Наближається знаменна дата — 200-річчя з дня народження нашого генія і пророка Тараса Григоровича Шевченка. Я — свідок і учасник відзначення його 150-річчя. Було це у 1964 році. Відзначали на державному рівні урочисто і з розмахом.
По всій Україні проводилися різноманітні творчі конкурси: відбувалися змагання на краще виконання пісні й танцю, у школах проходили художні виставки, де виставляли кращі малюнки до творів Шевченка.
Життя вирувало: створювалися фольклорні ансамблі, збиралися хореографічні колективи, народжувалися молоді таланти.
Я тоді працювала у селі Бороняві Хустського району Закарпатської області. Пам’ятаю, як організовували хор і танцювальний гурток. Хором керував випускник Львівської консерваторії О. Порада.
Ми вибороли перші місця на районному та обласному оглядах художньої самодіяльності. Ретельно готувалися до республіканського огляду. Робота кипіла, працювали, як то кажуть, до сьомого поту.
І от у грудні 1964 року їдемо до Києва. Настрій — бадьорий, налаштовані на перемогу. Тоді у Жовтневому палаці виступали з усіх областей України. Конкурсанти здебільшого були одягнені у багаті розкішні костюми. Ми ж перед поїздкою зібрали у сільських жіночок найкращий одяг, а чоловіки взяли напрокат сорочки у районному Будинку культури. На сцену вийшли ми «сіренькими», тож реакція журі була відповідною: у нас наче запитували: «Чого ви сюди приїхали?»
Виконали ми кілька танців, заспівали кілька пісень, серед яких «Верховино, мати моя». Члени журі почали піднімати голови. Та коли ми заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Ой, п’є чумак, п’є», настрій у журі зовсім змінився!
На республіканському конкурсі за пісні ми вибороли друге місце. А наш танцювальний колектив посів перше — по Україні! Танцювали чардаш, увиванець, козачок. Ми були безмежно щасливі! За перемогу нам вручили дипломи й медалі.
Після заключного концерту ми, як дипломанти, ще три дні виступали у концертних залах заводів «Більшовик», «Арсенал», ім. Лепсе. Пізніше нашому колективу присвоїли звання «Народний хор». Цього успіху ми домоглися завдяки талановитому керівникові О. Пораді. Він зумів із сирої сірої маси зробити переможців.
Таке неможливо забути. Медалі не збереглися, а от фотографії нагадують мені про перемогу в конкурсах на честь 150 річчя Тараса Шевченка.
Українці — співоча нація. Ми народжуємося і вмираємо з піснею. Свою душу виливаємо у піснях. Вони допомагають нам виживати.
Так було за часів Шевченка, коли співала дівчина-кріпачка. Так було під час війни і після — з піснями розбирали руїни на Хрещатику. Співали і тоді, коли голодні йшли на колгоспне поле. І нині наші пісні лунають і прославляють Україну.
Пишу ці рядки і думаю: можливо, мої спогади стануть підказкою. Адже і до 200-річчя Тараса Шевченка на державному рівні можна було б провести конкурси серед талантів України з хорового співу, хореографії, малюнків, вишивки та інших видів мистецтв...
З повагою Поліна МИКУЛІНА.
Бобровиця
Чернігівської області.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
