щасливий із нею: на сцені, у поїздках (Чернігів, Ніжин, Київ). Навіть смиренний Леонід Глібов дав Парасці право вибору — з ким бути. Та Куліш запевнив чоловіка в своїй дружбі й що Параска його не варта...
У травні 1860-го в Полтаві Куліш побачив юну Ганну Рентель, дочку поміщика з Диканьки. В неї був закоханий Олександр Кониський (автор «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»), але Куліш відбив дівчину. Кониський не зміг цього простити колезі.
Восени Куліш здався: визнав, що жінка тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна книга його не була б написана. Всі вільні кошти роду Білозерських пішли на Куліша: видання його творів, друк журналу «Основа». 
Перші оповідання Олександри чоловік опублікував у «Основі» і сам придумав псевдонім: А. Нечуй-Вітер. Дружині не сподобалося чоловіче прізвище. Вона обрала вірну долю вічнозеленого барвінку і видала збірочку «З народних уст» за підписом Ганна Барвінок. Борис Грінченко назвав письменницю «поетом жіночої долі».
Куліш помирився з дружиною, поїхав із нею на Кавказ, віддався творчості. 
14 лютого 1897 року помер. Олександра доглядала його могилу, пережила чоловіка на 13 років, упорядкувала його архів, спогади, листування. Хатинку, в якій Куліш писав «Чорну раду», перенесла до маєтку Кочубеїв. У червні 1911 року упокоїлася в рідній Мотронівці.

Ганна ЧЕРКАСЬКА.
Фото з відкритих джерел.